Секс є, прав нема: життя англійок до перемоги фемінізму

Аліна Возна

У старій добрій Англії найвищим досягненням жінки було створення сім'ї. Традиційному суспільству протистояли зрадниці і «сині панчохи».

i

«Сині панчохи»

В середині 18 століття англійська письменниця Елізабет Монтегю організувала інтелектуальний салон. Серед відвідувачів її будинку виділявся ботанік Бенджамін Стіллінгфліт. Всупереч правилам етикету, замість чорних шовкових панчіх він носив сині з вовни. Згодом «синіми панчохами» лондонці стали називати всіх учасників таких зібрань.

На початку 19 століття «синя панчоха» — образливий ярлик для жінки, захопленою освітою або роботою замість улаштування особистого життя. Згодом прізвисько змінило відтінок — так називали ерудованих дам, життя яких не обмежувалось роллю дружини та матері.

Ставлення до освічених та незалежних жінок в Англії 1718 століття не було однозначним. Одні чоловіки обожнювали їх, інші — побоювалися. «Сині панчохи» проводили час в салонах разом з літераторами, філософами і художниками. Багато хто з цих жінок самі писали книги або відкривали школи.

Занадто розумна для шлюбу

Англійська письменниця і філантроп Ханна Мор стала «синьою панчохою» через розбите серце. Їй було 22 роки, коли вона погодилася вийти заміж за Вільяма Тернера. Старший на 20 років наречений не поспішав призначати дату весілля, а через 6 років розірвав заручини. З чуток, у покинутої нареченої стався нервовий зрив. Тернер відчував свою провину і призначив Ханні Мор щорічне утримання в розмірі 200 фунтів ($43 тисячі на сьогодні; далі всі суми будуть вказуватися в доларах з урахуванням інфляції). Ці фінанси дозволили їй переїхати до Лондона, стати учасницею «Товариства синьої панчохи», зайнятись літературною діяльністю і відкрити школу для бідних. Пізніше Мор ще раз кликали заміж, але на другі заручини вона не наважилась.

Hannah More by Henry William Pickersgill
Ханна Мор — англійська письменниця, поетеса і драматург, член «Товариства синьої панчохи». Портрет роботи Генрі Пікерсгілла. Джерело: Національна портретна галерея в Лондоні / npg.org.uk

Десь в середині 19 століття до редакції журналів «Сімейний друг» і «Домашній журнал англійки» надійшов лист з проханням допомогти з вибором. Джентльмен боявся справляти весілля зі своєю дівчиною після того, як її есе перемогло в літературному конкурсі. Чоловік не міг вирішити: знайти неосвічену, але турботливу наречену або одружуватися з «синьою панчохою», яка за інтелектуальними заняттями може забути про служіння чоловікові.

Видавець і головний редактор журналів Семюел Орчарт Бітон написав читачеві гнівну відповідь. Сам він був одружений з талановитою колумністкою і письменницею Ізабеллою Мері Бітон. Вона допомагала чоловікові у всіх робочих справах, а 1861 року написала культову «Книгу про ведення домашнього господарства».

Де шукати нареченого

Прізвисько «старої діви» було отримати набагато легше, ніж стати «синьою панчохою». Досить було не вийти заміж до 30 років.

У 1850-х роках в Англії чоловіків було на 650 тисяч менше, ніж жінок. Наречених на всіх не вистачало. Більш того, в надії заробити джентльмени масово виїжджали підкорювати колонії: Індію, Канаду, Австралію і Нову Зеландію. Леді відправлялися слідом у пошуках любові. Одні самостійно купували квиток до Австралії за $3500. Інші користувалися послугами «Товариства еміграції жінок середнього класу», заснованого Марією Рай в 1862 році. Організація допомагала жінкам переїхати на нове місце, знайти житло і роботу: гувернанткою, вчителькою, служницею.

Втім, більшість англійок виходило заміж на батьківщині. Ідеальний вік для шлюбу: 23–25 років. Шанси знайти нареченого були великі навесні і влітку під час лондонського сезону. У разі успіху починалися залицяння, за якими слідували заручини. Цей період тривав від півроку і в рідкісних випадках перевищував два роки.

«Прощальний погляд на Англію», Форд Медокс Браун, 1855 рік. Джерело: Бірмінгемський музей і художня галерея / artchive.com

Як покарати брехла

Обидві сторони могли розірвати заручини. Але якщо ініціатором розриву був наречений, він мав проявити тактичність, інакше покинута наречена могла подати до суду. Дівчата надавали докази залицянь: листи, подарунки, іноді спільну дитину. Суд не міг змусити чоловіка одружитися, але міг призначити фінансову компенсацію.

1824 року Марія Фут відсудила $405 600 у колишнього нареченого, який кілька разів переносив весілля, але до церкви так і не прийшов. Інша кинута наречена, Едіт Вільямс, отримала $22 300 від Едварда Х’юза, носячи під серцем його дитину.

Зазвичай, чоловіки не цурались одруження. Суспільство засуджувало не тільки «старих дів», а й одиноких джентльменів. Якщо забезпечений, здоровий чоловік не мав дружини, його підозрювали у таємних вадах.

«Подружка нареченої». Джеймс Тіссо, 1883-1885 рр. Джерело: Wikipedia

Як правильно обрати коханця

Як заручини та розрив, в Англії 18–19 століть розлучення теж зазвичай ініціював чоловік. Вагомою причиною розлучитися суспільство і суд визнавали зраду дружини. Більш того, чоловік міг вимагати у її коханця грошову компенсацію.

Так зробив баронет Річард Ворслі в 1782 році. Подружнє життя з Сеймур Дороті Флемінг не складалось. Але жінка не журилась і заводила коханців, від одного з яких народила дитину. Річард прийняв доньку як свою, щоб уникнути ганьби. Але незабаром дружина кинула його остаточно та поїхала з другом сім’ї, капітаном Джорджем Біссеттом.

Річард Ворслі оцінив збиток у $4,3 мільйони. Але капітан мав талановитого адвоката. Той подав зустрічний позов і звинуватив самого баронета в аморальній поведінці. Нібито одного разу чоловік запропонував Біссетту сісти собі на спину, щоб розгледіти, як виглядає його оголена дружина під час плавання. З огляду на нові обставини, суд присудив Ворслі символічну компенсацію в 1 шилінг.

Баронет так і не дав офіційного розлучення дружині, тому їй довелося жити коштом коханців. Повторно вийти заміж вона змогла 12 вересня 1805 року, через місяць після смерті нелюбого їй чоловіка. Як придане у 46-річної молодої був спадок $8 мільйонів.

Леді Ворслі (Сеймур Дороті Флемінг), картина Джошуа Рейнольдса, 1776 рік. Джерело: Harewood House Trust / harewood.org
Карикатура Джеймса Гілрея на епізод, коли баронет Ворслі запропонував капітанові Біссетту піднятися до себе на спину, щоб гість міг подивитися на купання його дружини. Джерело: Національна портретна галерея, Лондон / npg.org.uk

Розлучення по-вікторіанськи

На початку 19 століття отримати розлучення англійцям було все ще важко. Дозволити собі це могли тільки дуже забезпечені люди – процедура коштувала сотні фунтів і тривала роками. Простіше було домогтися роздільного проживання. Чоловік платив дружині аліменти, рівні 20% його річного доходу, але на інший одружуватись не міг. Якщо інтимних відносин у подружжя не було, з часом суд міг анулювати шлюб.

З 1670 по 1857 рік в Англії змогли розлучитися лише 325 пар. Тільки в чотирьох випадках розлучення ініціювали жінки.

Розлучені жінки частково розпоряджалися своїм майном. У покинутих без розлучення дружин прав було ще менше. Чоловік залишав дружину без грошей, а коли вона починала працювати, міг присвоїти увесь її прибуток. Жінка могла дізнатися про позашлюбних дітей свого чоловіка тільки після його смерті, коли повідомляли, що їм, згідно із заповітом, належить, все майно.

«Минуле і сьогодення» частина 1. Частина триптиха Августа Леопольда Егга, де зображений процес розпаду сім'ї через зраду дружини, 1858 рік. Джерело: Британська галерея Тейт / tate.org.uk

Двошлюбність жінки засуджувалась суспільством і каралася законом жорсткіше за двоєженство.

1845 року робочого Томаса Холла кинула дружина. Він не оформив розлучення через брак грошей і згодом просто одружився ще раз. Коли двоєженство розкрилося, Томаса Холла забрали до в’язниці на один день.

Інший випадок – Джессі Купер. Її чоловік заборгував кредиторам і втік, змусивши оточуючих повірити в його смерть. Джессі знову вийшла заміж. Коли її першого чоловіка спіймали, той звинуватив дружину в двошлюбності. Купер заарештували на кілька місяців.

Парадоксально, що англійські жінки були такими безправними в часи вікторіанської Англії, коли одна з них правила країною.

Популярне: