65
Україна та Північна Македонія: друзі по зброї
Північна Македонія – маленька країна, про яку значна частина українців не знає майже нічого. Але є одна історія наших стосунків, яку в Скоп’є добре пам’ятають.
У 1991-му, ставши на шлях незалежності, Македонія (тоді ще не Північна) відмовилося від усієї югославської зброї, що була на її території. Так домовилися президенти Кіро Глігоров та Слободан Мілошевич. Тоді це здавалося для Скоп’є прийнятним – з ким, врешті решт, воювати (на відміну від інших республік, Македонія змогла вийти з Югославії мирно)?
Але у січні 2001-го війна в Македонії таки почалася – з албанськими сепаратистами (Армією національного визволення). І ось тут виявилося, що воювати практично нема чим. Президент Глігоров звернувся до Леоніда Кучми по допомогу. Той погодився. Україна продала* танки, декілька штурмовиків Су-25 та гелікоптери Мі-24 і Мі-8.
Українські танки македонці використати не встигли – Греція на якийсь час заблокувала техніку у своєму порту. А от авіація допомогла їхнім військам здобути декілька вирішальних перемог. Гелікоптери мали особливе значення, адже позиції албанців часто були розташовані в горах. У серпні 2001-го в Охриді сторони підписали мирну угоду, Македонія відстояла свою цілісність.
Київ дав зброю балканській країні в обхід санкцій та всупереч бажанням США. Американцям здавалося, що це призведе лише до ескалації.
Минув 21 рік, і тепер вже Україні стала потрібна зброя з-за кордону. У Скоп’є вирішили повернути назад той подарунок. Спочатку там погодили передачу танків, а нещодавно Генеральний штаб Північної Македонії (країна за цей час змінила назву через претензії Греції) дав дозвіл на відправку гелікоптерів.
*Інші джерела стверджують, що передала безкоштовно. Є також версія, що продала значно дешевше за ринкову ціну. Точні дані про ту угоду не оприлюднені. Те ж саме можна сказати і про передачу зброї Македонією Україні в наші дні.
Автор: Катерина Шимкевич.
Фото на обкладинці: АРМИЈА НА РЕПУБЛИКА СЕВЕРНА МАКЕДОНИЈА.
591
Київщина з'явилася у 842 році? Що не так із датою?
Київщина офіційно стала старшою на 1090 років. Відповідне рішення ухвалила Київська обласна рада.
“По сьогоднішній день, відповідно до архівних документів, датою утворення Київської області вважалося 27 лютого 1932 року. Приводом стала сталінська адмінреформа, яка не мала нічого спільного з історичною появою Київщини” – пояснюють в облраді.
Нова затверджена дата – 842 рік. У обласній раді посилаються на історичну довідку, складену директором Інституту козацтва доктором історичних наук Тарасом Чухлібом, ректором Університету ім. Григорія Сковороди доктором історичних наук Віталієм Коцуром та краєзнавцем, головою обласної “Просвіти” Євгеном Букетом.
Але чому саме 842-й? І чому деякі вчені критикують це рішення? Процитуємо допис фахівця з давньоруської історії, кандидата історичних наук Андрія Плахоніна.
“…Хіба що війна та щоденні повітряні тривоги можуть виправдати той факт, що співробітникам секретаріату обласної ради не впали око навіть не кричущі помилки підготовленого цією трійцею «наукового обґрунтування», але й той факт, що у складі цієї трійці немає бодай одного фахівця, який би спеціалізувався на історичних джерелах доби східноєвропейського раннього середньовіччя, дилетантська фентезійна інтерпретація яких була закладена у цей документ.
Не буду писати великий трактат, коротенько по самих кричущих (а місцями просто дитячих) помилках. Та спершу подякую почесному краєзнавцю Євгену Букету, який самовпевнено запостив підписаний ним документ у всій його первозданній красі.
Процитую тут основну частину дослівно:
«Історія адміністративно-територіальних одиниць з центром у Києві дуже давня і сягає часу формування Київського удільного князівства в складі держави Русь у середині IX століття.
У Літописі Руському вперше згадано землю із центром у Києві в рік 6360 за олександрійським літочисленням (860 від Різдва Христового) в контексті опису минулих подій: «коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій]у літописанні грецькому».
Візантійський імператор Михайло III, син імператора Феофіла і онук імператора Михайла II Травла, зійшов на трон 21 січня 842 року зовсім малою дитиною, а самостійним імператором став лише в 856 році. З інших джерел також відомо, що напад русичів на чолі з князем Аскольдом на Константинополь стався 18—25 червня 860 року. Саме тоді могли зафіксувати першу письмову згадку Руської землі, але це означає, що на час походу вона вже існувала деякий час.
Зважаючи на вищевикладене, пропонуємо підтримати рішення – умовним роком заснування Київщини, як історичної адміністративної округи з центром у Києві, вважати 842 рік, коли почав своє правління візантійський імператор Михайло III».
Справді, у Іпатіївському літописі під 6360 роком є фраза «нача ся прозивати Рускае земля». Утім, це перша та нажаль не єдина ознака того, що «експерти» мали справу не з оригіналом, а лише із белетризованим сучасним переказом, у тексті літопису немає логічної зв’язки «коли Михайло почав цесарствувати Руська земля прозвалася».
Не маючи датованих, а часто навіть просто писаних руських джерел з раннього періоду історії русів, літописець кінця ХІ ст. мав під рукою лише датовані грецькі хроніки. Тож він розмірковує, із чого, з якої дати почати історію Руської землі. І робить вибір на добу правління імператора Михаїла ІІІ, яка в нього була дякувати грекам. Саме за його правління під стіни столиці Візантії вперше приплив таємничий народ русів. Тож «прозвалася вона» не у рік, коли Михаїл (не Михайло) став імператором, а у час, коли він їм був. На доказ цього, дитяча (я попереджав) помилка із датою авторів «довідки». Адже 6360 це не 842 рік, як вони стверджують (і коли Михаїл став імператором), а 852 рік. Навіть не історія, звичайна арифметика.
Ну а далі питання, які після цього мають вже не так багато значення.
1. Чого раптом згадана трійця вирішила, що Київська область дорівнює Київська земля, а Київська земля, в свою чергу, це те саме що Руська земля. Адже Руська земля, і вони самі це стверджують, це держава, а от Київська область лише радянських часів (1932) адміністративно-територіальна одиниця.
2. Окрім руського літописання, жодне візантійське та взагалі іноземне джерело не пов’язує напад русі на Константинополь 860 року ані з Києвом, ані з князем Аскольдом. Цей зв’язок лише здогадка, а може й просто свідома маніпуляція літописця ХІ ст.
3. Чому ще історики сьогодні ставлять під сумнів літописний зв’язок між походом русі на Константинополь 860 року та київським князем? Археологи не знайшли підтвердження існування Києва раніше другої половини (навіть останньої третини) ІХ ст. Я це не процитував, але далі у «довідці» є й посилання на радянську вигадку про 1500-річний ювілей Києва авторства знаного українського путініста ще з радянських часів академіка Петра Толочка. Тобто 842 – не те що Київської області, не було навіть самого міста…
Як і обіцяв, згадав тут тільки основні помилки. Та й цей короткий перелік не лишає від «наукового» обґрунтування «дати заснування Київської області» 842 роком нічого”.
754
Біла майка - аксесуар спортсменів, геїв та чоловіків, що б'ють жінок
У білої бавовняної майки, відомої багатьом українцям як “алкоголічка”, доволі заплутана антропологічна історія. Якщо в країнах колишнього СРСР вона асоціюється з любителями міцних напоїв, а також почасти з представниками кримінального світу (можна пригадати кадри з радянського фільму “Джентльмени удачі” 1972 року), то на Заході кілька разів змінювала своє символічне наповнення.
На початках, приблизно у другій половині 19 століття, цей тип одягу зазвичай асоціювався з професійними спортивними рухами, які тоді набирали обертів.
У такій функції знайому “алкоголічку” можна побачити, зокрема, на картині “Сніданок каноїстів” (1881) Огюста Ренуара, що нині зберігається у фондах Колекції Філіпс у Вашингтоні. Зокрема, у правому нижньому куті одягнений в цей одяг сидить Гюстав Кайботт — художник-імпресіоніст, меценат і колекціонер мистецтва, що був у дружніх стосунках з Ренуаром.
Згодом коло культурних асоціацій білої майки без рукавів змінилося. Цей одяг почали асоціювати з феноменом соціального протесту і всіма, хто уособлював цей протест у різні історичні періоди: робітничим класом, ЛГБТ-спільнотою, реперами чи італійськими емігрантами у США.
Представники кожної соціальної та культурної страти вкладали в носіння майки-“алкоголічки” власні сенси, подекуди такі, що суперечили один одному. Якщо в хіп-хоп-культурі вона стала відображенням агресивної хуліганської поведінки виконавців та органічним доповненням до їхніх соціально неприйнятних текстів, то американських геїв навпаки привернув її облягаючий силует, який цілком міг натякати на жіночність, а не підкреслювати мужність, і таким чином кидав виклик стереотипним уявленням про “правильну” чоловічу сексуальність.
Натомість найбільш лиховісне найменування цього фасону, прийняте в англомовних країнах — wife-beater shirt (“сорочка того, хто б’є дружину”) — також набуло значного поширення у другій половині ХХ століття. Вочевидь подібну інтерпретацію майки започаткував кримінальний інцидент 1947 року, коли чоловіка з Детройті заарештували за те, що він до смерті побив свою дружину, а газети, що висвітлювали хід його справи, надрукували фотографію вбивці у заплямованій майці без рукавів.
Зв’язок “алкоголічки” з проблемою домашнього насильства та образом архетипного аб’юзера закріпила популярна екранізація однойменної п’єси Тенессі Вільямса “Трамвай “Бажання” 1951 року, Головний герой стрічки у виконанні молодого Марлона Брандо — брутальний та прямолінійний пролетар, виходець із Польщі Стенлі Ковальські регулярно влаштовує сімейні сцени в присутності своєї жінки Стелли та її сестри Бланш Дюбуа, з якою знаходиться в непримиренному конфлікті персоналій та соціальних класів. Хоча в кадрі герой Брандо з’являється у майці, що прикриває його плечі, у пізніших театральних постановках п’єси Вільямса його, як правило, зображають одягнутим саме в майку-“алкоголічку”.
Протягом останніх років виробники білих майок без рукавів намагалися дещо відбілити їхню сумнівну соціальну репутацію. Так, пошуковик американського ритейлера Walmart налаштовували таким чином, щоб при виборі майки типу wife-beater у топі з’являлися футболки з написами-зізнаннями в коханні до жінки або іронічні нарікання на те, що жінка є занадто суворою до свого чоловіка. Популярні тіктокери, в тому числі жінки (наприклад, Lusekoftaa) намагаються пояснювати своїй авдиторії, що “сорочка того, хто б’є дружину” є не надто вдалою назвою для побутового одягу, тим більше коли існує стилістично нейтральний синонім top tank shirt (“верхня майка”).
1637
"Едельвейс" - нацистська назва?
14 лютого 2023 року Володимир Зеленський присвоїв почесне найменування “Едельвейс” 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ. Неофіційно бригаду називали так і раніше. Гірську квітку зображено на її нарукавному знаку.
Російська пропаганда одразу ж охарактеризувала назву як “нацистську” – мовляв, таку ж носила 1-ша гірська дивізія Вермахту.
По-перше, це неправда. Для відомого підрозділу армії Третього Райху це було лише прізвисько, а не офіційна назва. Едельвейс був зображений на емблемі дивізії.
По-друге, такий самий символ використовували військові (як правило, гірські підрозділи) різних країн та епох. У едельвейсі приваблює не лише краса, а й витривалість, здатність рости в найсуворіших умовах гір.
Мода на зображення едельвейсу бере початок в Австрійській імперії середини 19 століття. У 1856-му молодий імператор Франц Йосиф під час гірського походу зірвав квітку на крутій скелі та подарував дружині Єлизаветі. Едельвейс став символом імператриці.
Різноманітні клуби туристів та альпіністів, які виниклали у 19-му та на початку 20 століть, охоче брали квітку на свої емблеми.
У 1907-му той самий імператор (вже старенький) затвердив едельвейс в якості знаку, який носили на петличках бійці гірської бригади Збройних сил австрійських земель.
Під час Першої світової війни в австро-угорській армії існували корпус та дивізія з назвою “Едельвейс”. Неофіційно символ носили й інші підрозділи.
У роки Другої світової прізвисько “Едельвейс”, окрім згаданої 1-ї гірської дивізії Вермахту, носила 51-ша бомбардувальна ескадра Люфтваффе. Але водночас у Німеччині була підпільна молодіжна антинацистська організація “Пірати Едельвейсу”. У 1944-му її викрили, більшість “піратів” стратили або ув’язнили.
Сьогодні, окрім України, символ використовують гірські підрозділи у Австрії, Франції, Німеччині, Словенії, Польщі та Румунії. У Швейцарії це нагрудний знак для вищих офіцерів.
До 2016 року “Едельвейсом” називався 17-й загін спеціального призначення російських Внутрішніх військ (перейменований на “Авангард”).