Бандитський Київ 90-х і його авторитети: 5 історій кривавого успіху

Віктор Андреєв

У 1990-х Київ жив за бандитськими поняттями. Для успіху важливим був не розум і працьовитість, а пістолет, тюремний стаж і підтримка братків. Але багатьох авторитетних бандитів чекала сира земля київського кладовища — вища міра плати за шалені гроші та владу.

У 90-ті було можна все, але не всім. Ослаблення державної влади, зародження ринкової економіки й безладна амністія заклали в Україні основи нового соціального прошарку — організованим злочинним угрупованням (ОЗУ).

Згідно з базою даних «Скорпіон», зібраною міліцейським Управлінням по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ), в середині 1990-х загальна чисельність учасників київських банд складала близько 6 000 осіб. Фінансовою основною столичних ОЗУ слугували рекет і валютні махінації.

Кримінальні авторитети шукали народного визнання і можливості стати елітою міста. Хто — через спорт і політику, хто — через естраду. Але кінець для всіх був один.

ВІКТОР «РИБКА» РИБАЛКО

Віктор Іванович Рибалко на прізвисько Рибка народився 1950 року в Баку в родині військового. У 1970-х сім’я переїхала до Києва, де Рибалко з ранніх років втягнувся в злодійську романтику. Понад 15 років провів у в’язницях — за дрібне злодійство і квартирні крадіжки. У 1990-х в ролі бригадира значився серед рекетирів Володимира Нікулічева на прізвисько Куля. Після смерті останнього — очолив угруповання. Рибка був представником блатного світу старого загартування, дивився зверхньо на звичайних бандитів, які піднялися після Перебудови й не жили за злодійськими поняттями.

Основними заняттями ОЗУ Рибки були замовні вбивства, рекет, крадіжки й розбої. Рибалко одним із перших зрозумів, що часи змінюються, бігати зі зброєю — це вчорашній день і став виводити тіньовий капітал в комерцію і політику. Йому приписують тісну дружбу з Ігорем Бакаєм — народним депутатом 2-го скликання, який наприкінці минулого століття був головою держкомпанії «Нафтогаз України» і позаштатним радником президента Леоніда Кучми.

Під контролем Рибки знаходилися справжні символи бандитської столиці: бюро ритуальних послуг «Скорбота», спортклуб «Локомотив», спорткомплекс університету ім. Драгоманова, кафе «Бурбон», «Львів» та «Вінничанка», ресторани «Краків» та «Верховина».

Подейкують, що саме Рибка вивів обох братів Кличків у професійні боксери та навіть возив їх до США на зустріч з одним із зірок-промоутерів Доном Кінгом. Він очікував, що за підтримки української мафії в США, боксери стануть зірками американського рингу. Але контракт з Кінгом так і не уклали нібито через жадібність Рибки — американець запросив завеликий відсоток від прибутку.

У базі «Скорпіон» Рибка займав почесне місце в першій п’ятірці авторитетів Києва. УБОЗ своєрідно жартував з авторитета: в день народження його затримували через незначний привід і закривали на 15 діб адмінарешту.

Останні кілька років життя Рибка жив на дві країни — літав між Україною та Нідерландами, займався нерухомістю в Амстердамі. 12 травня 2005 року на столичній вулиці Івана Франка в нього випустили 20 куль. 10 з них потрапили в ціль, бандит загинув на місці. Рибка похований на Совському кладовищі в Києві, там, де і його покійний патрон — Нікулічев-Куля.

Охочих «замовити» Рибку була ціла черга — занадто багатьом він встиг перейти дорогу. Теоретично, це міг зробити навіть сам Бакай, який побоювався свідчень свого бізнес-партнера — після «Помаранчевої революції» чиновник втік до Росії, в березні 2005 року отримав російське громадянство.

Віктор Рибалко в Нью-Йорку. Фото з архіву ГУБОЗ МВС України / censor.net.uа
Віктор Рибалко поруч з братами Кличками в Нью-Йорку. Фото з архіву ГУБОЗ МВС України / censor.net.uа

БОРИС «СОЛОХА» САВЛОХОВ

Борис Сосланович Савлохов на прізвисько Солоха родом із села Асхар у Північній Осетії. Народився 1952 року, з 14-річного віку захопився вільною боротьбою. До відходу в кримінал, виступав як борець в збірних командах Осетії, РРФСР і України. До Києва переїхав 1976-го, коли мав 24 роки, щоб займатися вільною боротьбою під наставництвом легендарного тренера Володимира Синявського.

Савлохов не забув батьківщину і перетягнув до Києва багатьох земляків-спортсменів, які й склали кістяк його банди. Перший дохід банді приносили рекет і «човникова» торгівля.

Під контролем Бориса Савлохова знаходилося кілька великих київських казино. Також «савлохівці» контролювали кілька речових ринків в Києві, готелі «Турист» та «Славутич». Савлохов був одним із перших столичних авторитетів, які вкладали гроші в шоу-бізнес: організував танцювальні колективи-вар'єте, які гастролювали по Європі, заснував конкурси «Міс Стриптиз» і «Українська красуня».

За внесок в культуру його любила пострадянська естрада та й влада теж — титул «Меценат року» йому вручав особисто президент Леонід Кучма, а визволяти його з РУВС приїжджав грузинський співак Вахтанг Кікабідзе.

У вересні 1994 року на Солоху було скоєно масштабний замах — біля під’їзду власного будинку його намагалися вбити зі стрілецької зброї та гранатометів. Загинув один з кілерів — йому відірвало руку через неправильне використання гранатомета, — Савлохов відбувся легким переляком.

Солоха в молодості не мав багато проблем з законом — була судимість на 3 роки умовно за контрабанду, рік сидів у СІЗО. Але 2000 року він отримав цілих 9,5 років за двома статтями — хуліганство (за бійку у своєму ж казино) і вимагання у двох вірменських бізнесменів.

«За що так багато?» — обурився Солоха після оголошення терміну. Суддя Микола Замковенко йому відповів: «Більше санкція статті не дозволяє, а менше — совість!»

Проте Верховний Суд скоротив йому термін до 5,5 років. У жовтні 2003 року за Савлохова навіть клопотали члени парламентської фракції Компартії України. Але умовно-дострокове йому так і не зробили — авторитета спеціально переселяли з в’язниці до в’язниці, щоб він не встиг «насидіти» на УДЗ.

Смерть наздогнала авторитета несподівано. За офіційними даними, 24 травня 2004 року Савлохов помер від серцевого нападу в душі виправно-трудовій колонії № 67 після звичного тренування. Сім’я у хворе серце не вірить. При цьому вдова Савлохова Мзія досі спростовує зв’язок покійного чоловіка з кримінальним світом.

Борис Савлохов з одним зі своїх численних спортивних призів. Фото з сімейного альбому Савлохових / segodnya.uа
Борис Савлохов у першому ряду праворуч, у другому ряду зліва молодий Ельбрус Тедеєв — український спортсмен і політик, 1990-ті роки. Джерело: ord-ua.com
Савлохов з майбутньою дружиною Мзією. Фото з сімейного альбому Савлохових / segodnya.ua
i

У 90-х прибуток від однієї успішної поїздки за одягом до Польщі, Болгарії чи Румунії становив 200–300 %. «Човник» міг легко заробити до $ 2 тисяч, але в примусовому порядку треба було ділитися з бандитами.

ВАЛЕРІЙ «ПРИЩ» ПРИЩИК

Валерій Іванович Прищик на прізвисько Прищ народився в Києві 1960 року. В юності займався велоспортом і кікбоксингом, але пізніше став на кримінальну стежку. ОЗУ Прища з’явилося в 1992-му, організувавшись із залишків бригади київського бандита на прізвисько Чайник. Прищ нібито особисто найняв кілера, щоб прибрати боса і привласнити його бізнес — ринок «Патент» — прабатька нинішнього гігантського Троєщинського речового ринку, де починали торгувати перші «човники» з Польщі та Китаю. За підозрою у вбивстві попередника міліція заарештовувала Прищика і його дружину Вікторію, але через нестачу доказів їх відпустили.

Щоб офіційно закріпитися на ринку, Прищик зареєстрував фірму «Елоіс». Крім офіційних платежів, торговців обкладали ще й тіньовими поборами. Хто не хотів платити бандитам, зазнавав тілесних покарань безпосередньо за прилавком. Одного разу після подібного конфлікту двоє торговців потрапили до лікарні з важкими травмами, один пізніше помер.

З 1997-го проти учасників ОЗУ Прища правоохоронці завели більш як 10 кримінальних справ, але більшість із них не дійшли до суду. Навіть коли 2002 року його було визнано винним Шевченківським судом в «хуліганстві» й протидії законній господарській діяльності, корупція зробила свою справу. Після зачитування вердикту про 3 роки в’язниці, Прищика і його братву відпустили з-під арешту.

1 грудня 2003 року Прищика розстріляли у дворі госпіталю Міноборони в Києві, куди він ходив відвідати хворого брата. Фінал всесильного господаря Троєщинського ринку — 12 пострілів в спину і 2 контрольних у голову. На його пишних похоронах тіло несли до спеціально збудованого склепу на Лісовому кладовищі, звучала «Місячна соната» Бетховена і саундтрек із серіалу «Бандитський Петербург».

2004 року правоохоронці вийшли на виконавця вбивства, яким виявився запорізький кілер на прізвисько Сокира. Хто саме замовив йому це вбивство, з’ясувати так і не вдалося.

Валерій Прищик (крайній зліва) і меморіальна табличка на його склепі. Джерело: kent12321.livejournal.com / kiev-necropol.narod.ru

ВОЛОДИМИР «ДІД» КИСІЛЬ

Володимир Карпович Кисіль, якого підопічні ласкаво звали Дід, народився 1946 року й виріс у післявоєнні роки. Як і конкурент Савлохов, Кисіль професійно займався боротьбою. Випускник Київського Інституту фізкультури, ще в молодості виконав норматив майстра спорту з класичної боротьби.

20 листопада 1981 року отримав 4 роки за грабіж. У в’язниці мав статус блатного і почав просуватися сходами кримінальної ієрархії.

На початку 1990-х він міцно влаштувався в Московському районі Києва. УБОЗ приписували його бригаді повний набір київського бандита: грабежі, розбійні напади, здирництво, контрабанду, валютні операції на чорному ринку і «кришування» різних столичних закладів.

Кисіль прагнув легалізуватися і вкладав фінанси у металургію, автоперевезення міжнародного значення, казино, допомагав оформляти контрабандні машини. Він пробував себе в політиці — обирався депутатом Московської райради Києва. На громадській ниві також досяг успіху — був президентом Всеукраїнської федерації греко-римської боротьби, членом олімпійського комітету України. Скуповував нерухомість на вулиці Червоноармійській (сьогодні — Велика Васильківська), був засновником ресторану «Еврика» та боулінг-клубу «Міраж». За деякими даними, мав частку з обороту знаменитого столичного радіоринку на Караваєвих Дачах.

Штаб-квартирою киселевської ОЗУ довгий час вважалася готель «Мир». Але після того, як одного разу УБОЗ пов’язав там близько 80 братків, офіс довелося перенести. Немало з нині процвітаючих українських бізнесменів колись «ходили» під Дідом. При цьому, на відміну від багатьох інших бандитів, Кисіль не обдирав підопічних, даючи їм розвиватися.

Перший серйозний замах на Діда стався у Києві в листопаді 2003-го. Закладена бомба вибухнула під його позашляховиком на вулиці Рейтарській. Сам Кисіль не постраждав, а ось водій позбувся ноги. Ходили чутки, що Киселя замовив Прищ, якого було застрелено за декілька днів.

Але від долі цей кримінальник не втік — 30 травня 2009 року вночі на трасі Вінниця-Житомир біля Козятина його джип не вписався в поворот, злетів до кювету й вдарився у стовп. Цього разу водій залишився неушкодженим, а Кисіль від отриманих травм помер.

Як і багато бандитів 90-х, Кисіль замолював гріхи — активно допомагав церквам, тому відспівували його у відремонтованій його ж коштом церкві на території Свято-Покровської Голосіївської пустині (УПЦ МП). Його могила розташована біля стіни цього ж храму. Поруч похована знаменита київська «цілителька» — черниця Аліпія, — до могили якої й сьогодні здійснюють паломництва віряни з усього колишнього СРСР.

Могила Володимира Киселя на території Свято-Покровського монастиря Голосіївської пустині. Джерело: Wikipedia

ІГОР «ЧЕРЕП» ТКАЧЕНКО

Ігор Анатолійович Ткаченко, який став відомим пізніше під кличкою Череп, народився 1964 року в казахстанському місті Теміртау, потім перебрався до України. Як і багато хто, в кримінал прийшов із великого спорту — професійно грав у баскетбол. Він зібрав навколо себе банду випускників Інституту фізкультури.

Череп першим почав возити дівчат з України для публічних будинків до Центральної Європи. Навіть якийсь час сам жив у Будапешті, щоб контролювати постачання «живого товару» на місці, паралельно збираючи відсоток із потоків наркотрафіку.

У Києві банда контролювала цілий ряд закладів: театри еротики — «Афродіта», «Емануелла», «Мюзік-хол», ресторани – «Вест», «Тана», «Столичний», казино-ресторан «Італія», нічний клуб «Лас-Вегас» на проспекті Перемоги, кафе – «Зоряне», «Сонячний грот», фірми – «Золоті Ворота», «Київ-90», «Пасаж», «Арт-інформ».

Ткаченка вперше було засуджено в 1992-му на 2,5 роки за опір співробітникам міліції. 1996 року бандитові присудили 7 років за здирництво. Але, відсидівши лише рік, він потрапив під президентську амністію і вийшов на свободу. Ненадовго.

1999 року його знову заарештували — тепер за нелегальне зберігання зброї. Подейкують, що ствол йому спеціально підкинули, щоб був привід для арешту. Але тут його врятували корумповані зв’язки — за вказівкою з прокуратури його випустили з Лук’янівської в’язниці під підписку про невиїзд.

Паралельно з бандитизмом, Ткаченко приділяв багато уваги спорту — 1999 року став головним тренером жіночої збірної України з баскетболу. У 2001-му пішов зі збірної та очолив відомий баскетбольний клуб «ТІМ-Скуф».

Ігор Ткаченко та його могила. Джерело: nagg.in.ua / kiev-necropol.narod.ru

Бандитська доля і цього авторитета звела в могилу. 8 грудня 2001 року Ткаченка вбили на вулиці Срібнокільській. Біля будинку бандита його чекали «жигулі» 5-ї моделі на херсонських номерах. Коли Череп підійшов до стоянки, кілер три рази вистрілив із пістолета ТТ. Цього виявилося достатньо — Ткаченко помер в лікарні того ж дня. Після вбивства оперативники вивчили його записну книжку і знайшли там особисті телефони багатьох політиків і чиновників.

Як годиться, авторитетові влаштували пишну панахиду. Поховали в елітному секторі Лісового кладовища — поруч із братом, який раніше загинув в автокатастрофі. Один із соратників бандита сказав в прощальній промові: «Він був справжньою людиною, по-справжньому жив і зустрів свою долю, як справжній воїн».

Хоча тут, як і в випадку з іншими героями, скоріше підходить інша фраза:

«Пацан до успіху йшов, не вийшло, не фартануло».

Є й ті, кому пощастило більше — сьогодні їх знають як великих бізнесменів і політиків.

Популярне: