

Хвостата мобілізація: як представники фауни брали участь у воєнних діях всіх часів
На війнах людей проти людей завжди воювали також і тварини. У ранні часи експлуатація представників фауни у битвах була зумовлена не надто високим технологічним розвитком. Але навіть донині у різних країнах тварини продовжують нести бойову службу.
Проєкт створений за підтримки Suziria Group.
ЛІНЬКИ ЧИТАТИ? ТОДІ ПІДПИСУЙСЯ НА НАШ КАНАЛ ТА ДИВИСЬ ВІДЕО:
Найдавніше відоме зображення тварин, що використовувалися для війни, було зроблене у Південному Межиріччі приблизно у 2500 р. до н.е. Це, ймовірно, віслюки, запряжені у колісниці.
Єгипетський фараон Рамзес II Великий мав лева, який був не просто улюбленцем правителя та символом влади, але й повноцінним учасником битви при Кадеші у 1274 р. до н.е між військами Єгипетського та Хеттського царств.
Втім, жодна інша тварина не відіграла такої ролі в історії війн, як кінь. Рухливі і витривалі скакуни буквально змінили хід військових операцій.
Вже з IX століття до н.е. кіннота стала повноцінним родом військ. Вона зʼявилась в Ассирії, найсильнішій державі Стародавнього Сходу. Вершники зазвичай діяли парами на двох конях: один воїн тримав віжки обох коней, а також щит, а другий – стріляв з лука.

Знаковою з погляду використання тварин стала велика Битва при Каркарі у 853 р. до н. е. між ассирійськими військами царя Салманасара III та південносирійською коаліцією. Окрім понад ста тисяч воїнів, у битві взяли участь близько тисячі вершників і навіть бойові верблюди. Їх на допомогу коаліції прислав арабський король Гіндібу.
Верблюди були активними учасниками битви у Малій Азії між перським царем Кіром Другим та царством Лідія у 547 р. до н.е. Коли Кір дізнався, що лідійські коні не люблять вигляд та запах верблюдів, то сформував спеціальний загін. Верблюди спровокували паніку серед лідійської кінноти і переломили битву на користь Кіра.
Із VI-V століть до н. е. до воєн залучили й слонів. Вони могли топтати ворожих солдатів, відкидати їх хоботами, а деякі навіть несли на спині бойову платформу для стрільців. Ймовірно, вперше слонів застосували у битвах у Стародавній Індії. З часом вони стали повноправною одиницею армії, але їхня присутність на полі бою подекуди мала більше психологічний ефект, ніж бойовий: вони жахали армію противників.
За часів пізньої античності у бій відправляли і собак. Одна з найбільш ранніх згадок походить із Лідії, де зграя бойових собак розбила групу кіммерійських загарбників близько 600 р. до н.е..
Далі продовжила розвиватися кіннота, яка досягла свого розквіту в IV ст. до н. е. у війську Александра Македонського. Ще будучи підлітком, цей майбутній полководець підкорив найбільш норовливого коня на ім’я Буцефал, що став Александру вірним другом аж поки не загинув в бою чи то, за іншою версією, помер від старості.
Александр впровадив чітке розмежування для кавалерії. Важка кіннота разом із піхотою завдавала противнику головного удару. А легка кавалерія опікувалась розвідкою, охороною, а також переслідуванням вже розбитого ворога.
Коли Македонський бився спочатку з перською, а потім з індійською арміями, обидві намагались застосовувати слонів на полі бою. Але перських слонів війська Македонського успішно захопили і навіть використовували у подальшій експансії. А в битві з індійською армією проти слонів Александр виставив піхоту, яка вбивала погоничів. Слони ставали некерованими, і топтали своїх же воїнів.

Іншу тактику проти слонів використали римляни в битві з військами царя Пірра у 275 р. до н.е. – випустили на поле підпалених свиней. Ті верещали і відлякували слонів.
Переломним моментом розвитку кінноти стало винайдення стремен приблизно у IV ст. н. е. Це дозволило вершникам не лише впевненіше триматися на конях, але й при цьому користуватися зброєю. Поступово винахід дійшов, зокрема, і до Русі, до X століття зробивши кінноту основою княжих дружин.
Щоправда, у протистоянні з монголами, які мали найкращу у світі кавалерію у XII столітті, Русь не встояла. На відміну від Кхмерської імперії, яка використовувала абсолютно унікальну зброю: слона-балісту. На його спині закріплювали подвійний арбалет, ймовірно, дуже ефективний в бою.

На теренах України також велись баталії за участі цих величезних тварин. Під час Хотинської битви між арміями Османської імперії проти Речі Посполитої та війська Запорозького у 1621 р. за османів воювали чотири слони. Тварини злякались артилерійського обстрілу і втекли з поля бою.
Втягнути слонів у війну намагалися аж до двадцятого століття. Під час Першої світової один зі слонів працював на складі боєприпасів у британському Шеффілді. Був іще слон на імʼя Лінь Ван, який уже у Другу світову тягав гармати японської армії та боєприпаси через джунглі, допоки його не схопили китайці в 1943 році. Він продовжив службу уже в Китаї, а пізніше — на Тайвані.
Під час Першої світової на допомогу армії прийшли й голуби. Німецький аптекар Юліус Нойброннер винайшов «голубинку фотозйомку». На птаха вдягали нагрудну упряж, до якої кріпилась маленька фотокамера, що автоматично робила знімки. Але ці передвісники дронів успіху не мали.
Тож, переважно голубів залучали для доставки повідомлень. Деякі навіть отримали за це нагороди. Як-от голуб на імʼя Шер Амі, який, попри кульові поранення, зміг передати 12 повідомлень між фортами в регіоні Верден на півночі Франції, що врятувало життя майже двомстам солдатам.
Попри потужний розвиток військової техніки, під час Другої світової війни більшість армій все ще мали кавалерійські підрозділи. На Східному фронті кавалеристи відіграли значну роль. Радянська кіннота влаштовувала глибокі рейди та переслідувала сили противника під час відступу. Кінні підрозділи брали участь в оточенні Берліна, а деякі з них досягли Рейхстагу в квітні 1945 року.
До Берліна, за легендою, дійшов і радянський верблюд на ім’я Кузнєчік. Ще з періоду Сталінградської битви Червона армія задіяла не менше тисячі логістичних верблюдів. Американці в тих же цілях використовували мулів.
В ті ж часи в СРСР абсолютно негуманно намагалися навчити собак підривати німецькі танки прив’язаними до тіла бомбами. Але незабаром виявили, що тварини або втікали від жахливого шуму техніки, або ховалися під своїми ж танками, наражаючи їх на вибухи.

А знайдена американським солдатом собака Смокі, йоркширський терʼєр, взяла участь у дюжині розвідувальних операцій на Тихоокеанському театрі бойових дій та була нагороджена медалями. Смокі дуже швидко навчалась, допомагала прокладати лінії звʼязку, замінюючи сотні солдат і десятки літаків. Крім того, песик попередив свого власника про обстріл, відвівши його роту від влучань. Смокі також супроводжувала медсестер, які доглядали за солдатами у Новій Гвінеї. Сьогодні у США собак-рятувальників нагороджують «премією Смокі».
Під час Другої світової у США розробляли кажанячі бомби. У великому корпусі бомби було понад тисяча відділень, у кожному з яких перебував кажан із прикріпленою вибухівкою. Скинуті з літака, бомби розкривали парашут та випускали кажанів, які потім розсіювалися по карнизах і горищах. Через час, виставлений на таймерах, кажани мали спалахнути й викликати пожежі у здебільшого дерев’яних та паперових будівлях японських міст. Проєкт згорнули із закінченням війни.
Але США продовжували експериментувати і запустили розробку ЦРУ “Acoustic Kitty”. Планувалося використовувати котів для шпигування за Кремлем та радянськими посольствами. Кішці імплантували мікрофон у вухо та невеликий радіопередавач в основу черепа. Однак, “Acoustic Kitty” не став успішним, адже кішка не збиралася виконувати завдання і підслуховувати конкретних людей.
Під час Холодної війни до служби долучили дельфінів, які за допомогою прикріпленого гідролокатора патрулювали сектори та виявляти ворожих плавців, морські міни або вибухівку, прикріплену до корпусів кораблів. Бойових дельфінів використовували США під час воєн у В’єтнамі, Перській затоці, Іраку. У Сполучених Штатах навчають шукати військові об’єкти у морі не лише дельфінів-афалін, але й каліфорнійських морських левів.

Після початку повномасштабної війни в Україні британська розвідка повідомила, що Росія використовувала дельфінів для захисту Чорноморського флоту у Севастополі.

"Інфлюенсер Бога" стане першим святим міленіалом
У травні 2024 року Папа Римський Франциск визнав чудо, яке приписують блаженному Карло Акутісу, та оголосив, що скличе Консисторію кардиналів спеціально задля обговорення канонізації підлітка. Отже, Карло Акутіс, який помер від лейкемії у 2006 році, може стати першим святим Католицької церкви у третьому тисячолітті.
Визнання церквою цих двох див є підставою для канонізації Карло Акутіса, якщо так вирішать кардинали.
Карло Акутіс народився у 1991 році в Лондоні, куди його батьки-італійці Андреа та Антонія приїхали в пошуках роботи. Через деякий час сім’я повернулася до Мілана. Поступово хлопчик захопився інформатикою. Ще на початку «ери інтернету» він створив перший у світі онлайн-каталог Євхаристійних чудес, збираючи про них докладну інформацію. Карло також створював сайти для церков та проповідував для молоді у Фейсбук. «Всі ми приходимо у цей світ самобутніми; не станьте блідими ксерокопіями!» – зокрема писав він. Ще одна його цитата: «Пресвята Євхаристія – це моя автострада до неба».

Отже, Карло стали називати «інфлюенсером Бога», а ще «кіберапостолом».
На жаль, мандрівка «автострадою до неба» була для Карла швидкоплинною. У 15 років він дізнався про свій діагноз – лейкемію. А за два місяці юнак помер. Після цього серед його численних прихильників у всьому світі багато хто став вважати Карла святим покровителем інтернету (офіційно покровителем інтернету Ватиканом визнаний святий Ісидор Севільський, який був енциклопедистом у VI-VII ст.).
Карло став також головним героєм VR-гри під назвою «Acutis Game», яка дає можливість здійснити прогулянку католицькою історією.
Матері Карла Антонії лікарі встановили діагноз, який унеможливлює мати ще дітей. Але за чотири роки після смерті старшого сина жінка народила близнюків. Антонія вважає, що так сталося через заступництво Карла.
Всі ці непересічні події зумовили те, що Карло – головний претендент на те, щоб стати першим святим міленіалом в історії.
Фото на обкладинці: Dobroš / CC BY-SA 4.0

Жорстка посадка жорсткого асистента диктатора
Хто він, президент Ірану, який загинув після падіння гелікоптера?
Ібрагім Раїсі народився 14 грудня 1960 року в сім’ї священнослужителя. У студентстві брав активну участь в Ісламській революції 1978-1979 років. Є свідоцтва (хоча і не доведені), що він був одним з тих, хто відразу після революції захоплював посольство США в Тегерані.
Він активно впроваджував повернення Ірану до законів шаріату, і, як “зразковий і побожний мусульманин”, у 1981 році був призначений прокурором міста Карадж. Особисто брав участь у процесах над неугодними і “контрреволюціонерами”. У 1988 році зблизився із самим аятолою Рухоллою Хомейні, Верховним лідером Ісламської Республіки Іран. Раїсі виконував спеціальні позасудові завдання для аятоли.
Поступово Раїсі добрався до керівництва судовою системою Ірану. Він без успіху балотувався на пост президента в 2017 році проти Хасана Рухані, відносно поміркованого священнослужителя, який як згодом досяг ядерної угоди Тегерана зі світовими державами в 2015 році.
У 2021 році Раїсі знову взяв участь у виборах, на яких усім його потенційним опонентам було заборонено балотуватися спеціальною радою, яка на свій розсуд дозволяє кандидатам балотуватися. Незважаючи на ці заборони, Раїсі ледве виграв.
На першій же прес-конференції після виборів він змушений був відповідати про свою участь у звірствах 1988 року, тих самих “особливих дорученнях” аятоли. Це були розстріли іранських політичних в’язнів, що тривали п’ять місяців. Ув’язнених піддавали тортурам, а потім страчували. Заступник Рухолли Хомейні Хуссейн-Алі Монтазері вказував у своїх мемуарах число від 2800 до 3800, а Amnesty International – до 30 000 жертв.
Ще у 2019 році Міністерство фінансів США наклало на Раїсі санкції «за його адміністративний нагляд за стратами неповнолітніх осіб, а також за катування та інше жорстоке, нелюдське поводження з ув’язненими в Ірані, включаючи ампутації».
Наразі країною фактично керує Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї. Але Раїсі як президент є його однодумцем. Він, зокрема, підтримував організацію в Ірані збагачення урану для створення ядерної зброї і перешкоджав міжнародним інспекторам це перевіряти.
У вересні 2022 року у Тегерані стався жахливий випадок. Жінка на ім’я Магса Аміні була заарештована і піддана катуванням спеціальним поліцейським підрозділом – поліцією моралі Ірану – за те, що вона не носила хіджаб належним чином. Через катування вона впала в кому і померла. Після її смерті спалахнули протести, які були жорстко придушені за підтримки Раїсі. Протягом місячного протистояння загинуло понад 500 людей і понад 22 000 були заарештовані.
Раїсі також підтримав масштабну атаку Ірану на Ізраїль у квітні 2024 року, коли по країні було випущено понад 300 безпілотників і ракет у відповідь на атаку на посольство Ірану в Сирії. В цій атаці Іран звинуватив Ізраїль.
А 19 травня 2024 року вертоліт з Раїсі здійснив “жорстку посадку” в лісах Арасбаран у північно-західній провінції Східний Азербайджан. На ранок стало відомо, що Раїсі та голова МЗС країни Хосейн Амір-Абдоллахян загинули внаслідок цієї авіатрощі.

«Марш Люфтваффе» чи «Гімн ІРА»? Справжня історія знаменитої пісні
У 1929-му двоє юних мешканців французької Бретані, Жан-Бернар та Жан-Марі Пріма, збирали яблука на сидр. І в процесі написали «Пісню про сидр», вона ж «Пий сидр, Лау!» (Son Ar Chistr / Ev chistr ‘ta Laou!) бретонською мовою (кельтська мова, поширена у регіоні Бретань). Текст – простенький, про любов до напою та дівчат, а також ревнощі з боку дружини. Напевно брати не здогадувалися, що з часом їхній твір називатимуть старовинною народною піснею, а ще навигадують про неї такого…
Насамперед – що нібито німецька версія пісні під назвою Was Wollen Wir Trinken («Що ми будемо пити») була «гімном» військово-повітряних сил Третього Райху (Люфтваффе). Це повна маячня. До речі, гімнів родів військ не існує в принципі, а «Люфтваффе СС» (саме так часто стверджують у підписах до треку) – така ж нісенітниця, як «ОСББ ФСБ». Що характерно, вигадка про використання пісні у нацистській Німеччині поширена тільки у країнах колишнього СРСР. Як саме вона виникла і як завірусилася, незрозуміло. Ймовірно, зіграло свою роль те, що німецька мова в багатьох автоматично асоціюється з нацизмом.

Звісно, в такій історії не могло обійтися без фейків російських «борців з фашизмом». Українські діти нещодавно заспівали пісню на цю ж мелодію з українським текстом. Ось як відреагували ватні пабліки:

Так само «Пісня про сидр» не має жодного стосунку до Ірландської республіканської армії – її періодично позначають як «Гімн ІРА».

Насправді у перші десятиліття після появи «Пісня про сидр» стала популярною серед бретонців. Було записано кілька кавер-версій. У 1970-му її заспівав бретонський фолк-музикант Алан Стівелл, після чого вона поширилася Європою.
Нідерландський гурт Bots у 1976-му записав версію нідерландською, а 4 роки потому – німецькою (Sieben Tage lang).
Тим часом по інший бік Залізної завіси, у НДР, свій кавер (Was wollen wir trinken) зробив колектив Oktoberklub. У всіх випадках текст відрізнявся від бретонського. Голандці співають про п’янку (але не конкретно про сидр). А у східних німців перші рядки про алкоголь, а далі про боротьбу за комунізм, там навіть згадуються Красна площа та чілійський комуніст Луїс Корвалан.
І ось обидва ці треки, не розбираючи, підписують як «Гімн Люфтваффе СС». Як і більш пізні кавер-версії.
Протягом останніх 40 років з’явилися десятки (якщо не сотні) пісень різними мовами з різним змістом та одну й ту саму мелодію. Українською, наприклад, гурт «Телері» співає «А як ти підеш на війну».
Німці зі Scooter під час створення танцювального хіта How Much Is the Fish? надихалися піснею голандців з Bots.
Простенький мотив підходить Son Ar Chistr підходить і для співу в пабі, і для танцполу, і для рок-фрестивалю, і для стадіону (його співають ультрас деяких європейських клубів), і для патетичного твору про боротьбу. Очевидно, в цьому і є секрет його популярності.