Хореоманії Середньовіччя: Dance Me to the End of Love

Євгеній Осієвський

Середньовічні хроніки описують «танцювальну чуму». Психоз змушував людей кидати справи, збиратися на вулицях і трястися, поки ноги не стиралися до кісток. Деякі жертви вмирали від виснаження. Що це було, сучасній науці невідомо.

Хореоманія — термін лікаря 16 сторіччя Парацельса. Він занотував свій метод лікування: тримати інфікованих на хлібі й воді в «темному неприємному» приміщенні; або ж змусити зліпити власні фігури з воску чи смоли, перенести на них провокативні думки й видіння, а потім спалити.

Простолюд називав хворобу на честь святих, яким молився про зцілення. Найчастіше — «танцем святого Віта». Коли нічого більше не допомагало, хворих відправляли в паломництва до його каплиць і храмів. Уявіть лише процесії пілігримів, що з усієї Європи танцювали до Собору святого Віта у Празі.

Танець святого Віта. Що не так із гостроносими черевиками?

Перші згадки про групову одержимість танцем занадто сильно нагадують легенди, щоб беззастережно записувати їх на рахунок хореоманії. Так, у саксонському містечку Кольбрік 1017 року священик нібито прокляв танцювати цілий рік гуляк, які розважалися на цвинтарі. А 1247 року близько сотні дітей відтанцювали з Ерфурта, дострибали до найближчого селища і позасинали там від утоми.

Чи не наймасовіший спалах лихоманки святого Віта розпочався 1374 року в Рейнланді та незабаром охопив майже всі німецькі землі. Групи танцівників розносили пошесть від міста до міста. Ані молебні, ані ритуали екзорцизму не могли зупинити танок. Хореоманіаки вигукували імена демонів, голосно благали Бога про допомогу, а ще чомусь відчували огиду до червоного кольору і гостроносих черевиків.

Найкраще задокументовано епідемію 1518 року в Страсбурзі. В неділю, 14 липня, першою почала витанцьовувати на вулиці фрау Троффеа. Коли її приклад наслідували інші, влада міста прийняла найгірше з можливих рішень і спорудила для них сцену. Коли за конвульсіями хворих могли спостерігати всі містяни, епідемія набула катастрофічних масштабів. За свідченням міської хроніки, 15 городян щодня затанцьовували себе до смерті.

The dancing mania by Hondius
Гравюра Гендріка Гондіуса за малюнком Пітера Брейгеля Старшого. Джерело: Wellcome Collection / CC BY 4.0
i

1344 року в спалаху хореоманії у французькому Меці звинуватили котів. Кара була страшною.

Серед симптомів повсюдно відзначалися спазми та конвульсії. Також хореоманіаки нібито стрибали через невидимі вогнища, кричали, бачили видіння, страждали від гіпервентиляції та болю в грудях. У деяких випадках описуються «злягання».

Як це виглядало, можна уявити завдяки роботі Пітера Брейгеля-старшого. 1564 року у Фландрії він спостерігав за кількома жінками, що стали жертвами «танцювальної чуми». Поряд йшли чоловіки, які стежили, аби хворі не завдали собі шкоди.

Середземноморський шарм тарантизму

Від 13 століття в Італії регулярно фіксують спалахи тарантизму, нібито спричиненого укусами павуків. Межа між хворобою і народним гулянням там була пливкою, і танцювальні манії проходили зі середземноморським шармом.

Історик медицини Анрі Сіґеріст пише: «Люди посеред сну чи буденних занять раптом підскакували, відчувши гострий біль, схожий на укус бджоли. Деякі з них бачили павука, інші ні, але всі були впевнені, що це робота тарантула. Вони вибігали на вулицю чи ринкову площу і з запалом починали танцювати. Скоро до гурту приєднувались інші вжалені». А ще волоцюги й гультяї.

Вважали, що для порятунку від смерті треба витанцювати з себе отруту. Тож до гурту хореоманіаків таранті долучались музики, що грали спеціальні мелодії тарантелли. Дійство могло тривати тижнями, але найчастіше припинялося за 4-5 днів. Майже всі епідемії траплялися протягом спекотних місяців, тож влітку музиканти мігрували до епіцентру тарантичних пошестей — провінції Апулія.

Симптоми південної хвороби загалом не дуже відрізнялися від хореоманій півночі. Заражені могли зривати з себе одяг, кричати, сміятися чи плакати, борсатись у багнюці, вити й показувати непристойні жести. Втім, в Італії напади не були хаотичними та безперервними. Зазвичай, таранті починали танцювати на сході сонця, зупинялись опівдні, щоб відпочити та помитися, потім танцювали до вечора. Смерть смертю, а сієсту ніхто не скасовував.

Тарантули і тарантела. Гравюра з «Магнетизму» єзуїта Афанасія Кірхера. Джерело: Wellcome Collection / CC BY 4.0

Головні підозрювані: єретики, музики, ріжки, протест

Ми не знаємо, що спричиняло хореоманію. Невідомо навіть, чи була це хвороба. Низка дослідників наполягає на версії скоординованих акцій єретиків чи замаскованих язичницьких ритуалів. 1770 року професор університету Неаполя Домініко Чирілло припустив, що напади тарантизму провокувалися музикантами, що бажали заробляти більше грошей.

Ще один можливий зловмисник — пліснява. На вогкому житі росте вид плісняви під назвою «ріжки» (Claviceps purpurea), який за певних умов може спричиняти галюцинації та судоми. Та чи може отрута керувати масовими скоординованими діями на кшталт багатоденних танцювальних марафонів? Пояснення, вочевидь, треба шукати у соціальному і символічному вимірах середньовічного життя.

Варто згадати, що сильніше за танок середньовічне християнство ненавиділо тільки секс. Танець вважався атрибутом нечистої сили, а також соціальним афродизіаком. Церковники наголошували, що фізичний контакт між чоловіками та жінками під час танців веде прямо до блуду. Тож, хореографічні епідемії Середніх віків можна розглядати як протест — напівсвідому втечу до найбільшої непристойності, яку лише можна було помислити.

«Танцюристи Святого Іоанна в Моленбеку». Картина Пітера Брейгеля- молодшого, 1592 рік. Джерело: Wikimedia Commons

Чума, яку ми втратили

З настанням епохи Просвітництва спалахи хореоманії ставали все більш рідкісними. На зміну їм приходила «істерична хорея» — колективні неконтрольовані дії, що здебільшого траплялися за стінами фабрик, гімназій, в’язниць. Учні, робітники, ув’язнені та солдати раптом втрачали свідомість, нервово сіпалися або ще в якийсь спосіб ставати нездатними виконувати свої функції.

Перший такий описаний випадок стався 1787 року на бавовняній мануфактурі у британському Ланкаширі. 21 робітниця та 3 робітники мали такі сильні судоми, що виробництво довелося зупинити. До всіх уражених приставили по кілька чоловіків, аби не давати їм виривати собі волосся та битись головою в стіни. Слідів хімічного ураження не знайшли.

Уривок з фільму про пацієнтів з руховими розладами, середина 1920-х років. Епізод, знятий Артуром ван Гегухтеном, демонструє пацієнтку з симптомами ревматичної хореї (хореї Сиденгама). Джерело: Kathryn Schoefert / Youtube / Creative Commons / Attribution

Близько 1914 року бельгійський медик Артур ван Гегухтен зняв на плівку симптоми однієї з 13 жертв істеричної хореї у дитячому притулку для дівчаток. Цей по-справжньому моторошний документальний фільм підводить риску під всією епопеєю європейської хореоманії, але не дає відповідей на всі запитання.

Про що ця хвороба? Чи правда, що танцем святого Віта середньовічні люди глумилися над владою єпископа і короля? Що намагаються сказати тіла школярок і робочих, коли саботують навчання і виробництво? З чого сміється ця чума?

Матеріал підготували наші друзі з Katacult. Це медіа, що пише про музику, вечірки, контркультуру і танці.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter