Попередження для СРСР: далекосхідний міні-Чорнобиль 1985 року

Дмитро Трус

Вибух, здатний підкинути на 1,5 км у небо 12 тонн сталі й умить випарувати десяток людей — це завжди серйозно. А якщо це ще й вибух на ядерному реакторі в 30 км від великого міста? Риторичне запитання. WAS згадує найбільшу ядерну аварію СРСР до Чорнобиля.

Почнемо розповідь із недавніх подій. 8 серпня 2019 року в Архангельській області РФ на території ракетного полігону Біломорської військово-морської бази поблизу села Ньонокса стався вибух, зафіксований норвезькими сейсмологами. Загинуло щонайменше семеро людей. В сусідньому місті Сєвєродвінську радіаційний фон підвищився у 20 разів. Офіційні російські джерела намагалися замовчувати факт аварії, але інформація почала з’являтися в закордонних ЗМІ.

Згодом росіяни заявили, що вибухнув двигун із радіоізотопним джерелом живлення. Однак станції радіаційного моніторингу в Норвегії та інших країнах виявили, крім інших ізотопів, барій і стронцій, що вказує на ланцюгову реакцію в ядерному реакторі. Найпоширеніша версія — вибух під час випробування нової ракети «Бурєвєстнік», яка має ядерну енергетичну установку. Проходження заражених радіонуклідами повітряних мас було зафіксовано в Північній Європі й навіть над територією України.

Для сучасної Росії замовчування фактів та наслідків аварій є звичною справою — це «добра традиція» часів СРСР. Свого часу радянська влада намагалася приховати навіть Чорнобильську катастрофу. Тож чи варто дивуватися, що нині мало хто пам’ятає про іншу велику радіаційну аварію пізнього СРСР, яка сталася всього за 9 місяців до Чорнобиля. Мова про тепловий вибух в реакторі атомного підводного човна в бухті Чажма, за 30 км від Владивостока.

Войовничий атом під водою

Наприкінці свого існування СРСР мав другий за потужністю після США атомний підводний флот: 64 атомних підводних човнів з балістичними ракетами, 63 — з крилатими ракетами та 80 багатоцільових торпедних АПЧ. Всі вони несли службу в чотирьох флотах — Тихоокеанському, Північному, Балтійському й Чорноморському.

Силова ядерна установка підводного човна складається з одного або двох компактних реакторів. Контрольована ланцюгова реакція розпаду ядер приводить в дію парові турбіни, що виробляють електроенергію та рухають човен. АПЧ мають більшу швидкість ходу та майже необмежену дальність у порівнянні з дизель-електричними субмаринами. Але реактор все одно вимагає перезарядження ядерного палива через певний проміжок часу.

У серпні 1985 року на атомному підводному човні К-431 Тихоокеанського флоту СРСР відбувалася планова заміна ядерного палива. Для цього субмарину направили до бухти Чажма, де в селищі Шкотово-22 знаходився судноремонтний завод ВМФ. Процедура заміни ТВЕЛів вимагала зняття кришки реактора — сталевого циліндра діаметром 1,5 м, висотою 1,7 м та вагою 12 тонн. Між корпусом реактора та кришкою знаходиться ущільнення з червоної міді, що забезпечує герметичність. За час роботи ця прокладка «прикипає» до кришки та корпусу, тому відкриття реактора вимагає значних зусиль.

«За чверть століття існування атомоходів флотський люд до “атома” звик і, попри важкі ядерні аварії на К-19 і К-27, з ядерною енергетикою почав спілкуватися на “ти”. Як і всі великі нещастя, трагедія Чажми почалася з дрібниці — з уламка зварювального електрода, що потрапив під ущільнення з червоної міді одного з реакторів», — згадував згодом ветеран-підводник СРСР Микола Черкашин.

Підводний човен проєкту 675 до якого належав K-431. Джерело: dodmedia.osd.mil

Трагічний збіг

Силова енергетична установка К-431 складалася з двох реакторів ВМ-А потужністю 72 мегават кожен. Для перезарядження ядерного палива демонтували частини реакторних відсіків, встановивши над ними тимчасову конструкцію та плавучий кран.

Після заміни ТВЕЛів і встановлення кришки реактор проходить випробування на герметичність. Один з реакторів К-431 не пройшов таке випробування. Для усунення недоліку, мали повторно провести підняття та встановлення кришки реактора. Але перш за все необхідно було повідомити керівництво флоту, погодивши з ним роботи. Однак офіцери берегової технічної бази вирішили зробити все швидко і «по-тихому».

В суботу, 10 серпня 1985 року, десяток спеціалістів, не повідомивши нікому, взялися до роботи. До обіду кришку реактора підняли. Через неї проходять приводи всіх органів управління реактором і компенсувальних решіток. Внаслідок перекосу при підйомі кришки, всі вони піднялися разом із нею.

Саме під час заміни ущільнення на реакторі до бухти зайшов катер-торпедолов. Він проігнорував попереджувальні знаки та на значній швидкості пронісся біля субмарини. Хвиля, що піднялася, розхитала плавучий кран із піднятою кришкою реактора — стержні-поглиначі та компенсуюча решітка піднялися вище, ніж дозволено. Реактор вийшов на пусковий рівень, розпочалася ланцюгова ядерна реакція. Миттєво стався тепловий вибух, виділилася величезна кількість енергії.

Схема радіаційної аварії в бухті Чажма, 10 серпня 1985 року Джерело: Wikimedia Commons

Перезаряджувальна команда загинула відразу — люди фактично випарувалися, невеликі фрагменти останків було знайдено згодом у гавані. 12-тонна кришка реактора підлетіла на 1,5 км вгору. На судні почалася пожежа. Всю активну зону реактора вибухом викинуло назовні. За обручкою, яка була на пальці одного із загиблих офіцерів, встановлено, що максимальний рівень радіації під час вибуху сягав 90 000 рентгенів на годину.

До ліквідації пожежі взялися екіпаж К-431, команди сусідніх кораблів і персонал судноремонтного заводу. Оскільки був вихідний, спеціальна аварійна команда прибула лише через 2 години після вибуху. Пожежу загасили за 2,5 години. Через відсутність засобів захисту всі ліквідатори отримали великі дози опромінення.

Інформацію про аварію одразу засекретили. Завод оточили, посилили пропускний режим. Зв’язок селища Шкотово-22 із зовнішнім світом було відрізано. Населенню не повідомили про наслідки та небезпеку вибуху — багато місцевих мешканців отримали різні дози опромінення. Радіоактивний вміст реактора накрив інші підводні човни, територію заводу, бухти й сусідні поселення.

Командир К-431 капітана 1-го рангу українець Лук’ян Федчик пізніше згадував:

«Добре, що всю ніч після аварії лив дощ, який затримав поширення радіоактивного пилу. Нам наказали не розповідати правду про трагедію. Якщо хто-небудь зі сторонніх запитає про аварію, слід відповідати, що на підводному човні вибухнула акумуляторна батарея. Однак у сім’ях високопоставлених осіб знали, що вибухнув ядерний реактор. Дружини райкомівських працівників та іншого начальства намагалися виїхати з дітьми якомога далі від Чажми, але в аеропорту їх затримували й відправляли додому. Я це дізнався від знайомих співробітників КДБ».

Аварійний К-431 в бухті Павловського. Джерело: Wikimedia Commons / bellona.ru

Тяжкі наслідки

К-431 було посаджено на мілину — вона припинила тонути. Аварійний відсік було осушено та загерметизовано. 10 людей загинуло, 290 — постраждало. У 10 осіб виявили гостру променеву хворобу, в 39 — променеву реакцію. Останки загиблих знайшли й поховали у свинцевій капсулі під товстим шаром бетону на ядерному могильнику.

Частину дна Чажми було сильно забруднено. Під дією течій радіоактивне забруднення розповсюдилось акваторією бухти та вийшло до Уссурійської затоки. Радіоактивність переважно була викликана ізотопами кобальта-60 і цезію-137. В реакторі К-431 було свіже ядерне паливо, яке не мало довгоживучих ізотопів з великою радіоактивністю. Тому екологічні наслідки були значно меншими, ніж через 9 місяців у Чорнобилі. Однак головною небезпекою була не сама радіація, а відсутність адекватних висновків щодо причин та наслідків катастрофи.

«Якби після катастрофи в Чажмі прозвучали правдиві доповіді аж до генерального секретаря ЦК КПРС, голови уряду СРСР або хоча б до міністра оборони СРСР — впевнений, що тоді було б вжито організаційних заходів, у тому числі створено комісії з перевірки всіх ядерних об’єктів СРСР, для перевірки компетентності, технічної культури персоналу таких об’єктів. Тоді й на Чорнобильській АЕС були б зроблені висновки з катастрофи в Чажмі та, можливо, не прийшов би чорний для всієї планети день — 26 квітня 1986 року», — згадував віцеадмірал Віктор Храмцов, який був членом комісії з ліквідації аварії.

Підводний човен К-431, архівне фото. Джерело: CC0 / Ivan Razpidalin / K-431

Винним в аварії визнали керівника робіт з перезарядження реакторів К-431 капітана 3-го рангу Ткаченка. Він повністю визнав свою вину. Через те, що при ліквідації він отримав значну дозу опромінення, суд дав йому умовно 3 роки позбавлення волі. Старшим же винуватцем аварії «призначили» командувача 4-ю тихоокеанською флотилією контрадмірала Віктора Храмцова. Йому оголосили неповну службову відповідність, а партійна комісія Тихоокеанського флоту винесла сувору догану із занесенням до облікової картки. Але згодом він довів, що невинний у трагедії, догану зняли, а 1988-го дали зірки віцеадмірала.

Реакторний відсік К-431 залили бетоном. Аварійну субмарину відбуксирували на довготривале зберігання до бухти Павловського. Через значне радіоактивне зараження було визнано непридатним до експлуатації й атомний підводний човен К-42 «Ростовський комсомолець». Утилізація цих АПЧ триває понині. Рівень радіаційного забруднення бухти Чажма та прилеглої місцевості повернувся до нормальних значень, але є окремі місця де помітно «фонить». Частина інформацію про аварію і досі засекречена.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter