Як лайка стала нецензурщиною, і до чого тут москалі

Остап Українець

Лайливі слова існують у більшості мов, і носії майже кожної мови переконують, ніби ці слова їй не належать. Що змушує нас соромитися власної мови, і що відрізняє лайку від іншої ненормативної лексики — розповідає письменник і перекладач Остап Українець.

Сказати, що саме треба зарахувати до лайки в середньовічну пору — непросто. Мовознавства тоді не існувало, тож не існувало словників і граматик. Понад це, книжки писались однією мовою, а люди говорили іншою. Між літературною церковнослов’янською та розмовною (назвімо її давньоруською) була доволі значна різниця. Однак, попри загальну неписьменність народу і брак інформації, дещо ми можемо знайти.

Як лаялись на Русі?

Середньовічна лайка сильно відрізнялася від сучасної. Скажімо, цілком нормальним словом було «блѧдь», хоча в давньоруській і церковнослов’янській мовах воно мало дещо різні значення.

Є легенда про те, що одна із статей «Руської правди» передбачала покарання «аще кто назоветь чюжую жену блядию». Середньовічні пам’ятки часто існують в окремих списках, тобто переписуваннях. Списків «Руської правди» існує більше сотні, у трьох різних редакціях (короткій, широкій і скороченій), і в жодному з основних списків ви не знайдете подібного злочину. Така стаття існує у списках «Церковного уставу Ярослава», однак автентичність документа не підтверджено і його подекуди приписують невідомим авторам 13–14 століть. Скидається на те, що в домонгольський період блѧдь, принаймні на офіційному рівні, не вживається у значенні «повія».

Церковнослов’янська мова розуміла це слово так, як воно донині побутує в польській мові, де błąd означає «обман» або «помилку». Звісно, блудницю також можна було назвати бляддю, адже «блуд» і «помилка» — синоніми. В одній з берестяних грамот жінка скаржилася, що хтось «назовало еси сьтроу коровою и доцере блядею». Вважають, що слово «коровою» мало писатися як «коуровою», тобто сестру називали «курвою». Але варіант з коровою може бути навіть гіршим.

Назвати іншу людину твариною було найпростішим способом розпалити конфлікт. Коли новгородський посадник Остафій «назвал псом» князя Ольгерда образа була такою великою, що задля миру з Литвою новгородцям довелося посадника вбити. «Пес», «сука», «сучі діти», «щенята» були серед найобразливіших тварин. Тваринний код у лайці поширений донині: «осел, «свиня», «корова», «кобила», «щиголь».

Слова, які ми нині вважаємо страшною лайкою через зв’язок із геніталіями та статевим актом, у давнину були радше непристойними, ніж неприпустимими. Вільно, на рівні наших приказок про сраку і гімно, в 12–13 столітиях писали «еби лежѧ» (будь як усі), а хтивого чоловіка називали «ебехота». Порада виходити заміж на берестяній грамоті формулювалася фразою «пеи пизда и сѣкыль» (хай п’ють пизда і клітор).

На території сучасної України найбільшим корпусом отаких нотаток про повсякдення є графіті Софії Київської. Мабуть, найбільш відомий напис: «Коузьма тать. Украл еси мясо. Асилонь твои кокошь. Аминь» (Кузьма злодій. Украв м’ясо. Щоб тобі ноги сплутало. Амінь).

Важливо зазначити, що лайкою тоді вважалася дія, а не лексика. «Лая матѣрная», заборонена статутом великого князя литовського та короля польського Казимира IV 1468 року, передбачала образу іншої людини, а не саме по собі вживання непристойних слів.

Християнство обмежувало матірну лаю з двох причин. Анонімне «Поучение о матерной брани», іноді приписуване Івану Золотоусту, забороняє «ругатися матір’ю», оскільки це ображає Богородицю, рідну матір людини і Матір-землю. Старець Фотій писав, що образа того, хто «есть братъ нашъ о Христѣ» є образою самого Христа. Проте жодних повчань, пов’язаних із неприпустимістю самих слів, ми тут не знайдемо.

Грамота № 35, місто Стара Руса, 1140‒1160 роки. Від Радослава до брата Хотеслава (вказівка взяти гроші у прасола) і уїдлива відповідь Хотеслава. Джерело: gramoty.ru

Як усе змінилося

1596 року церковний діяч і філолог Лаврентій Зизаній видав «Лексис» — перший в історії словник української мови. Вже знане нам слово «блядь» там позначається як церковнослов’янський відповідник «словеноросских» слів «байка», «баламутня», «жарт», «бридня». А от «блядун» — це уже «людина шкарадної (бридкої) мови». Наприкінці 16 століття слово «блядь», очевидно, сильніше асоціювалося з непристойністю і лайкою, хоча саме цей період є найбільшою білою плямою при дослідженні лихослів’я.

Річ у тім, що зі зростанням письменності, створенням нових шкіл, колеґій та університетів (котрі були прицерковними або ж у них викладали священики, дяки) мова почала тяжіти до пристойності. Окрім церковнослов’янської, поволі формувалася літературна мова, яка не включала в себе народні, «низькі» слова і фрази, пов’язані з сексом чи дефекацією. Тому в словниках і граматиках інформації про лайку немає. Письменній людині, котра мала займати порядне становище в суспільстві, правопис нецензурщини був непотрібен. А низова культура чудово почувалася й без записів.

Новий виток досліджень почався аж у 19 столітті з появою етнографічних експедицій. Народні твори почали системно збирати, описувати, укладати і публікувати. Чимало з них зазнали літературної обробки і вийшли під іменами конкретних письменників. З іншого боку, цікавість до «народного», яке доти існувало паралельно з «книжним», повернула інтерес й до окремих пікантних тем і слів. Найвідомішим зразком такої творчості, мабуть, є «Лист запорожців турецькому султану».

«Вавілонський ти кухар, македонський колісник, єрусалимський бровирник, Олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, і всього світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук і нашого хуя крюк, а нашого Бога дурень».

Звісно, цього листа запорожці ніколи не писали. Дипломатична кореспонденція Січі та гетьманських канцелярій була виваженою, коректною і цілком відповідала вимогам тогочасного етикету.

Запорожці пишуть листа турецькому султану, картина Іллі Рєпіна. Джерело: Державний Російський музей, Санкт-Петербург / rusmuseum.ru

Фольклор і цензура

Для предметної розмови найкраще використати авторитетні польові записи. Хто може бути авторитетнішим за Тараса Шевченка? У робочому альбомі він записав чимало народної творчості, серед яких сороміцькі пісеньки, приказки та з півдесятка жартівливих римівок і куплетів, у яких нецензурщина має гумористичну чи розважальну, а не образливу функцію:

«Ой Улито, ой Улито,
В тебе поцька шовком шита —
На єбітьбі прошивалась,
Слізоньками умивалась».

«Балакучий балакучу
Вивів звечора на кручу,
Єбалися на горі
Аж до самої зорі».

«Ой єбались копачі
З Переп’яті ідучи.
В Переп’яті у ямі
Копали там хуями».

Останні строфи були записані зі слів селян, котрі допомагали на археологічних розкопках кургану Переп’ят неподалік Фастова. Схожі нотатки Шевченко робив у Яготині та на Звенигородщині. Зауважимо, що перед нами — не лайка, а непристойність. Звісно, у тогочасних друкованих джерелах подібних слів не зустрінемо — лише три крапки чи зірочки на тих місцях, де в оригіналі була непристойна лексика. Іноді непристойнощі заміняли схожими за звучанням чи змістом словами.

Причина цьому проста — всі тогочасні книжки перед друком неодмінно мали проходити цензуру. «Низьку» лексику, що не ввійшла до літературної мови, не пропускали. Іншими словами, ці слова стали нецензурними й лишилися такими навіть після скасування цензури. Звичка.

Запам’ятайте різницю:

  • Лайка — сварка або лексика, яка використовується у сварці. Неприємне прізвисько, порівняння чи побажання без жодних лексичних обмежень. Може бути складене з пристойних слів: «Щоб тобі пір’я в горлі виросло».
  • Мат, також матюччя або матірщина (ругань матір’ю) — прокльони, особиста образа через образу матері («сучий син», «мать твою вйоб» чи «матері твоїй ковінька»).
  • Ненормативна лексика — слова, які не входять до літературної норми певної мови. Слово «сука» нормативне, а слово «світшот» — ні.
  • Нецензурщина — «низова» лексика, часто пов’язана з народною сміховою культурою, з сексом і дефекацією, яку було заборонено вживати в друкованих текстах у Російській імперії (чи в будь-якому середовищі, де існувала та існує цензура).
Тарас Шевченко, «Трибанна церква та дзвіниця». Джерело: Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в 10 томах, Харків, 1932, т. 8, таблиця 161, №82.

Слова і міфи

Сучасний масив обсценної лексики включає в себе переважно слова, пов’язані з геніталіями чи статевим актом. Навіть слова, котрі не вважаються «грубими», багато кому здаються непристойними — і сміх школярів на уроках біології від слова «пеніс» чи «член» тому найкраща ілюстрація. Це заслуга християнства, яке трактувало тіло і секс як щось нечисте і заборонене. Багато народів виробили для цього свій захисний механізм — теорію, за якою народ Х лаятися не вмів, а лайку (або суто генітальну лайку) йому приніс народ Y.

Народом Y є переважно історичний ворог, загарбник або просто титульна нація, поруч із яким народ Х існував як національна меншина. Так, кашуби і сілезійці вважають, що лайку їм нав’язали поляки. Лемки кажуть, що вся їхня лайка — польського і українського походження. Для поляків і українців джерелом непристойної лексики були росіяни. Самі росіяни вважають, ніби лайка з’явилася в часи татарського іга.

Звісно, поширена в Україні асоціація лайки з москалями небезпідставна. Євген Гребінка в книжці «Малороссійскія приказки» писав: «И розни де-яки казавъ сердега речи, / Изъ злости, якъ москаль, усячыну гукавъ». У Нечуя-Левицького є персонаж, котрий «лається гидко, як москаль». І це не далеко не всі приклади.

Знак рівності між лайкою і москалями можна ставити сміливо, тільки от москаль у ті часи — це солдат російської армії, який може бути українцем. Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» чітко розмежовує «москалів» (царських солдатів) і «кацапів» (власне росіян). Так само, як в багатьох інших культурах, москаль-солдат асоціювався з людиною грубою, сварливою і часто жорстокою.

Російський лубок, середина 18-го століття. Джерело: художнє видавництво Аврора, Ленінград, 1984 рік
Російський лубок, середина 18-го століття. Джерело: художнє видавництво Аврора, Ленінград, 1984 рік

Міфи про іноземне походження грубої лайки дозволяють нам здаватися кращими, ніж ми є, але факти інші. Більшість непристойних слів, що ніби-то з’явилися з приходом чужинців, насправді давніші за більшість пристойних слів, якими написаний цей тексті. Але час минає, культура і мова змінюються. Що нам — гидкі матюки, нашим предкам — нормальна мова.

Історичний словник

Блядь — «обман», «обманщиця», «блудниця»; слово «блядити» у значенні «вчиняти перелюб» походить від «обману», як це сталося в англійській мові зі словом cheat.

Хуй — за найпоширенішою версією російських лінгвістів Трубачова і Ковальова, спільнокореневе слову «хвоя». Проте у фольклорних матеріалах слово означає саме статевий член, і немає доказів, що раніше воно мало інше значення. Також немає підтверджень народна гіпотеза про те, що «хуй» було наказовою формою від «ховати».

Їбати — походить від праіндоєвропейського *ojebh-. Як «хуй», присутнє в усіх слов’янських мовах, а також у староверхньонімецькій та грецькій. Значення «здійснювати статевий акт» слово не змінювало, проте з часом набуло «низького» відтінку, через що почало вважатися непристойним.

Пизда — також слово праіндоєвропейського походження, присутнє в усіх слов’янських та деяких інших (наприклад, давньопруській) мовах. Оригінально позначало або жіночі геніталії, або сукупно геніталії та анус, оскільки в давніх мовах часто не розрізняються окремі органи.

Дрочити — історично має кілька значень: пестити, гладити, дражнити, дратувати. Спільнослов’янській корінь *droč- зберігся також у латиській (dracitiês — буянити) та литовській (drìkti — смикатися, підстрибувати). У церковнослов’янській мові «дроче́нїе» означало «гордість», що додає цікавих контекстів.

Популярне: