Данило Ількович Терпило, більш відомий як отаман Зелений, з 1917 до 1919 року встиг повоювати за всіх і проти всіх. Відгуки сучасників про нього вкрай суперечливі. Але мінливість Зеленого можна знайти пояснення, якщо уважно вивчити обставини того часу.

Хронологія війни Зеленого:

Навесні 1918 року

— підтримує УНР, збирає партизанський загін і воює зі Скоропадським

Січень 1919 року

— повстає проти Директорії УНР, допомагає більшовикам взяти Київ

Травень 1919 року

— мириться з Директорією, воює проти більшовиків

Серпень-листопад 1919 року

— воює проти білих, знову свариться з Директорією, гине

Майбутній отаман народився в Трипіллі на Київщині. 1905 року приєднався до партії соціалістів-революціонерів, трипільський осередок якої очолював його старий друг. Рік по тому друга заарештували, і 20-річний Терпило очолив гурток. Есери виступали за соціалізацію землі та вважали своєю соціальною базою селян. Партія значно примножилася, підтримавши протести 1905–1907 років.

Царський режим відповів на спробу повстання репресіями. Есери згорнули діяльність на 10 років, лідери емігрували, багато партійців потрапили на каторгу. Ця доля спіткала й Данила Терпила. З 1908 року він жив у засланні в Архангельській області, з якої повернувся напередодні Першої світової війни та був мобілізований в армію.

Бойовий шлях отамана оповитий чутками та домислами. Коли 1917 року Данило повернувся з війни, він вступив до Житомирської школи прапорщиків, отримавши початкову військову освіту. Наприкінці року демобілізувався і повернувся в рідне Трипілля. На той час у країні багато що змінилося.

Данило Ількович Терпило, 1913–1917 роки. Джерело: Роман Коваль «Отаман Зелений» / Наш Формат, 2014
Справа політичного засланця Данила Ільковича Терпила, 1909–1911 роки Джерело: Роман Коваль «Отаман Зелений» / Наш Формат, 2014

Бий гетьмана!

Трипілля підтримувало Центральну Раду і було частиною Української Народної Республіки. Відновлений ​​Терпилом осередок есерів взяв активну участь у місцевій політиці та мав широку підтримку серед селян. Але ігри в демократію швидко завершилися — у квітні 1918 року після перевороту владу захопив гетьман Павло Скоропадський. На той момент у Трипіллі вже розташовувалися союзні гетьману німецькі війська.

Скоропадський нікому не подобався. Українським лібералам — бо згортав демократію, селянам — бо підтримував поміщиків, есерам — за перше й за друге. Страйки робітників і селян спалахнули країною відразу після воцаріння гетьмана. Не визнав нову владу й Данило Терпило, який все літо збирав людей у партизанський загін, налагоджував зв’язки, облаштовував схрони із зброєю і припасами.

Ненависть до Скоропадського та його політики в серпні 1918 року оформилася в організацію антигетьманськими партіями Українського національного союзу. УНС очолив Володимир Винниченко, головнокомандувачем військ став Симон Петлюра. Після того, як в листопаді того ж року Скоропадський заявив про намір увійти до федерації з Росією, опозиція зважилася на повномасштабні бойові дії.

Павло Скоропадський в супроводі німецьких офіцерів оглядає Сірожупанну дивізію, 1918 рік. Джерело: Wikimedia Commons

Терпило, тобто вже отаман Зелений, звільнив від гетьманців Трипілля, сусіднє село Григорівку та районний центр Обухів. Незабаром до Трипілля прибули емісари від Симона Петлюри. Головнокомандувач пропонував Зеленому очолити Дніпровську дивізію і звільнити Київ. Охочих долучитися до лав дивізії виявилося так багато, що довелося сформувати дві. Отаман Зелений очолив першу. Обидві Дніпровські дивізії увійшли до складу Осадного корпусу військ УНР, на чолі з командиром Січових стрільців Євгеном Коновальцем.

Армія Симона Петлюри оточила Київ на початку грудня 1918 року. Вже 14 грудня бійці несли Хрещатиком портрет Тараса Шевченка. У той самий день Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. Бауло сформовано новий уряд — Директорію УНР.

i

Зелений був не єдиним командиром, який не зумів домовитися з Директорією. На союз з більшовикам пішли Махно, Григор’єв, Маруся Нікіфорова. Навіть прихильники Петлюри часто більше зважали на власні інтереси. Зрештою Директорія воювала на кілька фронтів: проти більшовиків, Денікіна, румунів, угорців, поляків — й проти отаманів.

Бий Петлюру!

У січні 1919 року Зелений виступить проти Директорії і допоможе більшовикам захопити Київ. Його вчинок не був ані раптовим, ані оригінальним. Ще за Скоропадського в українській партії есерів стався розкол — на лівих, які схвалювали співпрацю з більшовиками, і правих, чиї прихильники увійшли до УНС.

Загони Зеленого долучилися до Петлюри, вважаючи себе лівими, і сильно виділялися серед решти війська. До Києва вони входили не з жовто-блакитними, а з червоними прапорами «Уся влада Радам!» та «Вся влада робітникам і селянам!»; на кашкетах мали кокарди з тризубом і червоні стрічки. На парад по Хрещатику зеленівці не потрапили. Петлюра викреслив їх зі списку, підозрюючи в підготовці розправи над гетьманськими чиновниками та багатіями столиці.

Попередити бунт Петлюра вирішив звичним для тих неспокійних часів способом — відправив ненадійний підрозділ на фронт. Коли бійці Зеленого відмовилися виступити проти більшовиків, вони поїхали на захід — допомагати союзній Західно-Українській народній республіці. Там зеленівці пробули недовго, оскільки уряд ЗУНР поставився до них з недовірою. Після повернення до Трипілля, Зелений підняв повстання проти Директорії. А тим часом, Україну поступово захоплювали більшовики.

У січні 1919 року Зелений і його колишній начальник, командир Осадного корпусу полковник Коновалець, говорили телефоном. Останній переконував отамана не заважати; Зелений вимагав проголосити в Україні радянську владу.

22 січня, в день проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР, з Києва до Трипілля прислали 1500 січових стрільців. Командиру загону сотнику Осипу Думіну доручили роззброїти Трипільщину і вгамувати повстанців.

«Вони стверджували, що Директорія таємно домовилася зі Скоропадським, і той скоро знову стане гетьманом», — згадував Думін.

Після кількох перестрілок Зелений зважився здати зброю. Думин отримав хліб-сіль та п’ять возів зі зброєю. Повстанці залягли на дно, але не заспокоїлися. Тільки-но загін Думіна відкликали воювати з більшовиками, зеленівці знову виступили проти УНР.

Проголошення 22 січня 1919 року об'єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в єдину українську державу. Джерело: Український інститут національної пам'яті

Бий червоних!

У лютому 1919 року Директорія залишила Київ. У цей час Зелений зустрівся з командувачем радянськими військами в Україні Володимиром Антоновим-Овсієнко. Говорили про можливість вступу зеленівців до Червоної армії. Але й на цей раз у Зеленого був особливий погляд на ситуацію. Він поставив умови: комуністи мають поділитися владою з українськими соціалістами, а він — зберегти автономію. Антонов-Овсієнко ентузіазму Зеленого не поділяв.

Поступово більшовики захопили владу на більшій частині України. Влаштований ними терор протверезів отамана, і Зелений повстав.

Повстанці захоплювали баржі й кораблі на Дніпрі, відвойовували міста і села. Цього разу діяли більш організовано — тримали зв’язок з іншими польовими командирами. Зелений помирився з Петлюрою, був на зв’язку з отаманом Григор’євим, що діяв на півдні України, і отаманом Кармелюком з Київського повіту. На відвойованих землях він скасовував продрозкладку і роздавав селянам землю.

Сотник Дмитро Любименко, отаман Зелений (в центрі) та артилерист Василь Дюжанов. Джерело: Київський «Меморіал» та Громадський інститут історичної пам'яті

У липні 1919 року відбувся відомий бій за Трипілля, який остаточно сформував у радянській пропаганді образ антигероя отамана Зеленого. Йдеться про невдалий похід більшовиків, у радянській пропаганді — Трипільську трагедію. Зеленівці оточили червоних, притиснули до берега Дніпра й перебили.

Тоді ж Зелений зробив істотний для української історії жест. У липні 1919 року у відвойованому Переяславі він символічно розірвав Переяславську угоду 1654 року про союз Гетьманщини та Московського царства.

Вступ до Києва більшовицьких військ, 5 лютого 1919 року. Джерело: Київ. Фотолітопіс / photohistory.kiev.ua
16 грудня 1919 года Київ знову перейшов до більшовиків. На фото — частини Червоної армії на Софійській площі. Джерело: Київ. Фотолітопіс / photohistory.kiev.ua

Бий білих!

Поки УНР і повстанці воювали проти червоних, з південного сходу наступали білі. В тилу більшовиків повстали донські козаки, війська ЗСПР захопили Донбас і південну Україну. Антон Денікін пропонував Зеленому союз, але той, як переконаний антимонархіст, відмовився.

Свою останню осінь отаман Зелений провів, борючись з денікінцями. Наприкінці листопада 1919 року його поранило уламком снаряду в бою під Каневом. Зеленівці повезли пораненого отамана до Трипілля, і він помер дорогою. Було йому 33 роки.

«Розвідка повідомила, що в селі Маслівка стоять якісь партизани. З групою йду туди. У центрі біля садиби зібралася велика група озброєних людей. На нас не звертають увагу. Заглядаю у вікно хати, бачу на столі небіжчика. Питаю: „Хто це?“ Відповідь ошелешує: „Тобі що повилазило?! Це ж батько Зелений!“» — згадував український чекіст.

Денікін на Миколаївській площі Харкова, червень 1919 року. Джерело: журнал «Батьківщина», №3-2008 / Wikimedia Commons

Відспівували Зеленого священики трьох трипільських церков. З ними таємно домовилися «не запечатувати могилу». Вночі отамана перепоховали у городах біля річки Красної, щоб тіло Зеленого не знайшли більшовики. Місцеві бачили, як труну з отаманом вночі несли на берег, але ніхто не виказав.

Могилу Данила Ільковича Терпило не знайдено.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter