Коротка історія субкультури бретерів

Кирило Данильченко, Олексій Петюх

В 16-17 століттях, коли вмирали середньовічні порядки, в Європі з'явилася особлива порода людей. Професійні бійці навчилися заробляти на хворобливому прагненні аристократів провчити своїх кривдників.

У Франції їх називали бретерами чи спадасенами, в Італії — браві. Вбивство на поєдинку вони зробили своєю роботою. Ким були й кого били дуелянти-кілери? Спочатку треба розібратися з походженням самої дуелі.

ВІД «СУДУ БОЖОГО» ДО ЗАХИСТУ ЧЕСТІ

З 13 століття «божий суд» в Європі почав втрачати популярність. Принцип «хто сильніший, той і правий» суперечив християнському вченню, і 1215 року католицька церква заборонила священикам благословляти учасників судових поєдинків. До тиску приєдналася світська влада. 1231 року всі види «божого суду» заборонив імператор Священної Римської імперії Фрідріх II. Нові правила впроваджувалися повільно, але вже в 16 столітті судові поєдинки стали дуже рідкісними.

Знать сприймала заборони як замах на традиції, однак опиратися не могла. До цього часу дворянство втрачало позиції на всіх фронтах. У мирному житті монархи все більше спиралися на купців і банкірів, юристів і чиновників. А на полі бою кулі аркебуз і ядра гармат, що скеровувалися простолюдинами, знецінили лицарську відвагу і мистецтво поводження із холодною зброєю.

Навіть у середовищі самої аристократії вплив старих родів слабшав. За вірну службу монархи наділяли титулами представників міських верхів, котрі розмивали шляхетний стан і протистояли феодалам. Так, у Франції шлях із буржуа у дворяни міг лежати через збори нотаблів, що періодично скликалися королем для обговорення важливих державних питань.

Зображення судового поєдинку в найстарішому правовому збірнику Німеччини «Саксонське зерцало» (початок-середина 14-го століття). Противники повинні «ділитися сонцем», тобто обидва встати перпендикулярно світлу, щоб ніхто не мав переваги. Джерело: Dresdener Bilderhandschrift des Sachselspiegels, hrsg. v. Karl v. Amira, Leipzig 1902, Neudruck hrsg. v. Heinrich Lück, Graz 2002

Підкоритися рішенню королівського судді чи визнати рівність зі вчорашнім крамарем — це здавалося для багатьох дворян немислимим. Загострене почуття власної гідності та прагнення аристократів зберегти вплив породили дуелі.

Влада монарха і державна машина могли підняти людину або позбавити її волі, дати багатство або перетворити на волоцюгу. Але честь — ефемерна і вбивчо реальна — перебувала поза межами їхньої компетенції. Тому конфлікти серед дворян часто вирішувалися самими дворянами за допомогою шпаги й кинджала. Привід міг бути принциповим або дріб’язковим, тобто будь-яким: суперечка про політику, невдалий жарт, випадкове зіткнення, картярський борг, суперництво за жінку.

На початку 16 століття дуельна культура в самому її безкультурному варіанті з’явилася в Неаполітанському королівстві. Тут сутичку називали «бій в кущах» або «бій по-звірячому». На виклик потрібно було відповідати негайно. Билися без обладунків, без зайвих свідків, на смерть, наявною при собі зброєю (зазвичай, шпага і кинджал). У багатьох випадках учасники поєдинків захищали чужу честь або чужі комерційні інтереси. Руками підручних браві розбиралися між собою голови багатих міських кланів.

Новий тип поєдинку без лицарського спорядження і лицарських умовностей привів до виникнення фехтувальних шкіл. Незабаром разом з італійськими тренерами та найманими солдатами він проник до Франції. Тут у другій половині 16 століття дуелі стали епідемією.

Поєдинок між кондотьєрами Асканіо дела Корнья і Джованні Таддеї, 26 травня 1546 року. Для кількох тисяч глядачів було побудовано трибуни. Фреска в Палаццо-делла-корнья, Палаццо Дукале, 1563 рік. Кастільйоне-дель-Лаго, Перуджа, Італія. Фото: Wolfgang Sauber / CC BY-SA 4.0

«ЗАМАХ НА ПРАВА МОНАРХІЇ»

«Самосуд», «образа влади», «замах на права монарха» — як тільки не називали дуелі. Покарання за них на папері було суворим і могло поєднуватися з плямуванням честі: позбавлення дворянства, конфіскація фамільного майна, ганебні стовпи та, нарешті, страта через повішення. На практиці до крутих заходів доходило нечасто — правителі були схильні проявляти милосердя до своїх шляхетних підданих. Однак існують і приклади показової суворості.

1627 року король Людовик XIII за наполяганням кардинала Рішельє відмовився помилувати представників двох найшляхетніших аристократичних сімей. Одним зі страчених був герой війни, учасник 23 дуелей Франсуа де Монморансі-Бутвіль, іншим — його постійний секундант Франсуа де Ромадек. У своєму «Політичному заповіті» Рішельє потім пояснював, що таким суворим чином хотів «покласти край безперервній низці дуелей».

Знаменитий дуелянт Франсуа де Монморансі-Бутвіль. Джерело: Musée du Louvre / Thierry Le Mage

ХТО ТАКІ БРЕТЕРИ, І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ

Втім, із часом з’явилися люди, які навчилися отримувати для себе матеріальну вигоду на межі злочину й закону, буквально на лезі клинка. Професійними дуелянтами ставали безземельні дворяни та бідні молодші сини аристократів. Інші були шахраями, що не мали права на носіння шпаги, або найманими вбивцями, які купили офіцерський патент.

Викладачі бою на шпагах, постійні секунданти, знавці звичаїв і дуельного кодексу — все життя подібних людей оберталася довкола «битв честі». Сьогодні напідпитку молодика могли ткнути клинком за церквою, щоб забрати чоботи. Завтра його вбивця викликав на бій герцога, щоб проштрикнути на замовлення. Їхню роботу полегшувало поширене серед дворян упередження проти фехтування. Мистецтво парирувати удари вважалося спритністю, тоді як справжню перемогу треба було здобувати хоробрістю.

Про бретерський ринок непрямо можна судити за популярністю дуелей в принципі: за двадцять років правління Генріха IV у поєдинках загинули до 10 тисяч французьких дворян — більше, ніж на полях війн за той самий період.

СВОЄРІДНЕ РОЗУМІННЯ ПОЄДИНКУ ЧЕСТІ

За часів розквіту поєдинків на шпагах секунданти були учасниками сутичок, і з кожного боку могли битися по 10-20 чоловік. Переможець в одній парі кидався допомагати своїм компаньйонам. Держава намагалася викоренити дуелі взагалі, але особливе обурення влади викликало ремесло професійних дуелянтів. 1 вересня 1679 року у Франції вийшов королівський едикт, що забороняв бретерам битися за незнайомців. Адже в секунданти нерідко брали відмінних бійців, щоб сховатися за їх спиною.

Важливо розуміти, що благородство і дуель вважалися несумісними. Залишити життя противнику означало витончено принизити його. Билися до смерті, не гребуючи віроломством. Поранених чи тих, хто ламав шпагу або падав, добивали.

Взяти хоча б легендарну «дуель міньйонів» у Парижі 27 квітня 1578 року. Наближені (міньйони) короля Франції Генріха III билися з трьома прихильниками герцога де Гіза. Маркіз де Можірон в роздратуванні проштрикнув віконта де Рібейрака, що довго молився перед боєм, але й сам отримав смертельний удар у відповідь. Граф де Келюс забув удома кинджал і сподівався, що противник відкине свій, але барон д’Антраг не став панькатись і завдав йому 19 точних ударів.

Дуелянт з мечем і кинджалом. Гравюра Жака Калло, 1621-1625 роки. Джерело: Bibliothèque nationale de France / bnf.fr
Поєдинок між Баймбо де Моруеєм і Грюеном де Лозеном, 15 століття. Джерело: «Військове і релігійне життя в середні віки та в період Ренесансу» / Jacob, PL, 1806-1884, London: Bickers & Son

«БРЕТЕР ДО УСПІХУ ЙШОВ»

Історія зберегла не дуже багато імен бретерів: вони не шукали слави, яка могла привести на ешафот. Проте, відома історія успіху Шарля де Ользона. Потрапивши до боргової кабали, він після трьох замовних поєдинків викупив родовий маєток, а довівши число боїв до десяти, зміг піти на спочинок із непоганим доходом.

Італійський найманець на ім’я Пома став відомим завдяки замаху на венеційського історика та юриста, критика папства Паоло Сарпі. 1607 року бравий браві тричі вдарив кинджалом вченого, який прогнівив папу Павла V. Сарпі, дивлячись на свої рани, сказав: «Впізнаю стиль Римської курії». Вчений прожив ще 15 років, але кар’єру Поми це не зіпсувало. Він не ховався ні від кого в Римі, отримував нові замовлення, а з часом навіть заробив персональну пенсію від віце-короля Неаполя.

Час бретерів загалом закінчився після Наполеонівських війн. Змінилися часи й звичаї — подіяла епоха Просвітництва. Уже в 18 столітті дуель стала більш ритуалізованою і куди менш кривавою, зате державна влада стала жорсткіше захищати свою монополію на насилля. Ремесло професійного дуелянта втратило сенс.

У квітні 1967 року, між двома депутатами Національних зборів Франції відбулася остання відома дуель на рапірах. Голліст Рібьєр кинув виклик соціалісту Дефферу, який назвав його «йолопом» під час дебатів, отримав два уколи в плече — на цьому все і скінчилося.

ЗАПІЗНІЛЕ БРЕТЕРСТВО

На схід від Європи, на території Російської імперії, навіть в 19 столітті не склався ще єдиний дуельний кодекс. Носіями знань у цій сфері були відчайдушні любителі дуелей. Їх теж називали бретерами, хоча вони й не отримували за вбивства грошей:

  • Федір «Американець» Толстой (1782-1846) – дворянин-авантюрист, ветеран воєн із шведами та французами, мандрівник. Брав участь у безлічі дуелей, вбив 11 суперників.
  • Олександр Якубович (1792-1845) – капітан Нижньогородського драгунського полку. Воював на Кавказі, де прославився хоробрістю і жорстокістю стосовно місцевих жителів. У 1818 році стрілявся з письменником Олександром Грибоєдовим, останній був поранений в руку, але вижив. Після провалу повстання декабристів 1825 року, Якубовича засудили до смертної кари, яку потім замінили засланням до Сибіру.
  • Дуель з офіцером кавалергардського полку Дантесом в 1837 році була для поета Пушкіна четвертою, але стріляв у противника він до цього всього лише один раз — і схибив.
Популярне: