Дикий Захід по-українськи: як Коновалець та Ленін дружили проти Польщі

Ольга Гісем

Яка сила змогла об’єднати радянських комуністів, галицьких українських націоналістів і монархістів-гетьманців? Лише сила ненависті до спільного ворога. Як більшовики та українські націоналісти подружились аби підірвати Польщу — для WAS розповідає дослідниця ранньої радянської дипломатії Ольга Гісем.

Одразу після Першої світової війни Друга Річ Посполита стала архіворогом більшовиків, бо безпосередньо заважала розповсюдженню революції в Європі. Увірватись через Польщу до Німеччини у Леніна не вийшло, поляки міцно тримались за свою державу. Тож вождю світового пролетаріату довелось піти манівцями та знайти найслабше місце Польщі.

Комуністи вирішили зіграти на небажанні більшості мешканців західноукраїнських земель жити в складі польської держави. Потенційних прихильників «червоні» залучали на свій бік, говорячи те, що люди хотіли почути. В цьому випадку йшлося не тільки про «фабрики — робітникам, землю — селянам», але й про «хороший» націоналізм поневолених та «поганий» — поневолювачів.

Перша спроба розіграти «українську карту»

«Східні креси» — Галичина та Західна Волинь — були слабким місцем Польської Республіки. Вони потрапили до її складу після Першої світової. Ці землі були населені переважно українцями, які нещодавно намагалися створити власну державу — Західноукраїнську Народну Республіку, армія якої 1918 року зазнала поразки від війська поляків, яке підтримувала Антанта. Тож не дивно, що населення тут не надто радо сприймало польську владу.

Місцева українська інтелігенція ставилася досить прихильно до більшовиків як ворогів поляків. Тоді навіть набуло поширення гасло «з ким завгодно, аби проти поляків». Не бракувало серед західноукраїнських інтелектуалів й ідейних послідовників лівих ідеологій, які виступали за створення української соціалістичної держави й готові були спиратися на допомогу своїх російських колег.

Ще влітку 1920 року в них з’явився шанс поборотися за свої переконання. Під час західного наступу більшовиків у ході радянсько-польської війни, Галицьким революційним комітетом було проголошено створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки зі столицею в Тернополі. Такий крок був санкціонований особисто Леніним.

Головою уряду ГСРР став член центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України Володимир Затонський. До складу органів ГСРР було набрано вихідців із місцевого населення, проте вся діяльність новоствореної республіки контролювалась Москвою через УСРР. Наприкінці вересня 1920-го, з відступом Червоної армії з Галичини, ГСРР припинила своє існування. Галичани, які стали до більшовицьких лав, відступили на схід.

Скан ілюстрації з книги «Історія міст і сіл УРСР». Джерело: Українська радянська енциклопедія. К.1978

Великі «підривні» плани

Після того, як влітку 1920 року «диво на Віслі» зупинило «червону навалу» на захід, Польща перетворилася на найзапеклішого ворога російських комуністів.

Здобути Польщу з наскоку не вдалося — було вирішено перейти до її поступового руйнування зсередини. Москва планувала сама зайнятися центральною частиною Польщі, її населену українцями «слабку ланку» доручили КП(б)У. Для цього в останньої уже була створена спеціальна таємна служба — Закордонний відділ (Закордот). Його основним завданням була організація підпільних комуністичних осередків на населених українцями землях за межами УСРР. Він забезпечував їх кадрами, зброєю, фінансами, агітаційною продукцією тощо. Під час радянсько-польської війни саме Закордот вербував майбутніх комуністів, з яких набрали управлінський апарат ГСРР.

Тепер Закордот розробив план «відриву Східної Галичини та Волині від Польщі». На Волині планували українське антипольське повстання, після початку якого більшовики мали б ввести туди свої війська під приводом захисту власних кордонів і місцевого українського населення. Щодо Галичини план був складнішим: спочатку хотіли посилити Комуністичну партію Східної Галичини та вже на неї перекласти завдання зі створення шпигунської мережі та організації повстання.

«Чим закінчиться панська затія» — агітпропівський плакат часів радянсько-польської війни. Джерело: Степан Мухарський, 1920 рік / Російська державна бібліотека

На емігрантському фронті

Агентів для роботи на Західній Україні набирали з місцевих. Серед них були люди, завербовані 1920 року за короткий час існування ГСРР. А також — «питомцы графа Бобринского» — ті, хто служив ще російський окупаційній владі у 1914–1915 роках під час Першої світової.

На Волині достатніми для підняття повстання вважалися сили місцевих завербованих з невеликою кількістю присланих з УСРР «партизанських» загонів. На Східній Галичині все було вже серйозніше — кожна пристойна комуністична партія мусила мати власні бойові загони. Потрібні були професійні військовики, і більшовики знали, де їх набрати.

Джерело: «Закородот» в системі спецслужб радянської України. Збірник документів за редакцією доктора історичних наук професора В.С.Сідака / Київ. Видавництво Національної академії СБ України, 2000 рік.

Після закінчення масштабних бойових дій на теренах України, за її межами опинилися значні українські військові сили. Це були солдати армій УНР та ЗУНР, інтерновані сусідніми державами й розміщені в спеціальних таборах. Йшлося про 4 тисячі вояків Української Галицької армії (війська ЗУНР) у Чехословаччині, та 20 тисяч військовиків Армії УНР на території Польщі.

Закордот засилав своїх найздібніших агентів до таборів військовополонених. Серед них був і соціаліст, сотник Української Галицької армії (УГА) та офіцер Армії УНР Іван Сіяк, який 1919 року вступив до КП(б)У й залишився на зайнятій більшовиками частині України. Ці агенти виконували одразу два завдання. По-перше, — вербували військових для того, щоб ті увійшли до складу різноманітних антипольських збройних формувань. По-друге, вони займалися пропагандою більшовицької ідеології серед мешканців таборів і організовували комуністичні гуртки. Ефективність роботи була високою — лише з польських таборів до УСРР виїхало близько 4 тисяч українських ветеранів.

Крім інтернованих військовиків, більшовиків цікавила українська політична еміграція: колишні та дійсні члени урядів УНР та ЗУНР в екзилі, оточення гетьмана Скоропадського та українська інтелігенція загалом. Після завершення активних бойових дій на території України більшість із них осіла в Чехословаччині, Німеччині та Австрії. Вони не становили єдиного політичного чи ідеологічного об’єднання. Їх поодинці «обробляли» члени Закордоту, які працювали в дипломатичних установах УСРР.

Головні аргументи агітаторів: 1) УСРР — справжня українська держава, наступниця УНР, яка не ворогує зі свідомими українцями; 2) незабаром почнеться нова війна проти Польщі, для якої потрібні всі сили. Ця агітація виявилася достатньо успішною: вже влітку 1922 року українські політичні емігранти та військовики самі зверталися до закордонних представництв УСРР, пропонуючи свої послуги у майбутній війні з Польщею.

Джерело: «Закородот» в системі спецслужб радянської України. Збірник документів за редакцією доктора історичних наук професора В.С.Сідака / Київ. Видавництво Національної академії СБ України, 2000 рік.
Джерело: «Закородот» в системі спецслужб радянської України. Збірник документів за редакцією доктора історичних наук професора В.С.Сідака / Київ. Видавництво Національної академії СБ України, 2000 рік.

Перші проблеми

Із втіленням амбітних планів харківських більшовиків все було не так добре. Маючи чималі людські та величезні матеріальні ресурси, вони не змогли їх ефективно використати. На Волині підготовка повстання зірвалася одразу: навесні 1921 року один із головних організаторів забрав виділені на цю справу гроші та діаманти і втік за кордон з коханкою.

Намагаючись здобути хоч якісь кошти, група волинських агентів у Рівному пішла на вбивство літнього банкіра разом із дружиною. Але польська поліція знала свою справу — вже в липні їх заарештували як злочинців. Вже в ході допитів стало відомо, що це не просто злочинці, а більшовицькі шпигуни. Їх розкололи по повній — польській владі стала відома агентурна мережа на Волині. Взяли усіх. Ці події стали відомі як «Справа Закордоту».

Джерело: «Закородот» в системі спецслужб радянської України. Збірник документів за редакцією доктора історичних наук професора В.С.Сідака / Київ. Видавництво Національної академії СБ України, 2000 рік.

Початковий етап підривної роботи на Галичині виявився більш успішним. Розбудова Комуністичної партії Східної Галичини (КПЦГ) йшла повним ходом. Все було добре, поки ЦК РКП(б) не наказав галицьким більшовикам увійти до складу Комуністичної робітничої партії Польщі. Більшість членів ЦК КПСГ відмовились це робити — в їхніх очах союз з будь-якими поляками був немислимим.

Навесні 1921 року в партії стався розкол, що повністю паралізував її діяльність. Закордот старався, як міг, — на жовтень було призначено об’єднавчий з’їзд КПСГ. Проте в день його проведення, учасників заарештували польські правоохоронці за звинуваченням у державній зраді. Лише в травні 1923-го відбулося об’єднання розколотої КПСГ на конференції у Львові. Втім найбільш сприятливий час для розгортання підривної антипольської діяльності було втрачено.

Джерело: «Закородот» в системі спецслужб радянської України. Збірник документів за редакцією доктора історичних наук професора В.С.Сідака / Київ. Видавництво Національної академії СБ України, 2000 рік.

УСРР + ЗУНР

Негаразди галицьких комуністів не зупинили підготовку антипольського повстання — на боці більшовиків виступили українські націоналісти. Це стало можливим через підвішений стан, в якому перебували галицькі українці під польською владою. 1919 року Рада послів Антанти надала Польщі тимчасовий мандат на управління Галичиною та Західною Волинню за умови, що та надасть українцям національну автономію. За кілька років мало бути ухвалене остаточне рішення про приналежність цих територій.

Влітку 1922 року офіцери різних українських збройних формувань зібралися на конференцію у Відні, де вирішили: якщо після проведення виборів у Польщі Галичині нададуть обіцяну автономію, то українці відмовляться від продовження боротьби за незалежність. А доки цього не сталося, потрібно в союзі з більшовиками розпочати «превентивну війну», метою якої буде звільнення Галичини з-під польської влади. Обрані там делегати звернулися до закордонних представництв УСРР з уже розробленими планами антипольського повстання.

Після того, як президента ЗУНР Євгена Петрушевича не допустили до участі в Генуезькій конференції, на нього вийшов нарком закордонних справ УСРР Християн Раковський. Він пообіцяв Петрушевичу прийняти у Харкові послів ЗУНР і навіть натякнув на можливість надати деяку допомогу у справі «відриву» Галичини від Польщі.

Очільник ЗУНР сприйняв такі обіцянки з Радянської України буквально і почав переговори з головою Української військової організації(УВО) Євгеном Коновальцем. Апелюючи до того, що УВО є збройним відділом ЗУНР, Петрушевич зміг умовити останнього піти на співпрацю з більшовиками.

Євген Петрушевич — президент ЗУНР (ліворуч). Євген Коновалець — командант УВО (праворуч). Джерело: Wikimedia Commons

Галицьке повстання: перша кров

За кілька місяців спільними зусиллями розробили план повстання. Розраховували на те, що, використовуючи внутрішнє невдоволення українського населення Галичини і підживлюючи його збройною допомогою ззовні, вдасться спровокувати масштабний антипольський виступ. Потім більшовики планували проголосити на цих землях чергову квазісамостійну радянську республіку. Щодо планів націоналістів, то предметно вони не йшли далі звільнення Західної України від польської окупації.

Головний наступ передбачався з території Чехословаччини силами інтернованих вояків УГА. Чехословацька влада знала про це, але тоді в неї були вельми складні відносини з Польщею, тож Прага закривала очі на антипольські плани українців. Навіть більше, коштом Чехословаччини було частково озброєно майбутніх повстанців. З постачанням активно допомагала берлінська організація Павла Скоропадського: офіцери-гетьманці організували постачання зброї та динаміту.

Націоналісти зібрали 10 тисяч бійців, українські більшовики — близько 2 тисяч. Перші розкинули табір поблизу Ужгорода, а для других у прикордонній зоні між УСРР і Польщею, поблизу міста Волочиськ створили табори під виглядом сільськогосподарських комун. На південь від міста зосередилися загони колишніх військових УГА чисельністю до 1,5 тисяч, а на північ — бригади польських комуністів та інтернаціоналістів.

Організатори були змушені пришвидшити початок виступу: 26 вересня 1922 року польський Сейм прийняв закон про воєводське самоврядування. Згідно з ним, одночасно з виборами до Сейму, на території Львівського, Волинського та Станіславського воєводств мали пройти вибори до місцевих сеймів. Проведення цих виборів підтвердило б суверенітет Польщі над цими землями. Тож з цього часу головним завданням для всіх антипольських сил став зрив виборів.

До середини листопада 1922 року з території УСРР на польську сторону переправились півтори десятки бойових загонів. Вони мали провести партизанські рейди територією Галичини, підштовхуючи місцеве населення до збройних виступів. Донесення радянських агентів свідчать, що люди прихильно ставилися до партизанів, допомагали їжею, переховували від поліції, а також самі здійснювали акти саботажу. Діяли також бойові загони УВО: нападали на органи місцевої польської адміністрації, підривали залізниці, руйнували телеграфні лінії, підпалювали маєтки поляків. Здавалося, ось-ось розгориться повномасштабне повстання.

Село Ценов, Тернопольская область, 1933 год. Источник: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Вибух, якого не сталося

Початком вирішального наступу основних сил із території Чехословаччини мав стати день виборів до сейму — 5 листопада. Але про це було добре відомо польській владі. Для нейтралізації виступу українських загонів із Чехословаччини, польські спецслужби викрали їхнього командувача, Івана Коссака. Лише ця людина володіла усією повнотою влади й інформацією — чехословацький наступ було зірвано.

За кілька днів до 5 листопада для «забезпечення спокійного перебігу виборів» до Галичини було введено регулярну армію під командуванням Юзефа Галлера. Військові мали право застосовувати зброю без дотримання формальностей — вони могли розстріляти на місці будь-кого, кого звинуватили у належності до повстанців. Особливо жорстко ставилися до членів комуністичних партій. Також було проведено масові арешти: за даними радянських агентів, лише в Станіславському воєводстві (сучасна Івано-Франківщина)за звинуваченням в антидержавній діяльності покарали більше півтисячі людей. Місцева українська газета «Свобода» писала, що у трьох воєводствах було заарештовано 15 тисяч українців до і після виборів.

Через такі швидкі й рішучі дії польського уряду масове антипольське повстання у Галичині, яке спільно готувалося урядами ЗУНР та УСРР, не відбулося.

Що було далі

  • Вибори до сейму 5 листопада та сенату 11 листопада було проведено, хоч їх бойкотувала переважна більшість українського населення та всі українські національні політичні сили.
  • Зрив радянської підривної роботи та проведення виборів посилили позиції Польщі на світовій арені. Члени Антанти почали сприймати її як «санітарний кордон» від більшовицької загрози. Це остаточно схилило їх до думки залишити Східну Галичину під польською владою.
  • 15 березня 1923 року Верховна рада Антанти, у відповідь на звернення Польщі, визнала її суверенітет над українською Галичиною: східним кордоном Другої Речі Посполитої вирішили вважати лінію, встановлену радянсько-польським Ризьким миром 18 березня 1921 року по річці Збруч.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter