Уся правда про султанський гарем: Скільки заробляла Роксолана?

Якими були умови життя наложниць у гаремі султанів Османської імперії, розповідає Олександра Шутко — кандидат мистецтвознавства, авторка досліджень «Роксолана: міфи та реалії», «Листи Роксолани: любов та дипломатія» та роману «Хатідже Турхан».

Міф перший про неосяжність гаремів і груповий секс

Після повернення додому європейські посли оповідали про султанські гареми, переповнені красунями з усього світу. За їхніми словами, у Сулеймана Пишного було понад 300 наложниць. Ще більше жінок нібито мали його син Селім ІІ і онук Мурад ІІІ — той залишив аж 100 дітей.

Проте комірні книги палацу Топкапи містять точну інформацію про витрати на утримання гарему. Вони свідчать, що в Сулеймана Пишного 1552 року було 167 жінок, у Селіма ІІ — 73, у Мурада ІІІ — близько 150. Інтимні стосунки султани мали далеко не з усіма, а до кола родини належали тільки 3—4% від загальної кількості наложниць: фаворитки та матері дітей.

Так, Сулейман Пишний з 1530-х років жив у моногамному шлюбі з Роксоланою, тобто Хюррем-султан. Це був прецедент, адже за законами ісламу османи могли мати чотири офіційні дружини і необмежене число наложниць (коханок). Після Роксолани султани одружувалися з наложницями ще майже століття. Селім ІІ більшу частину життя був вірний дружині — грекині Нурбану. Фавориткою Мурада ІІІ та матір’ю його п’ятьох дітей була албанка Сафіє.

Ottoman Imperial Harem
«Двір обраних» - султанський гарем в стамбульському палаці Топкапи. Фото: Brian Jeffery Beggerly / Flickr
Ottoman Imperial Harem
«Двір обраних» - султанський гарем в стамбульському палаці Топкапи. Фото: Erik Törner
The Imperial Hall (Hünkâr Sofası), also known as the Imperial Sofa is a domed hall in the Harem (it has the largest dome in the palace), where the Sultan's Throne was located
Імператорська зала в гаремі палацу Топкапи. Фото: Dan / Flickr

Міф другий про безцільне й розпусне життя наложниць

Гарем був не будинком розпусти, а складним механізмом співіснування султанської родини. Найнижчий рівень займали новенькі рабині — аджеми. Їх підбирала валіде — мати султана, яка традиційно очолювала гарем. Аджеми розміщувалися в загальних кімнатах під опікою досвідчених служниць.

З полону кримських татар та османських піратів брали дівчат віком до 14 років. Потім тривалий час їх навчали в гаремній школі: читати Коран арабською, писати османською, грати на музичних інструментах, танцювати, співати, шити та вишивати. Головні умови на кастингу: юний вік, краса, здоров’я і цнотливість — обов’язково.

Про дисципліну в гаремі свідчить арабська в’язь, якою прикрашені стіни кімнат та коридорів Топкапи. Гіди помилково стверджують, ніби це рядки любовної поезії. Насправді — сури Корану. Так, над різьбленими мармуровими воротами написано: «О, ті, які увірували! Не входьте в чужі будинки, поки не запитаєте дозволу і не привітаєте миром їхніх мешканців. Це краще для вас». (Сура Ан-нур, 27).

За ці двері до жіночих покоїв не мав права зайти жоден чоловік, окрім султана та служників-євнухів. Це були переважно африканці, яких кастрували єгипетські християни під час проходження караванів з рабами. Закон забороняв це робити мусульманам. Пророк Магомет зауважив: «В ісламі кастрація можлива тільки у формі посту».

Iznik tile work and stained glass window in the Harem of Topkapi Palace
Арабська каліграфія на вітражі в гаремі палацу Топкапи. Фото: Brian Jeffery Beggerly / Flickr
Iznik tile work in the Harem of Topkapi Palace
Арабська каліграфія на стінах в гаремі палацу Топкапи. Фото: Brian Jeffery Beggerly / Flickr
Arabic calligraphy carved into a door in the Harem of Topkapi Palace
Арабська каліграфія на двері в гаремі палацу Топкапи. Фото: Brian Jeffery Beggerly / Flickr

Міф третій про нестерпне рабство у султанському гаремі

Життя наложниць кардинально відрізнялося від рабської праці на плантації. «Усі рабині мали на диво багато вільного часу, яким могли розпоряджатися на свій розсуд, свободу слова та дій всередині гарему», — зазначає американська дослідниця турецького походження Асли Санджар.

Османські шляхтичі мріяли про одруження з султанською наложницею. По-перше, це були найгарніші жінки в імперії, відібрані для володаря серед багатьох поневолених народів Європи та Азії. По-друге, вони мали прекрасне виховання, були навчені етикету і шанобливому ставленню до чоловіка. По-третє, це було б найвищою милістю султана і початком кар’єрного зростання на державних посадах.

Таке одруження було можливим для наложниць, які не мали інтимних стосунків із султаном. Таких через 9 років звільняли з рабства та наділяли чималим приданим: будинком, золотими прикрасами та пенсією, тобто регулярними виплатами з палацової скарбниці.

Список служниць султанського гарему. Фото надане Олександрою Шутко

Міф четвертий про покарання смертю за дрібні проступки

На Заході полюбляли страшні історії, як неслухняних наложниць зашивали у шкіряні лантухи і кидали з вікон гарему до Босфору. Подейкували, ніби дно протоки всіяне дівочими кістьми. Але той, хто бував у Стамбулі, знає, що палац Топкапи побудований на достатній відстані від води. У наш час не підтвердилася й гіпотеза про існування підземного тунелю до Босфору.

За провини наложницям призначали м’якіші покарання — тримання у підвалі або ж побиття палицею по п’ятах. Найстрашніше — видалення з гарему. Так було з наложницею Селіма I Грізного, яка мала нестерпний характер і зчиняла бійки з іншими дівчатами. Вагітну від султана (унікальний випадок!), її видали заміж за наближеного пашу.

Chief Black Eunuch of the Ottoman court; Photo, 1912.
Кизляр-ага, старший євнух султана Абдул-Хаміда II, 1912 рік. Джерело: Wikipedia

Міф п’ятий ніби дітей султана відбирали у матерів-рабинь

Діти султана від рабинь були повноправними членами султанської династії. Сини ставали наступниками престолу. По смерті батька найстарший або найспритніший з них одержував владу, а його мати — найвищий для жінок в Османській імперії титул валіде-султан. Новий правитель мав законне право страчувати братів, аби запобігти руйнівній для держави боротьбі за трон. Правила беззастережно дотримувалися до 17 століття.

Доньки султана від наложниць мали титул султани. Шлюб з ними мав бути лише моногамним. Зятям імператора доводилося відмовитися від інших дружин і наложниць: султана була єдиною повелителькою у будинку. Інтимне життя повністю контролювалося високошляхетною дружиною. Чоловік міг увійти до спальні тільки з дозволу жінки, а потім не сходив, а «вповзав» на ложе.

Доньки султана мали право розлучатися і знову виходити заміж. Рекорд встановила Фатьма, донька Ахмеда І, яка змінювала чоловіків 12 разів. Одних стратив батько, інші гинули на війні або ж помирали від хвороб. Тоді казали, що одружуватися з Фатьмою-султан — це кидатися в обійми біди.

The Odalisque
«Одаліска». Картина художника Маріано Фортуні, 1861 рік. Джерело: Wikipedia

Міф шостий про вічне життя в чотирьох стінах гарему

Бачити жінок султана не могли інші чоловіки, окрім родичів та євнухів. Проте мешканки гарему залишали межі палацу і спокійно пересувалися Стамбулом та навіть виїжджали за його межі. Роксолана супроводжувала чоловіка на полювання, відпочинок і регулярно навідувалася до провінцій, де служили намісниками її сини.

Ще частіше султани почали мандрувати у 17—18 століттях. Мати Мехмеда ІV, Хатідже Турхан (українка Надія), супроводжувала сина під час походу на Кам’янець-Подільський і Хотин 1672-1673 років, а дружина Гюльнуш (грекиня Євгенія) була з ним поряд під час більшості військових кампаній. Свого другого сина, майбутнього султана Ахмеда ІІІ, вона народила під час походу на Поділля.

Нагадуванням про Гюльнуш мешканцям Кам’янця-Подільського служить мусульманський мінбар (місце, звідки імам читає проповіді) у костелі Святого Миколая, який під час панування османів було перетворено на мечеть. Султан Мехмед ІV назвав її на честь фаворитки.

Емметулах Рабія Гюльнуш-султан — дружина султана Мехмеда IV, мати султанів Мустафи II і Ахмеда III. Джерело: UB Heidelberg: Heidelberger historische Bestände

Міф сьомий що по смерті султана його наложниць викидали на вулицю

Після переїзду гарему до Нового палацу Топкапи усіх наложниць померлого султана переводили до Старого палацу на площі Баязид. Якщо вони не виходили заміж, то мешкали на повному забезпеченні спадкоємця.

За свідченнями скарбника британського посольства в Стамбулі першої половині 17 століття, з гарними апартаментами, високими фруктовими деревами, лазнями і фонтанами нагадувало це місце райський сад. Італійський паломник писав, що жінки у Старому палаці мали солодке життя, адже там виконували всі їхні забаганки.

Щоправда, матерям покійних султанів такий переїзд здавався гіршим за смерть. Вони відлучалися від скарбниці та втрачали право впливати на політику імперії. Хоча на свята з подарунками навідувався султан-онук, життя у Старому палаці без прийомів, інтриг, лестощів чиновників і дипломатів здавалося дуже нудним.

Гарем. Ілюстрація з книги «Histoire Généralle Du Serrail» французького історика Мішеля Бодьє, 1626 рік

Міф восьмий про безправ’я наложниць

Більшість з тих, хто лишалися незайманими у гаремі протягом 9 років, потім звільнялися з рабства і виходили заміж. Але були й такі, які продовжували служити в адміністрації. Таких називали уста, тобто майстринями. Вони були економками, церемоніймейстерами, няньками, годувальницями і здобували не лише повагу, а й чималі статки.

Кожна наложниця у султанському гаремі від початку отримувала платню. Найменше, 6 срібних монет акче на день, мали наложниці найнижчого рангу — аджеми. За сучасними розрахунками, це $18. Щоденна платня скарбничої, хазнедар-уста, залежно від стажу на посаді коливалася від 140 до 250 акче ($750).

Найбільше грошей отримували фаворитки, які народили султану синів. Приміром, щоденна платня Роксолани, яка стала матір’ю п’ятьох синів та однієї доньки, складала 2 тисячі акче ($6 тисяч). Це понад $2 мільйони на рік — дохід невеликої провінції у тогочасній Франції. Якби українка дожила до сходження свого сина Селіма на престол, то її платня подвоїлася б.

Мінарет мечеті Роксолани в Стамбулі. Фото надане Олександрою Шутко
Інтер'єр мечеті Роксолани в Стамбулі. Фото надане Олександрою Шутко

Окрім платні, султан дарував своїм жінкам землі, села, маєтки. Ці статки вони зазвичай заповідали у благодійні фонди (вакфи): на будівництво мечетей, лікарень для бідних, громадських їдалень та хамамів. Так здобували прихильність народу та увічнювали свої імена.

Потрапивши на невільничий ринок, українські дівчата після тяжкого селянського життя могли сподіватися на стерпніше існування в гаремі багатої османської родини. Султанський гарем був найбільшою мрією.

Популярне: