Музична поп-культура Гетьманщини

Іван Кузьмінський

16–17 століття у музиці — це епоха бароко. У Західній Європі модно слухати орган, відвідувати опери, музики освоюють нові інструменти — клавесин, віолончель, контрабас. Еліта суспільства танцює канаріо та бурре. В Україні все не так витончено, але під такий супровід хоч не заснеш.

Коли викладають історію Гетьманщини, концентруються переважно на політиці та війнах. Принаймні у школах про культуру й побут козаччини розповідають поверхово. WAS виправляє це матеріалами про моду та козацький раціон. Тему продовжує кандидат мистецтвознавства, викладач Національної музичної академії України Іван Кузьмінський.

Наче звірі в болоті: музичний побут простого люду

У 16 столітті культура козацтва тільки формувалась. У 40-х роках відбуваються перші походи на Крим та на найближчі турецькі міста — Очаків, Бендери, Білгород. У 50-х роках укріплюється Січ на Малій Хортиці, козацтво стає централізованим, разом із цим формується і козацька культура — та сама, яку ми зараз вважаємо українською народною.

Відомості про музичний побут козаків датуються ще 1584 роком. Про це написав польський шляхтич, хроніст Бартош Папроцький вже після створення реєстрового козацтва. Описуючи козаків з острова Томаківка (66 км вниз за течією від Хортиці), автор зазначив, що козаки вміли веселитись: «Козаки показали невимовне мистецтво з великою радістю, співали пісні, стріляли, грали на кобзах…».

Козак грає на кобзі (лютні). Фото надане Іваном Кузьмінським
Козак грає на кобзі (лютні). Фото надане Іваном Кузьмінським
Козак грає на кобзі (лютні). Фото надане Іваном Кузьмінським
Козак Мамай грає на бандурі (лютні). Фото надане Іваном Кузьмінським
Козак Мамай грає на кобзі. Фото надане Іваном Кузьмінським

1652 року, коли Центральну Україну захлеснула Хмельниччина й почали формуватись ознаки державності на чолі з гетьманом, козаками зацікавились західноєвропейські політики. Особливо екзотичною іноземцям здавалась культура козаків.

Так, у німецькомовних анонімних листах до Фрідріха-Вільгельма, маркграфа Бранденбургу, йшлося про дипломатичне весілля Тиміша Хмельницького із Розандою Лупул, донькою молдавського господаря Васілє Лупула. Якщо вірити цьому повідомленню, то в танцях козаків, м’яко кажучи, було мало вишуканих рухів: «танцювали козацький танець, кидалися всі навколо наче звірі в болоті».

Козаки розважаються. Фото надане Іваном Кузьмінським

1657 року українські землі відвідує шведський посол Веллінг Готтар, аби домовитись про союз із Гетьманщиною. З ним до України прибув німецький пастор Конрад Гільдебрандт, який ретельно описав подорож у серії нотаток «Опис третьої королівської шведської подорожі». Тут не тільки про війну та політику, пастор також описав фольклор.

Дорогою з Умані до Суботова та Чигирина, подорожні періодично зустрічали місцевих мешканців, зокрема і компанію, яка святкувала весілля. У щоденнику зафіксовано рідкісне свідчення жіночого співу: «Вони були цілком п’яні так, що аж падали на сніг… Ці жінки співали, похитуючи головами то в один, то в другий бік. Вони співали про бузька (лелеку) та про інші любовні справи».

Попереду весільної процесії крокували музиканти, які грали на широко поширених у сільській та міській місцевостях музичних інструментах того часу: «Попереду йшли музики з одною великою задимленою дудою, цимбалами та скрипкою. Перед ними танцював дружба молодої, або й навіть сам молодий, дуже веселий був, бо знайшов молоду невинною».

Музичні уподобання та таланти гетьманів

Не лише прості люди любили музику, вона була складовою побуту і гетьманів війська Запорозького. Перебуваючи в Чигирині на аудієнції вже згадуваний німецький пастор Гільдебрандт засвідчив, що Богдан Хмельницький особисто грав чи то на лютні, чи то на кобзі: «Гетьман звелів подати собі цитру, тринькнув по ній декілька раз і віддав її знов».

На весіллі Тиміша Хмельницького, яке відбувалося у Яссах, тодішній столиці Молдавського князівства, грали передовсім волоські та турецькі музиканти, а під цю музику танцювали молдавські шляхтичі. За цим дійством спостерігав і гетьманський син: «Волоські та турецькі музиканти грали та демонструвався турецький театр тіней… Всі бояри та юні панянки з Волощини були дуже вишукано та пишно одягнені, танцювали у замку, пан Тиміш пив у вікні з усім народом, курив тютюн, і дивився на волоські танці». Незабаром Тиміш Хмельницький наказав привезти у Ясси своїх власних музикантів: «Він також послав за своєю музикою: органістом, трьома скрипалями, одним гравцем на басовій віолі, і одним тромбоністом, які грали по-польськи».

Танцювали й самі наречені: «Після цього Тимошек пішов танцювати зі своєю коханою, а Виговський чекав з іншими».

Трохи відомо про музичні уподобання гетьмана Івана Брюховецького. 11 вересня 1665 року до Москви його супроводжували співаки. Можливо, це пов’язано із тим, що гетьман знав про любов московського царя Олексія Михайловича до багатоголосого співу і таким чином намагався йому догодити.

А от побут гетьмана Івана Самойловича та його синів був витонченішим. Серед описаних речей, які залишилися по його смерті 1687 року, зазначені один портативний орган, цимбали з Німеччини, а також клавікорд. Органи та клавікорди були й серед речей, які належали синам гетьмана, Григорію та Якову.

А от у Івана Мазепи була власна музична капела на чолі із регентом, керівником капели, що засвідчено у доносі московському царю від противників Мазепи — Василя Кочубея та Івана Іскри: « 8  жовтня 1706 року після обіду з двома панами полковниками, Миргородським та Прилуцьким, затримався з генеральними особами та паном регентом допізна, дуже весело гуляв при своїй музичній капелі». Відомо, що принаймні частину музикантів гетьман отримав у якості подарунку від його куми княгині Анни Дольської: «Княгиня Дольська прислала йому… музикантів своїх кілька чоловік з інструментами, ці музиканти й досі знаходяться коло нього».

1689 року Києво-Печерська лавра і Київський колегіум пишно вітали Івана Мазепу з 50-ти річчям: «Вдячно звучали ваші корнети, весело грають до танців балети… дуже смакують гучні сонати», — згадує панегирик православного богослова Стефана Яворського.

У колекції українських старожитностей Василя Тарнавського зберігся торбан із гербом Івана Мазепи на грифі. Цей вишуканий музичний інструмент було виготовлено із палісандрового дерева та оздоблено слоновою кісткою. Те, що цей інструмент належав гетьманові, — майже незаперечне твердження, проте на ньому міг грати, як сам Іван Мазепа, так і хтось із його музикантів. Старшина Василь Кочубей звітував про пісню, яку нібито створив особисто Іван Мазепа: «Дума гетьмана Мазепи…».

Торбан Мазепи. Фото надане Іваном Кузьмінським
Торбан Мазепи. Фото надане Іваном Кузьмінським

Музичні цехи на службі в Бога

Ще до початку Хмельниччини на Лівобережжі діяли професійні музиканти, які розважали міщан і селян. Зокрема, у місті Лубни та сусідньому селі Луки 1628 року мешкало кілька дударів. Музичний інструмент «дуда» можна трактувати, як у значенні волинки, так і дудки, тобто народної флейти. Але в документах ранньомодерного часу в Речі Посполитій термін «дудар» використовувався для позначення професійного музиканта, який платив податок.

«Страшний Суд», фрагмент. Друга половина 16 століття, Багнувате. Фото надане Іваном Кузьмінським

У новій державі Богдана Хмельницького було місце і професійним музичним об’єднанням. Наприклад, 27 вересня 1652 року в Батурині отримали офіційний дозвіл на роботу музиканти із Задніпров’я (Лівобережжя). Вони були організовані в цех, на чолі якого стояв цехмістр Грицько Іляшенко-Макущенко. У документі навіть зазначено, що цехмістр грав на цимбалах. Після цього універсалу подібні документи регулярно з’являються щодо професійних музичних об’єднань у різних містах Гетьманщини.

20 жовтня 1663 року полковник Гнат Вербицький видав універсал про підтвердження не стягнення міських повинностей із цеху музик у Лубнах. В документі зазначено, що у Війську Запорозькому, за давнім звичаєм, музиканти не оподатковувалися, натомість купували ікони, хоругви та свічки для козацьких церков.

Такий же документ 1664 року отримали чернігівські музиканти. Полковник Стефан Красна Башта вказував, що ані у війта, ані в магістрата не було права стягувати податки з місцевих музикантів. Вони не мали виконувати жодних повинностей, а також сплачувати побори козакам чи міщанам, бо таким є давній звичай. Натомість — лише збирали кошти на потреби церкви. Такі документи також підписував Дем’ян Ігнатович, в майбутньому Многогрішний, та відомий козацький політик полковник Василь Дунін-Борковський.

У копії статуту музичного братства Києва 1677 року зазначено положення щодо його функціонування:

  • про обрання старшого братчика;
  • про зібрання братчиків;
  • про пожертви в спільну касу;
  • про визначення внеску за право вступити до братства;
  • про заборону приїжджим музикантам та не членам братства грати за гроші в місті.

Також у статуті є перелік подій та місць, де музиканти мали можливість заробляти: на весіллях, у шинках та в міщанських дворах. А от в універсалі виданому 20 жовтня 1706 року гетьманом Іваном Мазепою для київських музикантів йде мова ще й про гру на хрестинах. Вказівку про шинок та міщанські двори можна розширити, адже шинкувати, тобто варити горілку, мали право козаки та посполиті й з інших приводів, на уродини та на поминки.

«Страшний Суд», фрагмент. Друга половина 16 століття. Фото надане Іваном Кузьмінським

Братство київських музикантів розташовувалося при церкві Успіння Богородиці Пирогощої, яка й нині знаходиться на Контрактовій площі, та опікувалося добробутом цього храму. Майже все 18 століття тривала боротьба між місцевим полковником та магістратом за підпорядкування київського музичного цеху, бо це було прибутково й шановано. Зрештою перемогла полкова адміністрація.

У місті Прилуки чотири рази місцеві полковники почергово видавали регуляторні документи щодо діяльності місцевого музичного цеху. Всі ці музики повинні були тричі на рік скидатись на братську скриньку, яка виконувала функцію спільної каси. Гроші зі скриньки призначалися на купівлю свічок для двох головних церков міста. Окрім цього, будь-який музикант, який грав у п’ятницю, на весіллі, або ж на ярмарку, мав додатково вносити гроші до братської скриньки.

1705 року гетьман Іван Мазепа підписав універсал музичному цеху полкового міста Стародуб, тим самим поліпшивши становище церкви Іоанна Предтечі, за якою закріплявся прибуток музик. Музиканти цеху грали на тих же музичних інструментах, що й попередні: «скрипники, цимбалісти та дудники».

У побутових умовах минулого музиканти послуговувалися виключно музичним слухом та пам’яттю. Саме тому до нашого часу не збереглися нотні автентичні записи повсякденної музики ранньомодерної доби. Проте, крізь століття до нас дійшли народні пісні та танці різних жанрів, в мелодіях яких збереглися сліди музики минулого.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter