Крутіше, ніж Холодна війна: розвідка і шпигунство Стародавнього Риму

Антон Візковський

Римське військове мистецтво славиться тактикою, стратегією, збройовою справою і підготовкою солдат. Однак воно б не могло бути настільки успішним без розвідки та шпигунства.

У Стародавньому Римі існували спеціальні загони, які добували інформацію у ворога, здійснювали політичні вбивства і стежили за власними громадянами, щоб убезпечити правителів від можливих замахів.

Під прикриттям

Розвивати військову розвідку римські полководці стали після участі в Пунічних війнах. Сприяли цьому розум і винахідливість карфагенського військового лідера Ганнібала. Він часто відправляв до табору римлян шпигунів, які проникали в їхні загони, а потім тікали до своїх, щоб передати отриману інформацію. За деякими даними, у карфагенських агентів існували спеціальні жести, що дозволяли ідентифікувати один одного.

Римський історик Тит Лівій описує, як одному такому «засланому козачку» римляни відрубали руки, щоб дати урок іншим. Він не називає ані імені, ані посади шпигуна, але через 200 років розповідає про криваві подробиці справи: «Приблизно в той самий час карфагенський шпигун, який протягом двох років уникав виявлення, був спійманий у Римі, й після того, як обидві його руки було відрізано, його відіслали».

Римляни зазнавали значних втрат, поки їхніми загонами не почав командувати Публій Корнелій Сципіон Африканський, який розробив власні методи шпигунства. Наприклад, він вирішив направити своїх центуріонів у табір до нумідійського царя Сіфакса, замаскувавши їх під рабів, що супроводжували делегацію. Однак командування побоювалося, що центуріона Люція Статорія можуть впізнати, адже він відвідував Сіфакса раніше разом із римськими емісарами. Тому було вирішено публічно покарати його палицями, щоб ніхто не засумнівався в низькому статусі. Люций витерпів екзекуцію заради конспірації.

Центуріони під прикриттям видивлялися часових і укріплені райони, щоб визначити слабкі позиції для удару по табору. Повторюючи цей фокус, групи «рабів» Сципіона змінювалися. Так про вразливі місця табору нумідійців з’являлося все більше відомостей.

Епізод з життя Публія Корнелія Сципіона на картині Джованні Белліні, деталь, 1506–1516 роки. Джерело: Національна галерея мистецтв, Вашингтон / Wikimedia Commons

Дипломати й шпигуни

Розширюючи підконтрольну територію, Рим налагоджував все більше зовнішньополітичних зв’язків. Потрібно було тримати під контролем союзників і залежні держави, стежити за ворогами. Це завдання виконували посли. Вони представляли владу, повідомляли останні новини, слухали вимоги народу і найголовніше — намагалися утримувати порядок на місцях. А для цього необхідно було добувати таємну інформацію самостійно чи за допомогою слуг.

Роуз Мері Шелдон з Військового інституту Вірджинії в книзі «Розвідка в Стародавньому Римі» зазначає, що грецький історик Полібій називає послів Риму kataskopoi — шпигуни. Під це визначення потрапив народний трибун Тиберій Семпроній Гракх, коли був делегований на Схід.

Історик 1–2 століття нашої ери, грек за походженням, Аппіан згадував, що посли, відправлені до Антіоха IV для його примирення з єгипетським царем Птолемеєм V, насправді намагалися дізнатися у першого ставлення до римської влади. Антіох розкусив їхні наміри, й емісари відправили «центру» компліментарні відгуки правителя про Рим. Хоча ставлення Антіоха до Риму було куди складніше — в ранньому віці він потрапив у полон до римлян після поразки його батька Антіоха ІІІ в битві при Магнезії. Причин любити Рим було мало.

Поступово правителі інших держав почали здогадуватися, що римські посли — це не просто дипломати. Під підозру потрапляли й римські торговці. Мітрідат VI, щоб уникнути неприємностей на початку війни з Римом повбивав майже всіх римлян на своїй землі. Історик Євген Молєв у монографії «Володар Понта» акцентує, що полювання на римлян почалося після невдалої змови:

«Розкривши одну зі змов проти себе серед наближених і стративши змовників, Мітрідат всюди розіслав своїх людей для вистежування таємних і явних супротивників та всіляко заохочував тих, хто доносив на ворогів царя. За цим доносами в одному тільки Пергамі було схоплено і страчено 80 осіб. А всього за доносами загинуло 1 600 чоловік».

Римський солдат, який інформує імператора Траяна про битву з даками. Сцена з колони Траяна на гравюрі П'єтро Санті Бартолі, 1672 рік. Джерело: Royal Academy of Arts / royalacademy.org.uk

Водночас офіційного розвідувального відомства довгий час у Римі не було, бо члени Сенату переживали, що його використовуватимуть для стеження за політиками в самому місті. Побоювання були частково виправданими. Адже Сенат складався із заможних аристократів, які були не проти збільшити свій капітал і реалізувати політичні амбіції.

Історик Гай Веллей Патеркул у «Римській історії» зазначає, що архітектор народного трибуна Марка Лівія Друза пропонував замовнику спроєктувати будинок так, «щоб він був непомітний і недосяжний для свідків». Що, швидше за все, мало б уберегти від підслуховування і стеження.

Крім того, централізовані спецслужби не могли з’явитися, оскільки багаті римські вельможі мали своїх особистих інформаторів і шпигунів. Гай Саллюстій у своїй роботі «Про змову Катіліни» відзначав, що Цицерон придушив заколот за допомогою охоронців і власної шпигунської мережі: «Коли все було зроблено і призначена ніч від’їзду, Цицерон, дізнавшись про все від послів, наказує преторам Луцію Валерію Флакку і Гаю Помптіну влаштувати засідку на Мульвієвому мості… Він пояснює їм їхнє завдання, а в іншому дозволяє діяти за обставинами».

Найвідомішим любителем приватного шпигунства був Цезар. Під час громадянської війни в Римі всі публічно раділи перемогам диктатора та оплакували його поразки. Адже знали, що десь за рогом їх підслуховують.

Варто згадати військових кур’єрів Цезаря speculatores, що доставляли розвіддані та виконували шпигунські завдання. Вони користувалися спеціальними шифрами для передачі секретних повідомлень. Власне кажучи, саме так з’явився шифр Цезаря або шифр зсуву, коли буква замінюється або попередньою, або наступною в алфавітній ієрархії. Схожий принцип буде використовувати італійська мафія в секретних посланнях.

Листоноші та кур’єри

Римський імператор Октавіан Август не дарма вчився у Цезаря. За його правління з’явилася поштова та кур’єрська служба cursus publicus, яка не просто передавала інформацію, але перевіряла її та, якщо знадобиться, доносила «наверх».

Важливим завданням cursus publicus було визначення безпечних маршрутів для імператора, які й ставали «трасами» національного значення. Безумовно, абсолютну безпеку служба не могла гарантувати, оскільки в ній теж міг завестися шпигун. Римські політики продовжували користуватися таємними кур’єрами та кореспонденціями.

Поганою звичкою було передавати листи для читання прислужникам. Одного разу імператор Каракалла отримав дивного листа. Хтось доносив, що префект преторія Марк Опеллій Макрін виношує змову проти глави держави. Замість того щоб самому прочитати послання, він передав його тому ж Макріну. Так і не дізнавшись про змову проти себе, Каракалла був убитий 8 квітня 217 року на шляху з Едесси в Карри. Макрін став його наступником.

Барельєф із зображенням возів на римській надгробній плиті, Клагенфурт, Австрія. Фото: Johann Jaritz / CC BY-SA 4.0

Згодом функції cursus publicus повністю перейшли до speculatores, армійської розвідки. Основним завданням розвідників було не тільки доставлення повідомлень і шпигунство, а й етапування злочинців, затримання політичних супротивників влади чи страта засуджених. В Євангелії від Марка згадується, що для вбивства Іоанна Хрестителя в тюрму був направлений speculator : «І зараз же цар послав ката (σπεκουλάτωρ) наказав йому принести голову; і пішов і обезголовив його в темниці».

Страта Іоанна Хрестителя, картина Караваджо, 1608 рік. Джерело: St. John's Co-Cathedral / Wikimedia Commons

Фрументарії — СБУ Стародавнього Риму

При імператорі Доміціані з’являється загін numerus frumentariorum. Спочатку фрументаріямм називали військових, які купляли зерно у жителів провінцій, де розташовувалася армія. Інтенданти добре знали дороги, місцеві звичаї, мови та в цілому володіли корисною інформацією. Поступово стало зрозуміло, що кращих шпигунів годі й шукати. Їхній головний штаб розташовувався на пагорбі Целій в Римі. Постійний штат служби — всього до 100 чоловік.

Командував фрументаріями princeps castrorum peregrinorum, звання якого відповідало старшому центуріону легіону. Служба в numerus frumentariorum могла допомогти здібній людині зробити запаморочливу кар’єру. Наприклад, Марк Оклатін Адвент почав службу простим солдатом, перевівся до загону розвідників, став фрументарієм, потім — командиром загону, а через роки відмінної служби — прокуратором Британії. 212 року імператор Каракалла призначив його префектом преторіанської гвардії та своїм найближчим помічником. Адвент міг стати наступним імператором, але відмовився від боротьби за трон. Зате прожив довге життя.

Розвідники speculatores і фрументарії залишилися незалежними службами, але часто співпрацювали, перебуваючи в одних загонах на рівні місцевих канцелярій. Функції фрументаріїв залишилися незмінними: передача кореспонденції, розвідка, доноси, етапування злочинців, виконання страт. Водночас вони стежили за цивільним населенням і переслідували неугодних. І купляли хліб для армії. На початку 1 століття н. е. при імператорі Адріані політична параноя досягла небувалих масштабів. Фрументарії могли затримувати й кидати до в’язниць лише за підозрою в тому, що людина бажає виступити проти правителя. Діставалося і християнам.

Римські воїни жнуть хліб в полі. Рельєф з колони Траяна. Джерело: The Reliefs of Trajan’s Column by Conrad Cichorius. Plate number LXXXI: Troops entering camp (Scene CIX); Roman legionaries foraging (Scene CX) / Wikimedia Commons

Що було далі:

  • Римські імператори часто використовували фрументаріїв як кілерів. Септимій Север одного разу спробував прибрати за допомогою особистого фрументарія намісника імператора в Британії Клодія Альбіна. Його звинувачували в сепаратизмі та надмірному владолюбстві. Однак Клодій зумів убезпечити себе охороною й зірвати план Севера.
  • Фрументаріі часто перевищували повноваження і використовували владу в особистих цілях, займаючись банальним грабунком шанованих громадян Риму. Імператор Діоклетіан близько 319 року реформував numerus frumentariorum в agentes in rebus. В їхні загони набирали не лише військових, а й цивільних осіб. Агенти виконували всі ті ж функції — доставляли державну кореспонденцію, контролювали дороги й заїжджі двори, займалися шпигунством й арештами чиновників.
  • Agentes in rebus пережили Римську імперію, продовживши існувати у Візантії. Остання згадка про таку секретну службу відноситься до 678 року. Агент був присутній у складі дипломатичної делегації до дамаського халіфа Муавії ібн Абу Суф’яна.
Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter