"Інфлюенсер Бога" стане першим святим міленіалом

У травні 2024 року Папа Римський Франциск визнав чудо, яке приписують блаженному Карло Акутісу, та оголосив, що скличе Консисторію кардиналів спеціально задля обговорення канонізації підлітка. Отже, Карло Акутіс, який помер від лейкемії у 2006 році, може стати першим святим Католицької церкви у третьому тисячолітті. 

Валерія Вальверде, студентка, що навчалася у Флоренції, впала з велосипеда і отримала черепно-мозкову травму, знаходилася в критичному стані. Їй зробили трепанацію зводу черепа, аби знизити внутрішньочерепний тиск. Але, за словами лікарів, шанси вижити були дуже низькими.
Мати Валерії вирушила на прощу. Вона вирішила звернутися з молитвою про спасіння доньки до Карла Акутіса біля його гробу у селищі Ассізі в Італії. І дівчина стала одужувати, а проведене згодом дослідження показало, що забій її мозку зник. За два місці після нещасного випадку Валерія сама відправилася з подякою до гробу Карло.
Це вже друге чудо, яке приписують заступництву Карла. Раніше семирічний хлопчик із Бразилії на ім’я Матеус одужав від рідкісної вади, що зветься кільцеподібною підшлунковою, після контакту з однією з футболок Акутіса і завдяки молитвам матері.

Визнання церквою цих двох див є підставою для канонізації Карло Акутіса, якщо так вирішать кардинали.

Карло Акутіс народився у 1991 році в Лондоні, куди його батьки-італійці Андреа та Антонія приїхали в пошуках роботи. Через деякий час сім’я повернулася до Мілана. Поступово хлопчик захопився інформатикою. Ще на початку «ери інтернету» він створив перший у світі онлайн-каталог Євхаристійних чудес, збираючи про них докладну інформацію. Карло також створював сайти для церков та проповідував для молоді у Фейсбук. «Всі ми приходимо у цей світ самобутніми; не станьте блідими ксерокопіями!» – зокрема писав він. Ще одна його цитата: «Пресвята Євхаристія – це моя автострада до неба».

Урочиста меса у церкві Святого Августина (Баліваг, Філіппіни). Фото: RamaGaspar / CC BY-SA 4.0

Отже, Карло стали називати «інфлюенсером Бога», а ще «кіберапостолом».

На жаль, мандрівка «автострадою до неба» була для Карла швидкоплинною. У 15 років він дізнався про свій діагноз – лейкемію. А за два місяці юнак помер. Після цього серед його численних прихильників у всьому світі багато хто став вважати Карла святим покровителем інтернету (офіційно покровителем інтернету Ватиканом визнаний святий Ісидор Севільський, який був енциклопедистом у VI-VII ст.).

Карло став також головним героєм VR-гри під назвою «Acutis Game», яка дає можливість здійснити прогулянку католицькою історією.

Матері Карла Антонії лікарі встановили діагноз, який унеможливлює мати ще дітей. Але за чотири роки після смерті старшого сина жінка народила близнюків. Антонія вважає, що так сталося через заступництво Карла.

Всі ці непересічні події зумовили те, що Карло – головний претендент на те, щоб стати першим святим міленіалом в історії.

Фото на обкладинці: Dobroš / CC BY-SA 4.0

Жорстка посадка жорсткого асистента диктатора

Хто він, президент Ірану, який загинув після падіння гелікоптера?

Ібрагім Раїсі народився 14 грудня 1960 року в сім’ї священнослужителя. У студентстві брав активну участь в Ісламській революції 1978-1979 років. Є свідоцтва (хоча і не доведені), що він був одним з тих, хто відразу після революції захоплював посольство США в Тегерані.

Він активно впроваджував повернення Ірану до законів шаріату, і, як “зразковий і побожний мусульманин”, у 1981 році був призначений прокурором міста Карадж. Особисто брав участь у процесах над неугодними і “контрреволюціонерами”. У 1988 році зблизився із самим аятолою Рухоллою Хомейні, Верховним лідером Ісламської Республіки Іран. Раїсі виконував спеціальні позасудові завдання для аятоли.

Поступово Раїсі добрався до керівництва судовою системою Ірану. Він без успіху балотувався на пост президента в 2017 році проти Хасана Рухані, відносно поміркованого священнослужителя, який як згодом досяг ядерної угоди Тегерана зі світовими державами в 2015 році.

У 2021 році Раїсі знову взяв участь у виборах, на яких усім його потенційним опонентам було заборонено балотуватися спеціальною радою, яка на свій розсуд дозволяє кандидатам балотуватися. Незважаючи на ці заборони, Раїсі ледве виграв.

На першій же прес-конференції після виборів він змушений був відповідати про свою участь у звірствах 1988 року, тих самих “особливих дорученнях” аятоли. Це були розстріли іранських політичних в’язнів, що тривали п’ять місяців. Ув’язнених піддавали тортурам, а потім страчували. Заступник Рухолли Хомейні Хуссейн-Алі Монтазері вказував у своїх мемуарах число від 2800 до 3800, а Amnesty International – до 30 000 жертв.

Ще у 2019 році Міністерство фінансів США наклало на Раїсі санкції «за його адміністративний нагляд за стратами неповнолітніх осіб, а також за катування та інше жорстоке, нелюдське поводження з ув’язненими в Ірані, включаючи ампутації».

Наразі країною фактично керує Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї. Але Раїсі як президент є його однодумцем. Він, зокрема, підтримував організацію в Ірані збагачення урану для створення ядерної зброї і перешкоджав міжнародним інспекторам це перевіряти.

У вересні 2022 року у Тегерані стався жахливий випадок. Жінка на ім’я Магса Аміні була заарештована і піддана катуванням спеціальним поліцейським підрозділом – поліцією моралі Ірану – за те, що вона не носила хіджаб належним чином. Через катування вона впала в кому і померла. Після її смерті спалахнули протести, які були жорстко придушені за підтримки Раїсі. Протягом місячного протистояння загинуло понад 500 людей і понад 22 000 були заарештовані.

Раїсі також підтримав масштабну атаку Ірану на Ізраїль у квітні 2024 року, коли по країні було випущено понад 300 безпілотників і ракет у відповідь на атаку на посольство Ірану в Сирії. В цій атаці Іран звинуватив Ізраїль.

А 19 травня 2024 року вертоліт з Раїсі здійснив “жорстку посадку” в лісах Арасбаран у північно-західній провінції Східний Азербайджан. На ранок стало відомо, що Раїсі та голова МЗС країни Хосейн Амір-Абдоллахян загинули внаслідок цієї авіатрощі.

«Марш Люфтваффе» чи «Гімн ІРА»? Справжня історія знаменитої пісні

У 1929-му двоє юних мешканців французької Бретані, Жан-Бернар та Жан-Марі Пріма, збирали яблука на сидр. І в процесі написали «Пісню про сидр», вона ж «Пий сидр, Лау!» (Son Ar Chistr / Ev chistr ‘ta Laou!) бретонською мовою (кельтська мова, поширена у регіоні Бретань). Текст – простенький, про любов до напою та дівчат, а також ревнощі з боку дружини. Напевно брати не здогадувалися, що з часом їхній твір називатимуть старовинною народною піснею, а ще навигадують про неї такого…

Насамперед – що нібито німецька версія пісні під назвою Was Wollen Wir Trinken («Що ми будемо пити») була «гімном» військово-повітряних сил Третього Райху (Люфтваффе). Це повна маячня. До речі, гімнів родів військ не існує в принципі, а «Люфтваффе СС» (саме так часто стверджують у підписах до треку) – така ж нісенітниця, як «ОСББ ФСБ». Що характерно, вигадка про використання пісні у нацистській Німеччині поширена тільки у країнах колишнього СРСР. Як саме вона виникла і як завірусилася, незрозуміло. Ймовірно, зіграло свою роль те, що німецька мова в багатьох автоматично асоціюється з нацизмом.

Звісно, в такій історії не могло обійтися без фейків російських «борців з фашизмом». Українські діти нещодавно заспівали пісню на цю ж мелодію з українським текстом. Ось як відреагували ватні пабліки:

Так само «Пісня про сидр» не має жодного стосунку до Ірландської республіканської армії – її періодично позначають як «Гімн ІРА».

Насправді у перші десятиліття після появи «Пісня про сидр» стала популярною серед бретонців. Було записано кілька кавер-версій. У 1970-му її заспівав бретонський фолк-музикант Алан Стівелл, після чого вона поширилася Європою.

Нідерландський гурт Bots у 1976-му записав версію нідерландською, а 4 роки потому – німецькою (Sieben Tage lang).

Тим часом по інший бік Залізної завіси, у НДР, свій кавер (Was wollen wir trinken) зробив колектив Oktoberklub. У всіх випадках текст відрізнявся від бретонського. Голандці співають про п’янку (але не конкретно про сидр). А у східних німців перші рядки про алкоголь, а далі про боротьбу за комунізм, там навіть згадуються Красна площа та чілійський комуніст Луїс Корвалан.

І ось обидва ці треки, не розбираючи, підписують як «Гімн Люфтваффе СС». Як і більш пізні кавер-версії.

Протягом останніх 40 років з’явилися десятки (якщо не сотні) пісень різними мовами з різним змістом та одну й ту саму мелодію. Українською, наприклад, гурт «Телері» співає «А як ти підеш на війну».

Німці зі Scooter під час створення танцювального хіта How Much Is the Fish? надихалися піснею голандців з Bots.

Простенький мотив підходить Son Ar Chistr підходить і для співу в пабі, і для танцполу, і для рок-фрестивалю, і для стадіону (його співають ультрас деяких європейських клубів), і для патетичного твору про боротьбу. Очевидно, в цьому і є секрет його популярності.

Як через дівчнину-підлітка ледь не вимер цілий народ

Є в Південно-Африканській Республіці такий народ – коса. Сьогодні їх майже 8 мільйонів. Найвідоміший мешканець крїани, Нельсон Мандела, теж був із них. В історії коса вистачало трагедій, а найбільша та найабсурдніша сталася в середині 19 століття.

1856 рік. Час, коли Британська імперія цілеспрямовано й упевнено колонізувала африканські землі. Коса тоді страждали від серйозної проблеми. Якась пошесть цілими стадами косила велику рогату худобу, на якій тримався весь їхній добробут. Ймовірно, збудник невідомого захворювання завезли колоністи.

Одного весняного дня 1856 року 15-річна дівчина на ім’я Нонгкавусе (на фото) пішла з подругою до річки набрати води. А коли повернулася додому, розповіла своєму дядькові Млаказе – поважному спіритуалісту племені коса, що зустріла на березі ріки духів трьох своїх предків.

Духи, якщо вірити дівчині, не просто привіталися з нею, а передали пророцтво. Всі негаразди коса (зокрема клята епідемія) підуть, а море змиє британських колоністів з їхньої землі. Для цього треба лише вирізати всю свою худобу та знищити посіви. Вже 18 лютого 1857 року зійде червоне сонце, і тоді коса отримають свою винагороду.

Млаказе передав розповідь племінниці верховному вождеві Сархілі. А той наказав слідувати пророцтву. З цього моменту коса охопила масова істерія вбивства худоби. За підрахунками істориків, протягом 1856-1857 років вони вбили від 300 до 400 тисяч голів.

Настав судний день – 18 лютого 1857 року. На небосхилі зійшло звичайне сонце, ніяке море британців не змило. Дівчина та група її активних прихильників звинуватили в цьому тих коса, які не виконали вимоги духів.

А тим часом почався такий голод, що коса опинилися під загрозою вимирання. Населення провінції Каффрарія, де вони становили більшість, зменшилося зі 105 до 27 тисяч.

Сама Нонгкавусе пережила ті події. Британська влада кинула її за ґрати. Губернатор Капської колонії Джон Грей вважав, що вождь Сархілі використав дівчинку, щоб розпалити кризу в суспільстві й підготувати підґрунтя до війни з британцями. Коса ж були переконані, що голод спровокували якраз британці.

Після звільнення Нонгкавусе спокійно доживала свій вік на фермі.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter