Ціпаки з народом! Вітайте правоохоронців часів Гетьманщини

Після повстання Богдана Хмельницького безпеку на землях, де мешкали українці, годі було шукати. Регулярні війни й бунти сприяли розбійникам, злодіям і вбивцям. Протистояти беззаконню намагалися наші перші силові підрозділи. Які вони були?

Український журналіст і письменник, автор історичних детективів «Кременецький звір» і «Нечиста кров» Сергій Карюк розповідає про роботу правоохоронців Гетьманщини: ціпаків, войтів, сердюків, компанійців та жолдаків.

Ціпаки

Сучасний аналог: Патрульна поліція
Де: Львів та околиці
Коли: 15—18 сторіччя

Кількасот років вулиці Львова та передмістя навколо охороняли ціпаки пiд командою призначеного магістратом начальника міської сторожі або нічного бургомістра.

Стати ціпаком можна було лише тоді, як звільняв місце хтось із попередників. Померлих охоронців магістрат ховав своїм коштом, а їхні сім’ї отримували невелику грошову допомогу. Нового кандидата мали рекомендувати ціпаки-ветерани. Після перевірки він складав присягу.

Служба була тяжка. Ночувати ціпакам часом доводилося в холодних підвалах ратуші. Страждати заради правопорядку патрульні не бажали. Якщо у ціпаків взимку закінчувалися дрова, вони розходилися по домівках. Тюрма і все місто лишалися без нагляду. Ціпаків не надто любили у Льові ще й тому, що райці залучали їх для вирішення особистих проблем і комерційних суперечок. Тож охоронці закону ставали порушниками закону.

27 листопада 1785 року австрійська влада встановила штатний розклад нової поліції Львова (директор, діловод, писар і чотири дільничні наглядачі), призначила директора і скасувала міську сторожу. Ціпи здали до музею.

Обов’язки:

  • стежили за порядком на вулицях;
  • виконували роль почесної варти;
  • примушували до покори мешканців сіл, що належали місту;
  • арештовували злочинців і підозрюваних.

Зброя:

  • окутий залізом, шипований ціп; наприкінці 16 сторіччя одержали короткі кавалерійські рушниці.

Однострій:

Довгі блакитні каптани. Інколи вдягали панцирі. На голові носили ведмежі шапки з бляшаними гербами Львова.

Штат:

  • 15 сторіччя — 4 чоловіки;
  • 17 сторіччя — 8;
  • Наприкінці 18 сторіччя — 15.
Ціпак. Ілюстрація з сайту photo-lviv.in.ua
Battle chain (second from left). Lviv Historical Museum
Бойовий ціп (другий зліва). Львівський історичний музей. Фото: Alex fand / CC BY-SA 4.0

Війт

Сучасний аналог: шериф
Де: міста з Магдебурзьким правом, села
Коли: 14—19 сторіччя

Влада очільників магістратів у містах Речі Посполитої наближалася до абсолютної. Вони були управлінцями, правоохоронцями, головами суду присяжних з карних справ. Помічники війтів, возні, виконували роль таких собі оперативників і виїжджали на місця злочинів. На Гетьманщині кандидатури війтів затверджував гетьман.

В українських містах Російської імперії посада існувала до скасування Магдебурзького права на початку 19 сторіччя. На Лівобережній, Слобідській Україні та на Галичині в складі Австро-Угорщини війти очолювали також сільські громади. У 1921–1939 роках на українських землях під владою Польщі вони керували найменшими адміністративно-територіальними одиницями — ґмінами. Щоправда, залишилась тільки назва — давні війти, «шерифи» Дикого Поля, зникали разом із самим полем.

Обов’язки:

  • захищали порядок;
  • судили підозрюваних.
«Війт Микола», картина Генриха Родаковського, 1867 рік. Джерело: Muzeum Lubuskie w Gorzowie Wielkopolskim / Wikipedia

Сердюки

Сучасний аналог: Національна гвардія
Де: Лівобережна Україна
Коли: кінець 17 сторіччя — перша чверть 18 сторіччя

У середині 17 сторіччя сердюками або серденятами називали солдатів-найманців, які в пошуках роботи мандрували від Угорщини до Гетьманщини. Першим серед гетьманів їх взяв на службу Іван Виговський. Надалі сердюкам довірили боротьбу з заворушеннями і охорону південних кордонів Гетьманщини від запорозьких свавільних куп. Пізніше стали активно залучати до війн.

Сердюків набирали з добровольців: українських селян і міщан, а також іноземців (волохів, сербів, хорватів, німців, поляків). Приймати селян-втікачів і реєстрових козаків заборонялося.

Роботодавцем і командиром сердюків був сам гетьман. Аби зібрати кошти на зарплатню найманцям, у 1678 році Іван Самойлович ввів оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою.

Обов’язки:

  • спочатку поліційні функції — ловили селян-утікачів, згодом стали армійським підрозділом;
  • охороняли кордони і гетьманську резиденцію;
  • брали участь у воєнних походах.

Зброя:

  • мушкет і пістоль;
  • шабля, шпага, кий.

Однострій:

Біла суконна свита, сині шаровари, смушева шапка зі звисаючим верхом — шликом. За іншими відомостями, основою сердюцького вбрання був жупан з темно-червоного сукна, що пристьобувався бавовною для утеплення і захисту від шабельних ударів.

Кількість:

  • 1671 рік — 5 полків у проросійського гетьмана Дем’яна Многогрішного, 500 сердюків — у пропольського гетьмана Михайла Ханенка;
  • 1687 рік — 4 полки (по 400—700 осіб) в Івана Мазепи.
Мушкетер сердюцького полку Герасима Василевича, 1676–1679 рр. Реконструкція О. Сокирка. Джерело: Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.», «Темпора» — К., 2006
Мушкетер сердюцького полку Данила Жербилоцького, 1676–1679 рр. Реконструкція О. Сокирка. Джерело: Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.», «Темпора» — К., 2006
Гетьманське військо (ймовірно, що піхотинці-сердюки) на марші. Фрагмент картини невідомого польського художника кінця 17 століття. Джерело: Олексій Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.», , «Темпора» — К., 2006

Компанійці

Сучасний аналог: полк «Азов»
Де: Лівобережна Україна
Коли: друга половина 17 сторіччя — 18 сторіччя

Наймане гетьманське військо на 70-80 % складалося з сердюцької піхоти і на 20–30 % з кінних компанійців. Створення першого такого полку обмовив з Москвою в угоді 1669 року гетьман Дем’ян Многогрішний. Компанійці мали боротися з анархією і бандитизмом: «Мужики, будники, винокури, залишивши свої землеробські роботи, називаються козаками, і від того чиняться великі біди й розорення, чиниться також безчестя й справжнім козакам… А коли буде від кого хитання та зрада, то йому, полковникові, тих свавільних гамувати».

Як сердюки, компанійці також підлягали особисто гетьману й утримувалися з гетьманської скарбниці. Мобільні підрозділи професійних солдатів були його приватною армією, вагомим аргументом у суперечках з козацькою елітою. Вже 1672 року «генеральна старшина, обозний з товаришами і полковники з військовою старшиною» просили царя Олексія Михайловича: «Щоб його величність указав не бути тисячі чоловік компанії полку через те, що від таких компаній чиниться жителям малоросійських городів, міст, містечок та сіл всілякі розори та образи».

1676 року гетьман Самойлович відродив полки компанійців. Вони комплектувалися добровольцями з числа вільних людей, кожен мав 3–5 сотень, сотня налічувала 100–120 вершників. Від 1709 року компанійці контролюються московським урядом, 1726-го перетворені на придворну гетьманську гвардію, 1775-го стали полками легкої кінноти російської армії.

Обов’язки:

  • придушення заворушень;
  • прикордонна служба;
  • участь у воєнних діях.

Зброя:

  • шабля, мушкет і пістоль.

Штат:

  • 1669 рік — 1000 бійців;
  • 1671 рік — до 4 тисяч;
  • 1725 рік — біля 2 тисяч.
Товариш компанійського полку Іллі Новицького. Реконструкція Сокирка О. Джерело: Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.», «Темпора» — К., 2006
Товариш компанійського полку Федора Степановича, 1696–1702 рр. Реконструкція Сокирко О. Джерело: Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.», «Темпора» — К., 2006

Жолдаки

Сучасний аналог: Державна служба охорони
Де: Лівобережна Україна
Коли: від гетьмана Мазепи (1687—1709) до Розумовського (1750–1764)

Іван Мазепа виділив особисту охорону зі складу найманого війська і започаткував Жолдацьку караульну команду, призначену винятково для захисту голови держави та уряду. Після смерті гетьмана Івана Скоропадського й заснування Малоросійської колегії вибори наступника були відкладені «до воли его императорського величества». Російські адміністратори заявили, що жолдакам тепер «во услужне быть не у кого», тому жалування їм сплачувати не будуть. Гетьманська варта змушена була сторожити різноманітні установи.

Відродження жолдацької служби в колишніх формах відбулося за нового господаря Гетьманщини — Данила Апостола. Але 1765 року Україна була перетворена на провінцію Російської імперії, а гетьманські тілоохоронці пішли до війська звичайними мушкетерами.

Обов’язки:

  • особиста охорона гетьмана;
  • сторожова і караульна служба.

Зброя:

  • шпага з викривленим донизу тісачним клинком;
  • рушниця-фузея з багнетом.

Однострій

Вперше згадується лише за гетьманування Данила Апостола. В урочистих випадках жолдаки вдягали синій кунтуш з червоним коміром і відкидними рукавами, червону черкеску, шапку з червоним верхом і хутряним окантуванням. Усі жолдаки взувалися в червоні чоботи з козячої шкіри.

Штат:

  • за Мазепи — 80 охоронців;
  • за Скоропадського через брак фінансів скорочується до 50, згодом до 30 осіб;
  • за Апостола — 60.
Популярне: