Як протистояння олігархів мало не згубило Карфаген

Карфаген — стародавня олігархічна держава, влада в якій належала родовій фінікійській знаті. Основним заняттям благородних була торгівля і пригнічення підконтрольних лівійців, а улюбленою справою — боротьба за владу. Про неї вони не забували і під час війн зі ще не вічним, але вже грізним Римом.

Імперія торгашів

825 року до нашої ери переселенці з фінікійського міста Тір заснували місто Карфаген на середземноморському березі Північної Африки. Протягом 5–3 століть до н. е. мігранти ввели війни з греками за контроль над торговельними потоками з Фінікії, Єгипту, Малої Азії та Сахари. Фінікійці в підсумку перемогли, місто багатіло і взяло під контроль узбережжя Північної Африки, Західну частину Сицилії, Південну Іспанію, острів Сардинію. Важливою статтею доходів Карфагена була торгівля металом і рабами.

Зростання впливу Карфагена спровокувало конфлікт з іще молодим, але хижим Римом. Римлянам було мало Північної та Центральної Італії, вони хотіли отримати контроль над усім Середземномор’ям і прагнули до гегемонії. В результаті між Карфагеном і Римом, починаючи з 3 століття до н. е., відбудеться серія з війн, названих Пунічними.

Території Карфагена 264 року до н.е. Карта: Aldan-2 / CC BY-SA 4.0

Фінансисти проти армійців

Під час Першої пунічної війни в Карфагені виник конфлікт між двома групами аристократів — купцями та військовими. Перші намагалися впливати на других, знижуючи й збільшуючи спонсорування військових кампаній.

Завдяки війні посилилися позиції сім’ї Баркидів, чий представник Гамількар командував армією, що воювала з Римом в Сицилії. Високий чин командира він отримав 247 року до н. е. До того моменту Карфаген вже ґрунтовно програвав війну, тому перемоги Гамількара відразу ж зробили його надзвичайно популярним в народі. За допомогою флоту він спустошив південний носок «італійського чобота» і повернувся на Сицилію. Але 241 року до н. е. флот Риму потопив кораблі Карфагена, а Гамількар залишився без постачання. Карфагеняни визнали поразку і зобов’язалися виплатити 200 талантів срібла відразу і ще 2 тисячі — протягом 10 років.

Але був ще один борг, перед найманцями, які 6 років лили свою кров на сицилійські камені. Гамількар розумів, що грошей немає, тому намагаючись уникнути бунту, відправляв бійців в Африку малими групами. Ситуацією вирішили скористатися вороги полководця в Карфагені.

Ще до поразки вони урізали фінансування армії й пустили кампанію на самоплив, а коли Гамількар уклав мир, його оголосили винуватцем поразки. Провідником політики олігархів став правитель карфагенської Лівії та противник Гамількара — Ганнон Великий.

Карфагенський полководець і державний діяч Гамількар Барка. Джерело: «Історичний словник Крабба», 1825 год / EastNews

Скупий платить двічі

Поки Гамількар наводив порядок в Іспанії, Ганнон зібрав найманців в місті Сіккім на захід від Карфагена. В очікуванні плати, воїни пиячили й залякували місцеве населення. В один із днів перед армією виступив сам Ганнон, який від імені Ради знаті заявив — грошей немає, їм можуть дати тільки частину 6-річної платні.

Наступні події покажуть, що фінанси в олігархів були. Але найманці, набрані в Лівії, Іспанії, Греції, аналізувати не стали та очікувано почали бунтувати.

Ганнон і його союзники розраховували, що найманий набрід обмежиться руйнуванням навколишніх селищ, а авторитет Гамількара і всіх Баркидів буде підірваний. Однак ситуація вийшла з-під контролю. Солдати вибрали ватажків — колишнього раба Спендія, лівійського рекрута Матоса і кельта Автаріта. Лідери привели військо в місто Тунет, що стояв в кількох днях пішого шляху від Карфагена. Національний склад воїнства описав стародавній історик 1 століття до н. е. Діодор Сицилійський:

«Ібери, кельти, остров’яни-балеарці, лівійці, фінікійці, лігури й грецькі раби-напівкровки, — вони й були тими, хто збунтувався».

20-тисячна армія, загартована шестирічною війною, стояла біля воріт столиці. Карфагенська знать усвідомила, що її підступи проти Гамількара зайшли занадто далеко.

Ганнон оголошує найманцям про порожню державну скарбницю. Джерело: «Комічна історія Рима» / Bradbury, Evans & Co, London, 1850s

Початок повстання

Посольство карфагенян прибуло до табору повсталих і намагалося домовитися. Місто було готове виплатити платню в повному обсязі, але воїни відчували слабкість наймачів і вимагали неустойку. Спендій і Матос так розгойдали натовп, що він забивав камінням усіх, хто виступав за компроміс. Послів Карфагена скрутили й закували в ланцюги. Внутрішня політична боротьба обернулася війною, але не із зовнішнім ворогом, а з власною армією.

Найманці послали гінців до лівійців, закликали місцевих братися за зброю і громити карфагенян, які століттями гнобили їх. У табір бунтівників потягнулися добровольці та провіант. Матос і Спендій почали карбувати свої монети, на яких було написано — «монета лівійців». Бунт найманців погрожував перерости у заснування нової держави.

Покінчити з сепаратистами довірили Ганнону. Про нього Полібій писав: «не вмів користуватися сприятливими моментами й взагалі виявився недосвідченим і незграбним». Полководець привів свою армію до обложеного повстанцями міста Утіка. Воїнів у нього було менше і ставку Ганнон зробив на бойових слонів. «Танковий» прорив сотні багатотонних тварин у фронт армії найманців вдався. Бунтівники не витримали втрат і відступили, проте здаватися не збиралися. Під керівництвом досвідчених бійців лівійці зміцнилися на зарослих чагарником пагорбах і приготувалися до другого раунду.

У Ганнона, на відміну від Гамількара, не було досвіду ведення сучасної війни з рівним супротивником. Він звик воювати з африканськими напівдикими племенами, тому вирішив, що переміг, і повів армію на відпочинок. Бунтарі стрімко контратакували карфагенян на марші та розгромили їх. Найманці взяли обоз і облогові знаряддя, а Ганнон і залишки армії сховалися в місті. Через кілька днів відбулася друга битва, бунтарі погнали противника з поля бою.

Карта бойових дій під час повстання найманців в Карфагені. Джерело: Redtony / CC BY-SA 3.0

Хто, якщо не він

Повсталі перекрили мости через річку Баграду, що з’єднувала Карфаген і материк. Місто виявилося у повній ізоляції. Врятувати столицю міг тільки Гамількар Барка. Рада знаті поміняла своє ставлення до полководця і довірила йому 10-тисячну армію порятунку, набрану з городян та інших найманців. Головною ударною силою війська стали 70 слонів.

Полководець зауважив, що при сильному вітрі область в гирлі Багради засипає піском, і через неї з’являються броди. В одну з вітряних ночей Гамількар форсував річку, і армія отримала простір для маневру. Проти карфагенян виступило дві армії загальною чисельністю у 25 тисяч бійців.

Коли два війська зустрілися в полі, Гамількар прикинувся, що відступає. Бунтівники кинулися наздоганяти ворога і зламали бойові порядки. Несподівано карфагеняни зупинилися і зустріли заколотників стіною щитів. Найманці та лівійці безладно напирали, несподівано з тилу по їх шеренгам вдарила кіннота і слони, яких Гамилькар раніше послав в обхід. 6 тисяч бунтівників загинуло, а 2 тисячі потрапили в полон. Після цієї битви на бік Карфагена перейшло 2 тисячі вершників нумідійського принца Нараваса.

Другу армію з найстійкіших найманців полководець також розбив. 10 тисяч бунтівників загинуло, а 4 тисячі полонили.

Карфагенскі бойові слони на гравюрі Анрі-Поля Мотта. Джерело: Das Wissen des 20. Jahrhunderts, Bildungslexikon, Rheda 1931

Полонених не брати

Найманців і лівійців, які погодилися воювати за Карфаген, Гамількар бере до своєї армії. Ватажки бунтарів зрозуміли, що це удар по бойовому духу їхнього різношерстого війська, і вирішили пов’язати повсталих кров’ю полонених карфагенян. Полібій писав:

«Всього до семисот чоловік, Спендій наказав вивести за вал і відсікти їм руки. Після нещасним відрізали носи й вуха; понівеченим перебили гомілки та заживо ще кинули в якусь канаву».

Тих, хто намагався захистити бранців, забили камінням. Діодор Сицилійський писав:

«Гамількар, дізнавшись про їхню жорстокість, був змушений відмовитися від милосердя до полонених і накладати таке покарання на тих, хто потрапляв до нього в руки. Відповідно, як тортури, він підкидав слонам всіх, кого було взято в полон, і це була сувора кара, оскільки ті затоптували їх до смерті».

Реконструкція зовнішнього вигляду лівійського найманця і нумідійського вершника часів Першої Пунічної війни. Джерело: Theodore Ayrault Dodge / A HISTORY OF THE ART OF WAR AMONG THE CARTHAGINIANS AND ROMANS DOWN TO THE BATTLE OF PYDNA, 168 B. C., WITH A DETAILED ACCOUNT OF THE SECOND PUNIC WAR Houghton Mifflin Company, Boston & New York, 1891

Головне — маневр

Попри рішучі перемоги Гамількара, ситуація залишалася складною. До повстання приєдналася Сардинія, і заколотники знову взяли в облогу Карфаген. Допомога прийшла, звідки не чекали. Рим, боячись поширення повстань на свої землі, заборонив торгувати з бунтівниками та дозволив карфагенянам набрати найманців на своїх територіях. Римляни видали колишньому противнику 2 тисячі солдатів, узятих в полон під час Сицилійській кампанії.

Припинення торгівлі з купцями Італії викликали проблеми в армії найманців. Казна порожніла, а лівійські племена більше не допомагали. Кіннота Гамількара заважала перевозити припаси до їхнього війська, а голод підривав бойовий дух. У лідерів повстання залишився тільки один вихід — дати вирішальний бій.

50 тисяч бунтівників йшли по п’ятах нечисленної армії карфагенян, яка уникала битви та виснажувала противника в дрібних сутичках.

«Тоді виявилося на ділі вся перевага точного знання і мистецтва полководця перед невіглаством і неосмисленим способом дій солдата. Справді, Гамількар винищив безліч заколотників без битви, бо вмів у невеликих справах відрізати їм шлях до відступу і подібно досвідченому гравцеві замикати їх», — пише Полібій.

Умілими маневрами Гамількар заманив частина повсталих у вузьку ущелину Пріон, яка стала їхньою могилою. Найманці й лівійці розуміли, що пощади не буде, а битися сил не було. У таборі повсталих почався голод, який переріс в людоїдство. Спочатку з’їли бранців, потім рабів, а в підсумку сильні воїни стали з апетитом поглядати на слабких товаришів. В результаті повсталі пішли на переговори з карфагенянами.

Місцевість близько Джебель Ресса — передбачуване місце, де Гамількар заманив повсталих в ущелину. Фото: WomEOS / Flickr / CC BY-SA 2.0

Кінець повстання

Гамількар заявив, що вибачить бунтівникам, якщо вони здадуть своїх лідерів. Під час переговорів відбулося непорозуміння, і найманці взялися за зброю. Карфагенські слони витоптали військо заколотників, а уцілілих добили воїни. Спендія, Автартіта та інших ватажків взяли в полон і розіп’яли на хрестах.

З лідерів повстання в живих залишився тільки Матос, який з невеликою частиною заколотників укріпився біля Тунета. Армія Карфагена обложила місто, але несподіваною вилазкою Матос розгромив її, а полководців розіп’яв. Гамількар наказав провести нову мобілізацію, але воїнів все одно не вистачало. Дивно, але весь цей час Ганнон відмовлявся приєднати свої війська до спільної армії. Примиритися з Гамількаром його змусила Рада знаті.

Спільними зусиллями полководці перемогли заколотника в генеральній битві. Лівієць Матос потрапив в полон і був страчений. 238 року до н. е. Карфаген переміг, але історія з найманцями показала — місто серйозно захворіло. І лікувати його, можливо, вже занадто пізно.

Що було далі:

  • Повстання найманців було остаточно придушене до 238 року до н. е. Гамількар Барка став ще популярнішим серед карфагенян і відправився підкорювати Іспанію, розраховуючи зміцнити могутність держави й поквитатися з Римом. Він успішно завоював майже весь Іберійській півострів, але 228 року до н. е. загинув у бою.
  • Новим головнокомандувачем став його зять Гасдрубал, який продовжив завойовувати Іспанію до своєї смерті 221 року до н. е. Як символ перемоги на півострові Гасдрубал заснував Новий Карфаген.
  • Наступним полководцем Карфагена став легендарний син Гамількара, Ганнібал. Вихований батьком у ненависті до римлян, Ганнібал вже до 218 року до н. е. розв’язав війну, захопивши союзне Риму іспанське місто Сагунт. Почалася Друга Пунічна війна, яка згодом поставить під загрозу саме існування Риму.
Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter