5 історій з життя кавалеристів: Скоропадський, Врангель, Маннергейм

Що спільного в долях фінського маршала, українського гетьмана та російського генерала? Як троє імперських офіцерів стали героями історії трьох різних народів? WAS шукає відповіді в книзі Дмитра Шурхала «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

1.Старі знайомі

Скоропадський, Маннергейм і Врангель служили імператору Миколі II в елітній 1-й гвардійській кавалерійській дивізії. Перші двоє — кавалергарди. Врангель за першою освітою — інженер, понад рік провів у лейб-гвардії Кінного полку, потім працював на цивільній службі й тільки з початком російсько-японської війни 1904 року знову повернувся до армії.

Врангель і Скоропадський тоді командували сотнями в Забайкальському козачому війську, а Маннергейм воював у 17-у Ніжинському гусарському полку. Достовірно невідомо, чи часто зустрічалися наші герої на Далекому Сході. Проте зі спогадів Маннергейма ми знаємо, що на привалі біля села Такаукхень майбутній фінський маршал зустрів майбутнього радянського маршала Семена Будьонного.

2. Революція

Всі троє брали участь у Першій світовій війні, і всі були нагороджені Георгіївськими хрестами. Скоропадський ходив у похід на Східну Пруссію, Врангель форсував Збруч і брав участь у Брусилівському прориві. У свій час барон виконував обов’язки начальника штабу Зведеної дивізії, якою командував Скоропадський. Маннергейм теж воював у Галичині, але в серпні 1916 року напад ревматизму змусив його відбути на лікування до Одеси. На початку наступного року він вийшов у відставку і виїхав до Гельсінкі.

1917 рік Скоропадський і Маннергейм зустріли в чині генерал-лейтенантів Російської імператорської армії. Молодший Петро Врангель був генерал-майором.

Після Лютневої революції Скоропадський опинився в Києві, де визнав Українську Народну Республіку та увійшов у командування національної армії. Маннергейм став свідком революції в Петрограді, прослужив в армії Тимчасового уряду до грудня 1917 року і знову поїхав до Фінляндії. Врангель повторив шлях Маннергейма, розчарувався в новій владі та наприкінці 1917 року виїхав до Криму.

Генерал Врангель виходить після богослужіння з Олександро-Невського собору. Царицин, 15 жовтня 1919 року. Фото: Wikimedia Commons

3. Три порятунки

У січні 1918 року Скоропадський, Врангель і Маннергейм могли померти, але врятувалися волею випадку.

У Фінляндії почалася своя громадянська війна, місцевих комуністів підтримали більшовики та відправили їм на допомогу війська. Маннергейм був змушений за фальшивими документами пробиратися на північ країни, щоб організувати опір. На станції в Тампере генерал спросоння випадково відповів червоногвардійському патрулю російською, чим викликав підозри. Пощастило, що невідомий йому молодий залізничник подивився фальшиві документи Маннергейма і переконав солдатів, що вони в порядку.

В Криму Врангеля, як й багатьох інших офіцерів і буржуа, заарештували більшовики. Багатьох розстріляли, але барона врятувала самовіддана дружина Ольга. В ході арешту чоловіка вона категорично заявила революційним матросам, що поїде разом з ним. Згідно з легендою, суддя трибуналу Вакула був вражений, що жінка ризикнула заради чоловіка життям, і відпустив обох.

Під час взяття Києва більшовиками в січні-лютому 1918 року Скоропадський загубився в малознайому Києві. За його спогадами, він втік через вулиці Велику Васильківську і Прорізну, добіг до Лук’янівки, де неподалік від церкви святого Федора його прихистили якісь полонені галичани, напоїли чаєм і дали ліжко. Поспавши й набравшись сил, майбутній гетьман зміг вчасно покинути столицю і пішки дійшов до Василькова.

Гетьман України Скоропадський зі своїми офіцерами. Фото: Bain News Service / Library of Congress

4. Зустріч в Києві та німці

Після приходу Скоропадського до влади союзні йому німецькі війська зайняли майже всю територію України. У тому числі й Крим, де жив Врангель, який врятувався від розстрілу. З огляду на старе знайомство, барон вирішив тоді з’їздити до Києва. Скоропадський запропонував Врангелю пост начальника штабу збройних сил, але той не поспішав приймати пропозицію. Турбували два питання. По-перше, Врангелю не подобалася залежність гетьманського режиму від німців. По-друге, він однозначно виступав проти незалежності України.

«Я знаю, що в твоєму становищі істинні наміри доводиться, можливо, замовчувати, але  не приховуватиму від тебе, що багато з того, що тут діється, є мені незрозумілим і мене тривожить. Чи віриш ти сам в можливість створити самостійну Україну, чи ти бачиш Україну тільки як перший склад слова „Росія“»? — питав барон у гетьмана.

Колишні товариші по службі не домовилися. Врангель відправився на Дон, де приєднався до Білого руху.

Тим часом, Маннергейм виграв свою громадянську війну, до травня 1918 року звільнив Фінляндію від більшовиків і сам опинився перед загрозою німецького вторгнення. Німці допомогли фінам у війні з «червоними», але поставили ряд умов, що позбавляли країну суверенітету. Маннергейм відмовився служити кайзеру Вільгельму II й поїхав до Лондона.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні в листопаді 1918 року врятувала Фінляндію від окупації, а Маннергейма зробила тимчасовим керівником країни. Однак це поразка позбавила Скоропадського союзника і гетьманської булави, змусила тікати з Києва до Берліна.

Маннергейм очолює парад перемоги після закінчення громадянської війни в Фінляндії. Гельсінкі, 1918 рік. Фото: Svinhuvfud / itsenaisyys100.fi

5. Початок і кінець

Для Карла Густава Маннергейма революція 1917 року і громадянська війна стали початком довгого шляху. Він помре 1951 року і встигне побути президентом Фінляндії, покомандувати армією в Радянсько-фінській війні й взяти участь у Другій світовій: спочатку проти СРСР, а потім проти Німеччини. У сучасній Фінляндії маршал Маннергейм — один із символів незалежності.

Для Петра Врангеля і Павла Скоропадського події 1917 року стали початком кінця. Після втечі з захопленого петлюрівцями Києва гетьман жив у Німеччині та в політиці участі не брав. Від пропозиції нацистів співпрацювати відмовився. 1945 року був контужений під час бомбардування Регенсбургу англо-американською авіацією і за кілька днів помер.

Врангель очолив «білі» Збройні сили Півдня Росії у квітні 1920 року, коли шансів перемогти більшовиків вже майже не лишилося. Барон вважав своїм основним завданням «з честю вивести армію з важкого становища». Генерал керував чинив опір «червоним» до листопада, завдав кілька контрударів, після чого відбув в еміграцію в Константинополь. Пізніше жив у Брюсселі, де працював інженером. Помер Петро Врангель 1928 року від раптового туберкульозу. За однією з версій, його зараження було спецоперацією чекістів.

Читайте більше на цю тему в роботі Дмитра Шурхала «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники». Редакції WAS книгу люб’язно надав інтернет-магазин Yakaboo.ua.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter