Перший українець в Антарктиді: Він йшов поряд з Робертом Скоттом і вижив

Антон Лукич Омельченко дістався з Полтави до Владивостока, перетнув три океани, побував в Антарктиді, прокладав шлях до полюса і повернувся в траншеї Першої світової. Усе це завдяки коням.

4 січня 1911 року паровий барк «Терра Нова» причалив до найпівденнішого континенту планети. На крижаний берег зійшли учасники експедиції Роберта Скотта. Вони програють «Полярні перегони». П’ятеро, включно з капітаном Скоттом, загинуть на зворотному шляху до бази. Антону Омельченку пощастить знову побачити дім.

З Батьків до Владивостока

Антон Омельченко народився 1883 року у селі Батьки на Полтавщині. Ще малим разом з братами їздив до Ставропольського краю працювати у відомого на той час коняра, відставного генерала Пеховського. Помітивши хист Антона, хлопця віддали вчитися на жокея. На бігах він завоює Пеховському чимало нагород.

Після смерті поміщика його майно разом із кінним заводом перейшло до полковника Миколи Ведєрнікова. 1904 року почалася війна з Японією. Полковник поїхав служити на Далекий Схід, прихопивши з собою Омельченка. Дорогою, вже неподалік Владивостока, Ведєрніков помер. Жокей самотужки дістався міста та влаштувався на іподром.

Russian groom Anton Omelchenko (left, 1883-1932) cutting the hair of Irish explorer and British Royal Navy petty officer Patrick Keohane (right, 1879-1950) at the Cape Evans base camp in January 1912 during the British Antarctic Expedition (1910-1913). Also known as the Terra Nova Expedition
Антон Омельченко стриже старшого офіцера британського флоту Патрика Кохейна в таборі полярників на мисі Еванса, січень 1912 року. Фото: Herbert George Ponting / Science Photo Library / East News

З Владивостока до Нової Зеландії

Експедиція Ернеста Шеклтона 1907–1909 року показала непристосованість коней до умов Антарктики. Чотири з восьми тварин померли під час зимівлі, решта загинули в дорозі на полюс, тож британці змушені були повернути назад за 180 кілометрів до перемоги.

Скотт не визнав цей досвід корисним. Для перевезення вантажів, крім їздових собак, вирішено придбати манчжурських коней. 1909 року на закупівлі до Владивостока вирушає експедитор Сесіл Генрі Мірз. Колись він торгував хутром на Камчатці, говорив російською, але на тваринах не знався. Йому порадили звернутися до Омельченка.

Мірз просить жокея знайти 20 білих «манчжурів», бо Скотт вважав, що тварини темної масті помирають швидше. Вимога насмішила місцевих, проте Омельченко виконав замовлення. Українець також взявся піклуватися про тварин у плаванні до Нової Зеландії, куди невдовзі мала прибути «Терра Нова». За три десятки псів відповідав росіянин Дмитро Гірєв.

27 жовтня 1910 року у Веллінгтоні зібралася вся команда. Список з 65 учасників експедиції затвердили вдома, у Великій Британії, але тепер Скотт додає до штату Омельченко та Гірєва. 29 листопада відчалили.

Captain Oates and Siberian ponies on board Terra Nova
Капітан Оутс і коні на борту «Терра Нова», 1910 рік. Фото: Herbert George Ponting / Royal Collection Trust
The Siberian ponies on board the ship Terra Nova
Коні на борту «Терра Нова», 1910 рік. Фото: Herbert George Ponting / Royal Collection Trust

З Нової Зеландії до Антарктиди

Вже за кілька днів Омельченко почне страждати на морську хворобу і втрачати підопічних. 1 грудня — сильний шквал. Погано закріплені мішки з вугіллям й баки з бензином пошкодили палубу, і трюми наповнилися водою. Трюмні помпи виявилися несправними. Загинули двоє коней та собака.

У січні 1911 року «Терра Нова» кидає якір біля антарктичного острова Росса, звідки має початися шлях до полюса. Поки будують базу, Омельченко тренує коней, допомагає облаштувати склади з продовольством. У вільний час куховарить, грає на балалайці та в футбол.

Роберт Скотт у щоденнику називає 28-річного українця «чудовою маленькою людиною». Згадує, що той не любив полярних ночей і панічно боявся фосфоресценції морської води. Селянин вірив, що там плавають демони, і навіть приносив їм жертви, кидаючи у хвилі цигарки.

Кадр із документального фільму «90 градусів південної широти» Герберта Понтінга, 1933 рік

Під час подорожі українець потоваришував з кавалерійським офіцером, ветераном англо-бурської війни Лоуренсом Оутсом. Коли відзначали день зимового сонцестояння, вони разом з усією командою випили пуншу, а потім удвох танцювали до знемоги.

«Оутс знаходить час для конюха Антона, який ледве говорив англійською та потерпав від нападів меланхолії. Він був забобонним нервовим персонажем, тяжко працював у стайнях, але напрочуд комфортно почувався на мисі Еванса. Хоч ці двоє були з різних світів, але розвинули тиху повагу один до одного», — оповідає одна з біографій Оутса.

У британських архівах збереглися відомості про зарплатню українця: під час плавання він заробив 60 фунтів стерлінгів. Судячи за хрестиками замість автографів у документах, Омельченко і Гірєв були неписьменними.

Anton Omelchenko cooking mash in the stable during the British Antarctic Expedition of 1911-1913
Конюх Антон Омельченко готує пюре для тварин, 1911 рік. Фото: Herbert George Ponting / National Library of New Zealand

З острова Росса до Південного полюса

Наприкінці жовтня 1911 року полярники групами вирушають у напрямку полюса. Чотири чоловіки мають йти до кінця, вісім — команда підтримки і облаштування складів вздовж маршруту.

Собаки почуваються добре, мотосани швидко ламаються. Група Скотта з десятьма конями (інші померли) стартує від базового табору 1 листопада. У цей день щоденник капітана востаннє згадує Омельченка: бідному маленькому жокею з його коротенькими ніжками складно тримати темп у снігу. За кілька днів Скотт назве своїх коней «шкапами», які стали надто вибагливі щодо корму.

Втомлених тварин, які мали бути ходячим запасом м’яса, доводиться вбити завчасно. Антон Омельченко повернувся на базу.

Роберт Скотт із супутниками дійде до Південного полюса 17 січня 1912 року і побачить там намет з прапором Норвегії, який 14 грудня 1911 року поставив Руаль Амундсен. Розчаровані, виснажені, обморожені, хворі на цингу, британці загинуть на шляху до узбережжя.

Омельченко до весни пробув у таборі, де за відсутності коней допомагав фотографу Генрі Понтінгу носити обладнання. Потім поплив у Нову Зеландію. Про трагічну долю Скотта та героїчну смерть Оутса конюх дізнався вже після повернення до Російської імперії.

Map used as end covers for “cheap edition
Маршрут Роберта Скотта до Південного полюсу з позначкою місця, до якого ймовірно дійшов Антон Омельченко. Джерело: Scott’s Last Expedition, John Murray, 1923 / National Library of Scotland
This group is the Shore Party - the men who remained in Antarctica throughout the winter of 1911, preparing for Scott’s final departure for the Pole. They pose in front of the expedition hut at Cape Evans. The only people not visible are Clissold, the cook, and Ponting, the photographer. Scott is at the centre of the group and all the men look relaxed.
Експедиція «Терра Нова». Роберт Скотт у центрі, Антон Омельченко позначений колом. Фото:Herbert George Ponting / Royal Collection Trust

Блискавичний фінал

Про життя Антона Омельченка після Антарктиди відомо небагато. Пройшов Першу світову і Громадянську війни, повернувся в рідне село, одружився і працював листоношею.

За розповідями онуків, їздив на урочисту зустріч полярників у Лондоні, отримав медаль, довічну пенсію та членство у Королівському географічному товаристві.

Пенсія Омельченку надходила лише до 1927 року, коли Британія і СРСР розірвали дипломатичні відносини. Та й медаль з силуетом «Терра Нови» кудись зникла.

Сімейна легенда стверджує, ніби весняного дня 1932 року Антон Лукич сказав рідним, що сьогодні помре. Умився, одягнув чисту сорочку і сів на ґанку читати газету. Нізвідки з’явилася кульова блискавка, вразила у плече — і все.

Лишилися двоє синів, народилися онуки. Віктор Омельченко з 2001 року працював в українському Антарктичному науковому центрі й тричі зимував на станції «Академік Вернадський». Правнук Омельченка, Антон Олександрович, зиму 2015 року провів на станції механіком.

На честь Антона Лукича Омельченка названі бухта на березі Оутса (Земля Вікторії в Східній Антарктиді) та вулиця у селі Батьки.

Популярне: