Буддизм і насильство: від бойової магії до етнічних чисток

Ілля Ягіяєв

У жовтні 2016 року бойовики «Армії порятунку рогінджа Аракану» напали на прикордонні пости в М'янмі. Не менш 12 поліціянтів було вбито. У відповідь під репресії держави з переважно буддійським населенням потрапив весь народ мусульман-рогінджа. Багато хто у світі був здивований жорстокістю послідовників релігії, яка вважається наймиролюбнішою. І дарма.

Історія буддизму на території М’янми почалася в 3 століття до нашої ери, однак панівна тепер буддійська традиція тхеравади закріпилася там в середині 11-го. Точний час приходу ісламу встановити складніше, хоча відомо, що вже в 9 столітті бенгальці-мусульмани селилися в М’янмі. До 19 століття їх число було невелике. Масовим переселенням мусульман із Бенгалії зайнялася лише британська колоніальна влада.

Стосунки буддистської більшості та мусульманської меншини не були безхмарними. У 1930–1960-х роках безліч мусульман витіснили з країни, оскільки важливою частиною створюваної тоді м’янманської ідентичності вважався буддизм. З 2012 року, коли млявоплинний конфлікт буддистів і мусульман в черговий раз загострився, свої будинки були змушені покинути ще 140 тисяч мусульман-рогінджа. Міжнародні організації звинувачують владу М’янми в етнічних чистках.

Подив іноземців викликав той факт, що безпосередню участь в погромах брали буддійські ченці. 2013 року журнал Time назвав відомого своєю ісламофобією монаха Ашина Віратгу «обличчям буддійського терору». Чернець надихає одновірців на дегуманізацію рогінджа. Він сміявся над повідомленнями про зґвалтування жінок рогінджа поліціянтами, відповідаючи буквально, що це неможливо, «адже їхні тіла огидні».

Події в М’янмі — найсвіжіший приклад з довгого списку конфліктів, у яких буддисти брали до рук зброю не тільки для самозахисту.

Буддійський монах із плакатом «Світ не тільки для мусульман» на демонстрації проти спроби Організації ісламського співробітництва надати допомогу рогінджа, яка постраждала від заворушень в М'янмі, 15 жовтня 2012 року. Фото: Ye Aung Thu / AFP / EAST NEWS

ЯК ЦЕ ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Засновник буддизму Сіддгартха Ґаутама (6–5 століття до н.е.) був сином князя з роду Шакья, який правив на півдні нинішнього Непалу. Перепробувавши безліч навчань і практик, він досяг нірвани й став Буддою. Будда вважав, що страждання невіддільне від життя, а його причина в бажаннях: прибереш всі бажання — зникне страждання. Одним із ключових постулатів буддійської етики стало незаподіяння шкоди живим істотам.

У 1–2 столітті буддизм розділився на два великих течії — тхеравада («вчення древніх») і махаяна («широка колісниця»). Першій властиво переконання, що досягнення нірвани — остаточна мета релігійної практики, досяжна тільки для ченців. Сьогодні тхеравада поширена на Шрі-Ланці та в країнах Південно-Східної Азії (Таїланд, М’янма, Лаос, Камбоджа).

Махаяна передбачає можливість здобуття звільнення як монахами, так і мирянами. Цей напрямок також стверджує ідеал бодхісатви — того, хто добровільно відмовився від переходу в нірвану заради наставлення інших істот. Махаяна поширена в Тибеті, Бутані, Непалі, В’єтнамі, Монголії, Бурятії, Тиві, Калмикії, а також серед частини жителів Східної Азії. Обидві течії не є монолітними, але розділені на безліч шкіл.

БРАТ НА БРАТА

Буддизм негативно ставиться до насильства, але народи, що його сповідували, навряд чи воювали менше за християн і мусульман. Яскравим прикладом взаємної ворожнечі буддистів були конфлікти Бірми з Сіамом (нині — М’янма і Таїланд). З 16 по 19 століття між ними сталося не менше 20 сутичок — за території та фінансові потоки. Особливо гострою була проблема контролю над торговими центрами на узбережжі Андаманського моря.

У квітні 1767 року армія бірманського правителя Сінб’юшина після тривалої облоги взяла штурмом сіамську столицю Аюттхаю (одне з найбільших міст свого часу з населенням близько 1 мільйона). Буддійські війська чинили, як всякі завойовники: вбивали, грабували, ґвалтували, забирали одновірців в рабство. Місто спалили разом з усіма буддійськими храмами та пагодами.

При цьому король Сінб’юшин був вельми релігійним: здійснив паломництво святинями вздовж річки Іраваді, відновив і розширив головну святиню Бірми — пагоду Шведагон.

Облога Такнгу (М'янма) сіамською армією. Настінний розпис всередині буддійського храму Wat Suwandararam в Аюттхаї, Таїланд. Фото: Iudexvivorum / Wikimedia Commons
Дуель між Мінґ Сва і Наресуаном у битві при Нонґ Сараї, 18 січня 1593 року. Джерело: D'après une peinture siamoise des XVII - XVIII s. (collection de mrs. Morris) in Maurice Collis, The land of the great image. Faber and Faber. London. 1943.

БОЙОВІ АСКЕТИ

У 1 столітті індійські місіонери принесли буддизм до Китаю, де він змішався з традиційними духовними вченнями: даосизмом і конфуціанством. Одним із ключових центрів китайського буддизму став монастир Шаолінь, закладений на горі Суншань в провінції Хенань. Там практикувалися стилі кунг-фу, відомі під назвою «кулак Шаоліня» (шаолинь цюань). Спочатку бойове мистецтво призначалося для самооборони, але пізніше воїни-ченці (усени) час від часу служили державі.

621 року тринадцять шаолінських ченців прийшли на допомогу імператору Тай Цзуну з династії Тан під час облоги міста Лоян, де засіли повстанці. Після перемоги вдячний правитель дозволив монастирю тримати загін в 500 чоловік, а самим монахам дозволив їсти м’ясо й пити алкоголь.

В середині 16 століття імператори династії Мін залучали усенів до боротьби з піратами — бандами японців, китайців і португальців, які нападали на узбережжі. Ченці з Шаоліня, Фунью, Утайшаня билися з піратами як мінімум в чотирьох битвах.

Перший бій відбувся навесні 1553 року поблизу міста Ханчжоу і завершилася перемогою ченців. У другому, 21 липня 1553 року в дельті річки Хуанпу, 120 усенів розгромили приблизно рівний загін піратів, втративши лише чотирьох чоловік. У тому ж році чернечі загони брали участь ще у двох битвах на Хуанпу. Останню було програно з вини некомпетентного командування. Після цього ченці-воїни втратили інтерес до військової служби.

Ченці, що практикують кунг-фу. Фреска в монастирі Шаолінь, 19 століття. Джерело: Wikimedia Commons

МОНАСТИРСЬКІ РОЗБІРКИ

У 6 столітті махаянський варіант буддизму прийшов із Кореї на Японський архіпелаг, де злився з місцевою народною релігією синто. Сьогодні більшість японців практикують і синтоїстські, і буддійські ритуали.

Зв’язок буддизму і насильства в Японії простежується, насамперед, в самурайському кодексі поведінки «Бусідо». Однак великі буддійські монастирі часом не відставали від світської влади в плані готовності до війни. Монахи-воїни (сохей) створювали армії, що воювали між собою і проти землевласників. Монастирі швидко збагачувалися і потребували збройних сил для захисту майна. Дешевше було навчити битися своїх ченців, ніж постійно звертатися до послуг найманців.

Гучнішу за інших славу мала армія монастиря Енряку-дзі, який стоїть неподалік від Кіото. У 12–13 століттях вона напружено воювала з монастирем Кофукудзі за контроль над доходами від двох менших обителей в регіонах Кіото і Ямато. 1571 року об’єднувач Японії самурай Ода Набунага взяв штурмом Енряку-дзі й спалив дотла. За різними даними, було вбито від 3 до 20 тисяч осіб.

На початку 17 століття монастир відновили, а 2006 року там провели церемонію на честь колишніх босів синдикату Ямагуті-гумі, до якого входить майже половина японських мафіозі (близько 80 тисяч чоловік). Тільки через п’ять років під тиском громадської думки керівництво монастиря повідомило якудзі, що подальші такі візити небажані.

Гірський монах-відлюдник ямабусі в бойовому обладунку. Більшість з них були представниками буддійських шкіл Сінґон і Тендай. Джерело: Military Costumes in Old Japan, Photographed by K. Ogawa, Under the Direction of Chitora Kawasaki of Ko-yu-kai (Tokyo Fine Art School), Tokyo, K. Ogawa, 1895 (Meiji 28)

ЗА І ПРОТИ ДЕРЖАВИ

В епоху Мейдзі (1868–1912) японська влада проводила прискорену модернізацію. Буддизм сприймався елітою, як архаїчне і не цілком японське вчення. Опорою створюваної імперії повинен був стати синтоїзм. Почалися переслідування буддистів, повсюдно закривалися монастирі. Деякі буддисти намагалися опиратися гонінням і піднімали збройні повстання.

1873 року буддисти трьох округів, що нині входять до префектури Фукуї, з’явилися біля дверей місцевої адміністрації з бамбуковими списами. Вони вимагали не обмежувати свободу проводити буддійські ритуали й не допускати на їх землі християнських проповідників. Ці акції спровокували широкомасштабне повстання, яке довелося придушувати урядовим військам.

БОЙОВА МАГІЯ

Коли застосування сили було неможливим або неефективним, буддисти могли звертатися до шкідливої магії. Само собою, ритуали відбувалися із застереженнями: «заради блага живих істот» і «заради блага спільноти». Це виправдовувалося тим, що поразка могла привести до знищення буддизму або ченців на певній території.

В Японії шкідлива магія практикувалася представниками тантричної школи Сінґон. В ході ритуалу Атавака вони закликали на допомогу наверненого до буддизму «генералісимуса демонів» Атаваку.

Обряди були проведені й 1853 року, коли американський адмірал Метью Перрі підійшов з ескадрою до берегів Японії та зажадав відкрити країну для західних торговців і дипломатів. Магія не допомогла ні Японії, ні буддистам — країна поступилася силі сучасної зброї й через 15 років почалася епоха Мейдзі з її вестернізацією та гоніннями на буддистів.

Під час Другої світової війни майже всі буддійські громади Японії підтримували військову експансію, висловлюючи впевненість, що лише так можна зберегти й зміцнити буддизм в Азії. Пілоти-камікадзе брали з собою до літаків зображення будд і бодхісатв. В ситуації мілітаристської істерії багаторазово відбувалися ритуали знищення проти США й американських союзників.

Не допомогло.

Відья-раджі (Трілокавіджая, Ямантака, Ачаланатха, Ваджраякса, кундала) — в школі Сінґон гнівні іпостасі будд, захисники буддизму. Стоять на третьому щаблі пантеону після будд і бодхісатв. Джерело: Wikimedia Commons

ЗЛІТ І ПАДІННЯ ІМПЕРІЇ ТИБЕТУ

Багато буддистів закликають до діалогу і пошуків компромісу з іновірцями. Так, лідер тибетських буддистів Далай-лама XIV Тенцзін Ґ’яцо й авторитетний в’єтнамський монах Тхіть Нят Хань засудили насильство проти мусульман в М’янмі.

Далай-лама, здавалося б, має підстави навчати інших буддистів миролюбству. Історія його рідного Тибету подається, як рідкісний випадок відмови великого і войовничого народу від насильства заради ідеалів миролюбності. Втім, за цим стоять, скоріше, ідеалістичні уявлення про природу людини та суспільства, ніж знання історії Тибету і суміжних країн.

Тибетці були народом, чия войовничість не поступалася такій у сусідніх народів: уйгурів, монголів, китайців, індійців, іранців. Згідно з китайськими джерелами, тибетці поклонялися богу війни Янді. Король Сронцангамбо (617–650) вважається засновником імперії Тибету. Під час його правління до країни проник буддизм. Цю релігію привезли дві наречені короля: дочка царя Непалу Бхрікуті та Веньчен, донька китайського імператора Тай-цзуна.

Шлюб дочки китайського імператора і правителя варварів свідчить про страх китайців перед військовою міццю Тибету. Зазвичай правителі Піднебесної вельми неохоче віддавали своїх дочок в дружини іноземним правителям. У період розквіту імперії Тибету її територія простягалася далеко за межі Тибетського нагір’я, займаючи території нинішнього Непалу, частини Індії, Китаю, Пакистану, а також Ферганську долину в Середній Азії. До 9 століття буддизм завойовував прихильників у Тибеті, не заважаючи завойовницьким походам тибетців.

В 9–10 століттях буддизм в Тибеті згас, як і сама імперія. Тибетські історики пов’язують занепад з правлінням імператора Лангдарми (803–842), який симпатизував традиційній релігії бон. Він переслідував буддистів, особливо ченців. Антибуддійска діяльність імператора призвела до його вбивства тибетським послушником. Лангдарма не мав прямих спадкоємців, і країна занурилася в міжусобні війни. Таким чином, захист буддійського вчення про ненасильство вимагав організації вбивства.

Броньований тибетський кавалерист, 18–19 століття. Фото: Метрополітен-музей / metmuseum.org
Броньований тибетський кавалерист, 18–19 століття. Фото: Метрополітен-музей / metmuseum.org
Тибетський вершник. Фото: Laurence Waddell / «Lhasa and its Mysteries», 1906

ТИБЕТСЬКА МИРОЛЮБНІСТЬ

У 13 столітті в Китаї та Тибеті встановилася влада монгольської династії Юань. Тибетці погодилися прийняти владу хана Хубілая, щоб уникнути знищення. Окупація виявилася навіть корисною з релігійної точки зору — тибетський буддизм поширився в Монголію.

1642 року Далай-лама V Нгаванг Лобсанг Ґ’яцо (1617–1682) встановив у Тибеті теократичну державу. Ствердження його влади не пройшло безкровно. Будучи спочатку лідером могутньої буддійської школи Гелуг, Далай-лама воював проти конкурентів із буддійської школи Каг’ю і прихильників традиційної релігії бон. В результаті його уряд демілітаризував Тибет і оформив його в духовну спільність.

Розвиток буддійської культури при економічній самодостатності став можливим завдяки заступництву з боку правлячої Китаєм маньчжурської династії Цін. У свою чергу, Тибет бачив своє завдання в духовному наставництві цінських імператорів.

Тибетці відмовилися від ведення воєн не стільки під впливом вчення Будди. Мир до Тибету принесла складна конфігурація випадкових подій і зовнішніх чинників, а також географічне положення країни, яке зробило ізоляцію Тибету можливою.

ДО ЧОГО МИ ВЕДЕМО

Історія розвінчує міф про те, що буддисти виділяються миролюбністю на фоні інших країн і народів. Не існує системи ідей, релігійної чи світської, яка б сама по собі могла позбавити людські спільноти від насильства. Для цього необхідні сукупні зусилля з боку всього суспільства і кожної окремої людини.

Нехай всі благородні та неблагородні будуть щасливі.

Популярне: