Києву — півтора тисячоліття: чому це радянська вигадка?

Дмитро Вортман, Олександр Немировський

Коли тоталітарна система СРСР впала, спростування радянських історичних вигадок набуло великої популярності. Однак за майже три десятиліття нашої незалежності ніхто з українських державних діячів так і не взявся публічно переглядати легенду про «півторатисячолітній Київ».

Чому це варто зробити, для WAS пояснили картограф з Інституту історії НАНУ, науковий редактор «Енциклопедії історії України» Дмитро Вортман і знавець історії Києва Олександр Немировський.

1982 року широкий загал вперше почув, що Київ засновано рівно 1500 років тому. Сам автор цієї гіпотези — російський академік Борис Рибаков — застерігав, що дата доволі умовна, але магія круглого числа почала діяти. За гуркотливими салютами ювілейних урочистостей ніхто не почув боязкі заперечення окремих науковців.

Виступити проти улюбленця комуністичної влади академіка Рибакова мало хто ризикнув би. Але у випадку з віком Києва ситуація ускладнювалася тим, що знайти привід для гучного ювілею столиці УРСР було ініціативою радянської влади. Притомна наукова дискусія тоді не склалася.

Вийшло смішно: тих науковців, які періодично насмілювалися в часи незалежності говорити про неправдивість радянської версії віку Києва, негайно починали таврувати як історичних ренегатів та зрадників нації. А факт, що насправді саме «гіпотеза 1500» була породженням радянського офіціозу, дивовижним чином забувся.

Втім, сучасні науковці не збираються здаватися і продовжують відкрито боротися з твердженням, що Києву близько 1,5 тисячі років. Але скільки ж тоді насправді?

Партія сказала: «Треба!»

Якщо хтось вважає, що «гіпотеза 1500» була результатом якихось історичних відкриттів — ретельних археологічних розкопок чи уважного аналізу стародавніх текстів — його доведеться розчарувати. Справа відбувалася геть іншим чином. Про це маємо свідчення учасника подій, київського археолога, академіка НАНУ Петра Толочка. Відзначити якийсь гучний ювілей Києва запропонував ще наприкінці 1970-х історик і партійний функціонер Петро Тронько, який опікувався краєзнавством та охороною пам’яток. Ідею підтримала партійна верхівка УРСР і сам перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.

Навіщо взагалі знадобився той ювілей? Є різні припущення — від «забовтування» 50-ї річниці Голодомору до бажання якнайшвидше освоїти кошти, що лишилися після Олімпіади 1980-го. Ідеологічна ж його роль полягала у підтвердженні думки, що Київ заснували не якісь прибульці-варяги, а прабатьки-слов’яни. Ця ж теза зайвий раз працювала на ключовий радянський меседж про «Русь — колиску трьох братніх народів».

Петро Тронько — заступник голови Ради Міністрів Української РСР з питань культури, освіти, охорони здоров’я під час Днів науки України у місті Москва (РРФСР), 1970-ті роки. Фото з особистого фонду П. Т. Тронька, що зберігається в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Пошук зручних фактів

Однак ідеологам потрібно було хоч якесь історичне обґрунтування. Зручні факти знайшлися швидко. По-перше, з візантійських джерел відомо, що імператор Юстиніан І, який правив у першій половині 6 століття, мав контакти зі слов’янськими вождями. По-друге, в «Повісті временних літ» розповідається, що легендарний Кий був князем і мав контакти із якимось царгородським правителем. От академік Рибаков і припустив, що в обох випадках йдеться про ті самі події — нібито Кий був сучасником Юстиніана. Згодом Рибаков трохи підкоригував свою версію, зваживши, що безіменний «цар» із руського літопису не міг бути величним Юстиніаном, ім’я якого на Русі б не забули. Інша справа — його маловідомий попередник Анастасій І, що правив на зламі 5 і 6 століть. Рибаков припустив, що саме із ним зустрічався Кий, тож часом виникнення Києва можна вважати кінець 5 століття.

Археологічні дослідження таким припущенням начебто не суперечили. Археологам ще з початку 20 століття був відомий оборонний рів долітописних часів на Старокиївській горі. Крім того, на сусідній Киселівці знайшлися дві монети – одна Юстиніана, інша — Анастасія. Останній штрих додав якраз Петро Толочко — тоді очільник відділу археології Києва в Інституті археології АН УРСР. Його експедиція знайшла на Старокиївській горі рештки житла, які датували 6 століттям.

Так і виник в уяві деяких дослідників Київ кінця 6 століття: залишки рову символізували укріплення, залишки житла — забудову, монети — міжнародні економічні та культурні зв’язки. Точна ж дата — 482 рік — мала перегукуватися ще з однією знаковою датою. А саме — з 882 роком, коли, за літописною легендою, князь Олег проголосив Київ «матір’ю міст руських».

Фрагмент житла 6 століття, розкопки на Старокиївській горі. Джерело: Новое в археологии Киева / Видавництво «Наукова думка», 1981
Кераміка з житла 6 століття. Джерело: Новое в археологии Киева / Видавництво «Наукова думка», 1981

Знайшлося й таке-сяке документальне підтвердження. Ще у 1920-ті роки радянський лінгвіст Микола Марр звернув увагу на легенду з вірменської хроніки 8 століття «Історія Тарона». Легенда розповідала про трьох братів – Куара, Мелтея та Хореана, які збудували три міста, дали їм свої імена, а потім заснували ще одне спільне поселення на горі Карке. Марр відзначив схожість цього сюжету з легендою про заснування Києва. Він ототожнив Куара з Києм, Хореана – з Хоривом, область Палуні, де стояло Хореанове місто — з Полянською землею, і навіть для Щека з Мелтеєм знайшов паралель: обидва імені начебто різними мовами означали «змій». Схожим виглядав й опис місцевості у руській та вірменській хроніках.

Але якщо Марр вбачав тут лише свідчення існування певного зв’язку між двома культурами, то Рибаков пішов значно далі. Він вирішив, що вірменська легенда — запозичення руської. А якщо у 8 столітті про Київ вже ходили легенди, то він існував з іще давніших часів. Бронебійний аргумент.

Отримавши очікувані факти, до справи взялася влада: півторатисячоліття було масово розтиражоване і пишно відзначене. Втім, датування Рибакова й Толочка не витримує критики. І ось чому.

Наука — про вік міст

Як справжні науковці визначають вік міста? Найпростіше, звісно, коли факт заснування зафіксовано в датованому документі. Скажімо, Вашингтон постав 1791 року, Миколаїв — 1789-го. Але частіше трапляється, що такого документу нема. Тоді вік рахують від першої згадки міста в письмових джерелах. Так, для Мінська це 1067 рік, для Вільнюса — 1323-й.

Але з Києвом так не вийде: перша згадка про нього міститься у недатованому пролозі «Повісті временних літ», і аналізом самих лише письмових джерел її нікуди хронологічно не прив’язати. Можна лише робити довільні припущення за прикладом Рибакова. Втім, якби не історія з ювілеєм, то «науковий» вік Києва, можливо, й досі рахували б від першої датованої згадки — 862 року.

Сучасні історики цю згадку ставлять під сумнів: літописець, який укладав «Повість» наприкінці 9 — на початку 12 століття, не мав чіткого уявлення про події двохсотрічної давнини й датував їх майже навмання. Тож списи ламалися би все одно, тільки з іншого приводу. Дехто вимагав би вважати точкою відліку першу достовірну згадку Києва — в трактаті «Про управління імперією», написаному візантійським імператором Константином VIІ Багрянородним близько 945 року.

Вирішальне слово належить археології. Але щоб висновки про вік міста були науково коректними, археологам мало виявити, що в згаданий час на цих теренах жили люди. Треба довести ще дві речі:

  1. наявність тяглості — тобто існування безпосереднього зв’язку знайденого поселення з майбутнім містом: зародком Києва не можна вважати палеолітичну Кирилівську стоянку на його сучасній території.
  2. існування ознак міста в цього поселення: навіть якщо місто виросло з якогось села, його вік вираховують від дати набуття міського статусу — аналогічно вік людини визначають від народження, а не від зачаття.

Чи відповідають цим критеріям аргументи гіпотези Рибакова? Очевидно, що ні. І на це вказували вчені ще коли вона тільки з’явилася — зокрема український історик Омелян Пріцак і німецький дослідник Едуард Мюле.

Кий, Щек, Хорив і Либідь, мініатюра Радзивіллівського літопису. Радзивіллівський літопис містить Повість временних літ і літописні статті до 1206 року. Джерело: Wikimedia Commons

Аргументація на глиняних ногах

Немає доказів, що знайдені рів і житло були частинами одного поселення — умовно-гіпотетичного Києва 6 століття. Немає підтвердження, що вони були елементами міської структури, яка безперервно діяла до часів, коли Київ вже безсумнівно існував. Рів датували 6 століттям лише на основі оцінки віку знайденої у ньому кераміки, а ця оцінка доволі непевна. Згадувану кераміку спочатку визнали старішою від початково визначеного віку, а потім — значно молодшою. Нині ж археологи вважають, що рів вирито не раніше 10 століття. Щодо віку житла заперечень не було, та воно й досі лишається єдиною знахідкою, датованою 6 століттям, в оточенні артефактів, що молодші щонайменше на 200 років. Монети свідчать лише про те, що тут хтось жив, але аж ніяк не про наявність чи відсутність міста.

Що ж до свідчень «Історії Тарона», то з цього питання наукова дискусія триває і пропонує кілька пояснень «дивовижного збігу». Серед них «гіпотеза 1500» виглядає найменш переконливою, ба навіть неможливою. Як вірменський автор міг дізнатися про київську легенду? Хіба що десь прочитати. Але тоді хто ж її записав, якщо руське літописання почалося на століття пізніше за останню редакцію вірменської хроніки? Прихильникам «півторатисячолітнього Києва» лишається або перевернути всю історію слов’янської писемності, або пристати на не менш фантастичне припущення, що легенда про Кия дійшла до Вірменії у вигляді усних переказів.

Якщо ж пильніше придивитися до Маррових «збігів», побачимо, що розбіжностей у двох легендах багато: в Полянській землі живуть усі київські брати, а в Палуні — лише Хореан; вірменські брати, на відміну від слов’янських, будують спочатку три міста, а лише потім ще одне; і головне — де вірменська Либідь? Та й опис місцевості нічого не доводить: гору, оточену лісом, де можна полювати, обрав би для зведення міста будь-хто, не зазираючи в чужоземні хроніки. Крім цього загального спростування є й конкретніші факти — виявлено, що аж до модерного часу у Вірменії існували всі згадані у легенді топоніми, тобто історія про Куара, Мелтея та Хореана не запозичена звідкись, а має власні корені.

Отже, навіть хисткого наукового обґрунтування «гіпотеза 1500» не знаходить. Врешті-решт, сам Петро Толочко визнавав, що з 1500-річчям дослідники схибили, й Київ принаймні на 100 років молодший.

Територія стародавньго Київа за археологічними та письмовими даними. Джерело: Новое в археологии Киева / Видавництво «Наукова думка», 1981
Топографія знахідок третьої чверті 1 тисячоліття нашої ери. Джерело: Новое в археологии Киева / Видавництво «Наукова думка», 1981

Сувора правда

Сучасні наукові знання відповідають на питання віку Києва досить впевнено: не більше 1200 років. Вчені незалежної України, озброївшись досягненнями світової науки, під час дискусій в 2000-х роках узгодили майже єдину думку, що мову про Київ як місто можна вести лише з 9 століття.

Точніше датування київських знахідок, новий аналіз результатів розкопок початку 20 століття, свіжі розкопки біля Десятинної церкви разом із новими поглядами на літописні тексти та контакти с сусідніми народами створили зовсім іншу картину початкових років Києва.

Слов’янські поселення тут дійсно існували з 6 століття, але за критерієм тяглості вони не пов’язані навіть між собою. Поселення ці з’являлися і зникали, аж поки серед них не утворилася група — археологи називають її «гніздом», — яка й стала зародком Києва. Сталося це не пізніше другої половини 9 століття. Де було центральне поселення «гнізда» — точно поки невідомо, але припускають, що  на Замковій горі.

На рубежі 9–10 століть на Дніпрі з’явилася русь — загони скандинавів-авантюристів, які однаково успішно й воювали, й торгували. Вони влаштували на київських схилах військово-торговельний осередок, який викачував ресурси — головним чином рабів — з навколишніх слов’янських племен та реалізовував їх у Константинополі. Найімовірніше, базою було вже існуюче слов’янське поселення, яке й Києвом, можливо, ще не називалося. Потім цей факт перетворився на літописну легенду про захоплення Києва варягом Олегом.

У першій третині 10 століття перші прибульці починають старіти та вмирати. З’являються ранні поховання знатних скандинавів, які сучасна археологія вміє датувати з точністю до 20–30 років. Наявність поховань з точки зору археології свідчить, що місто на той час уже було. Відтоді воно фактично безперервно існує. Тоді ж будуються укріплення на Старокиївській горі. А під горою, на березі Почайни, постає «річковий термінал» — Поділ: порт, верф, склади та житла людей, які все це обслуговують. З цих двох частин — Гори й Подолу — Київ складатиметься аж до пізнього Середньовіччя. Якби у розпорядженні істориків були лише археологічні джерела, вони б вказували, що до стадії повноцінного міста — з монументальною архітектурою, потужними укріпленнями, писемністю та чітким соціальним поділом населення — Київ розвинувся лише наприкінці 10 століття — за правління князя Володимира Святославича.

Картина, відтворена археологами, неповна й має чимало «білих плям». Так, на Старокиївській горі не знайдено жодного житла 10 століття. Невідомо, де була резиденція перших князів і взагалі, де жили ті знатні руси, чиї поховання вдалося знайти. Але вчені сподіваються, що всі ці проблеми наука вирішить — принаймні, до справжнього 1500-річчя славного Києва.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter