Шамани проти «червоних»: Казимське повстання в СРСР

Андрій Несміян

З 1931 до 1934 року тривали Казимські заворушення — північні народи ханти й ненці опиралися радянізації. Щоб придушити невдоволення сталінська влада пустила в хід гвинтівки, кулемети й гранати з ріпи. Завершилося все людськими жертвоприношеннями та авіаційними ударами.

Розбудовуючи СРСР, комуністи стикнулися з цілими народами, які взагалі погано уявляли, навіщо їм тоталітарний монстр з плановою економікою. Мова йде передусім про північні малочисельні етноси — хантів та ненців. На той час разом їх було заледве 40 тисяч, вони не мали власної писемності та вели кочовий спосіб життя в тундрі. Чхати цим тубільцям Півночі було на комунізм.

Але Країна Рад хотіла привчити місцевих до нових умов життя й будувати соціалізм навіть посеред вічної мерзлоти. За красивими цивілізаторськими формулюваннями, на думку істориків, крилася ідея створити таку собі «племінну номенклатуру» — надати кільком племенам привілеї, щоб вони почали захищати інтереси більшовиків в цій місцевості.

Для цього сталінська влада обрала район річки Казим. Колись тут існувало хантське Казимське князівство, яке 1593-го було завойоване Московським царством. Проте цих далеких племен майже не торкнулася модерна цивілізація. На думку комуністів, тутешні жителі були найменш «зіпсовані капіталізмом» і мали «здоровий дух».

Хантам і ненцям — від Батька народів

1930 року в 17 км від річки Казим з’явилася культбаза (культурна база) — своєрідний центр надання різних послуг корінному населенню. Там були лазня, школа-інтернат, лікарня, пологовий будинок, пральня. Звели й кілька будинків для персоналу установ і працівників культури, які мали продемонструвати аборигенам «передові досягнення радянського мистецтва».

Лікарню на культбазі за 1931 рік відвідали 3 344 представники хантів і ненців — майже 10 % від тогочасної загальної чисельності цих народів. Переваги модерної медицини тубільці оцінили. З іншими принадами радянської цивілізації було складніше.

Народжувати місцеві продовжували вдома. Перша породілля з’явиться в пологовому будинку на культбазі тільки ближче до середини 1930-х. Розповідають, що аби вмовити її, довелося пообіцяти цінний подарунок — швейну машинку «Зінґер». Найімовірніше, молода матір потім просто продала її, адже навряд чи вміла користуватися машинкою.

Одна з перших жінок, яка народила на Казимській культбазі, 1936 рік. Джерело: Бібліотека міста Білоярський / Wikimedia Commons

В піонерський загін при культбазі в 1931 році погодилося вступити лише двоє дітей. Віддавати малечу до школи тубільці відмовлялися, тож владі доводилося вдаватися до крайніх заходів. У особливо впертих батьків відбирали рушниці, тобто позбавляли можливості полювати. В умовах тундри це — голодна смерть.

Там, де й таке не спрацьовувало, за свідченнями очевидців, доводилося робити фальшиві послання з Москви «від найбільшого й найголовнішого начальника з відповідними директивами». В них ішлося про те, що такій-то дитині треба вчитися в школі. Аборигени погано уявляли, як працює радянська держава, тож їх не дивувало, що радянський лідер Йосип Сталін особисто пише їм листи.

Однак ті, хто все ж віддавали дітей до інтернату, нерідко ставили дивні умови. Наприклад, забороняли стригти дитині волосся. Коли ж школярі, які ніколи не відходили від батьків більше ніж на кільканадцять метрів, вперше опинялися в інтернаті, то відразу починали плакати. Ридали вони, за свідченням працівників установи, майже добу без перерви. Справа цивілізування й радянізації буксувала.

Учні Казимcької школи-інтернату на уроці фізкультури, 1935 рік. Джерело: Бібліотека міста Білоярський / Wikimedia Commons

Геть комуністів із тундри!

До культбази місцеві загалом ставилися вороже. Як мінімум тому, що у словнику хантів і ненців куль — злий дух. Але найбільше роздратування викликало те, що працівники культбази насильно відібрали до школи кількадесят дітлахів, а в грудні 1931-го ще й перестали пускати до них батьків. Ззовні все виглядало логічно: малих закрили на карантин через епідемію вітряної віспи. Проте що могли подумати аборигени, в яких забрали дітей і замкнули їх на «базі злого духу»?

А тут ще й російські колгоспники в селищі Полноват із подачі місцевих комуністів вирішили зорати хантське кладовище, і ніхто їх не зупинив.

Обурювали аборигенів й інші нововведення: радянська влада змушувала платити великий продподаток оленями та хутром, людей залучали до різних робіт, місцевих шанованих вельмож і шаманів позбавили права голосу.

Нарешті розібратися із зайдами вирішив хант Іван Єрнихов, власник великого стада в 168 оленів. По всій навколишній тундрі він відправив спеціальні дерев’яні таблички, де мали відмітитися охочі зібратися на сход. Після двох невдалих спроб, нарешті біля його юрти стояв загін зі 160 чоловік. Таким чином «червона» біда навіть об’єднала одвічних ворогів — хантів і ненців.

До прибулих Єрнихов звернувся з промовою:

«Відтоді, як на Казимі побудували культбазу, тубілцям стало жити неможливо. Росіяни стали тубільців пригноблювати… Ми маємо прибрати культбазу з Кизиму, а росіян — геть із тундри».

Зібрання затвердило список вимог:

  1. Припинити утиски «кулаків».
  2. Всіх дітей забрати зі школи.
  3. Відмовитися від допомоги культбази та не допомагати їй.
  4. Рибу, хутро й оленів продавати вільно.
  5. Змусити бідноту відмовитись від допомоги культбази, пообіцявши їм допомогу інших тубільців.
  6. Прибрати культбазу взагалі.
  7. Переобрати тубільну раду, бо нинішня не захищає інтереси тубільців.

Місцеві шамани брати Молданови принесли жертву духам — 15 оленів. Вони запевнили: духи прихильні до тубільців, червоним підкорятися не треба.

Тоді 50 повстанців забрали всіх дітей зі школи, а ще сотня посунула на селище Полноват, щоб передати свої вимоги радянській владі. Готовність допомогти повсталим висловили загалом вже близько півтисячі тубільців — до бою була готова стати значна частина дорослого чоловічого населення регіону.

Проте, дорогою сотню повстанців зустріли місцеві чиновники з селища Березового. Вони пообіцяли місцевим розв’язати всі проблеми. Лідер тубільців Єрнихов погодився на мир. Але обіцянки виявилися оманливими.

Казимська культбаза, 1931 рік. Джерело: Бібліотека міста Білоярський / Wikimedia Commons

Прихована загроза

Сталінська влада не могла залишити без покарання вияви непокори. Навесні 1932 року вона пішла в наступ — арештувала одного з учасників заворушень. Згодом у 1933-му схопили ще чотирьох активних аборигенів.

Влітку 1933 почалися нові заворушення — після того, як ненці натрапили на бригаду риболовів біля священного озера Нумто. За традицією, ніхто не мав права ловити на ньому рибу — поруч було велике святилище. Тубільці вимагали від рибалок негайно припинити вилов риби, погрожуючи підпалити культбазу. Також ненці хотіли звільнення ув’язнених хантів.

Масла у вогонь підлили самі місцеві комуністи. Виконувач обов’язків голови культбази Шершньов разом із колегою Хозяїновим через кілька днів після сутички на очах у місцевих почали, за свідченням працівників культбази, «проводити досліди — робили гранати з редьки, набиваючи її порохом і роблячи з ниток ґнот». Також ці чиновники відверто погрожували місцевим розправою через відмову підкорятися радянській владі. Невдовзі Шершньова з Хозяїновим звільнили з їхніх посад, але місцеві жителі вже були переконані, що росіяни готуються до війни.

Протягом наступних кількох місяців аборигени провели одразу три великих жертвоприношення. Шамани ворожили на нутрощах тварин. Всі три рази духи посилали їм одне й те саме пророцтво — не коритися «червоній» владі, а пред’являти їй свої вимоги. Серед тубільців також поширилися чутки про очікуване прибуття пароплавів із «білими» — військами супротивників комуністів у часи Громадянської війни.

Веління шаманів було простим: ловити й в’язати росіян, а якщо їх приїде надто багато — воювати з ними до смерті. На загальному сході обрали провідника хантського й ненецького народів — вождя «казимського світу» Єфима Вандимова.

Хант із самострілом, початок 20 століття. Джерело: Wikimedia Commons

Страшна жертва для духів

Невдовзі для перемовин із місцевими прибула делегація представників радянської влади: шестеро чиновників районного та обласного рівнів на чолі із головою Березовського райвиконкому Петром Астраханцевим. Серед них була одна жінка, Поліна Шнайдер — уповноважена Уральського обкому ВКП(б).

Завдяки голові місцевої тубільної ради Прокопію Спиридонову, який підтримував зв’язок із делегацією, повстанці дізналися, що влада готує арешти 18 племінних активістів. Вони вирішили діяти на випередження і запросили делегатів до себе.

Коли комуністи прибули й поснули, шамани передали наказ духів — зв’язати представників радянської влади. Наступного дня посадовців схопили й побили. Представників тубільної ради та одного чиновника відпустили, вручивши їм список вимог: відпустити арештованих, прибрати рибалок з озера Нумто, не забирати дітей до школи. П’ять членів комісії, з яких четверо були етнічними хантами, лишилися в полоні — разом із двома перекладачами.

Ворожіння продовжилося. «Рішення» духів було суворим: смерть радянським чиновникам. П’ять делегатів задушили мотузками, поклали на нарти й відвезли до найближчих сопок — невисоких пагорбів у тундрі. Там сани з убитими зробили ритуальне коло. Вперше за багато років на Казимі відбувається людське жертвоприношення. За спогадами деяких сучасників, із вбитих зняли скальпи, а Поліні Шнайдер вирізали груди. Однак підтвердження цим свідченням немає в радянських офіційних документах. Двох перекладачів-хантів повстанці лишили в заручниках.

Каральна операція

Звістка про зникнення чиновників переполошила весь район. Було призначено збір опергрупи органів держбезпеки. У всій операції брали участь лише бійці запасу — регулярні війська не залучали, аби уникнути зайвого розголосу. Все робилося в умовах секретності, навіть самі члени загону довго не знали для чого їх збирають.

Після кількох невдалих спроб домовитися із повсталими, 2 лютого 1934 року було ухвалено рішення про початок каральної операції підрозділом ОДПУ.

Проте члени опергрупи були досить погано підготовлені. На збережених фотографіях видно, що їм навіть не вистачало теплої уніформи. Місцевий житель Яков Рандимов згодом розказував історикам: аби «підбадьорити» незвиклих до оленячих упряжок і тріскучого морозу бійців, офіцерам довелося випустити поверх їхніх голів кілька кулеметних черг. Сосна, в яку потрапили ті кулі, нібито й досі стоїть біля закинутого селища Ільбігорт.

Про точний перебіг операції документальних свідчень історикам знайти не вдалося. Є свідчення лише про один бій, в якому хант Геннадій Сенгепов застрелив трьох бійців каральної групи. Тубільця разом із матір’ю було убито.

Відомо також, що для придушення повстання активно використовувалися викликані з Москви літаки. «Величезні птахи» сіяли паніку й смерть серед аборигенів. Місцеві жителі розповідали історикам, що літаки з кулеметів розстрілювали чуми й натовпи мирних жителів. Завдяки підтримці з повітря, повстання вдалося придушити досить швидко. Льотчики вбили й поранили десятки чоловіків, жінок і дітей, хоча в офіційних документах зустрічається інша цифра — 2 вбитих серед корінного населення.

Оперативна група, яка проводила каральну операцію в Казимському районі, 1934 рік. Джерело: Бібліотека міста Білоярський / Wikimedia Commons

Що було далі:

  • Заарештували 88 підозрюваних у причетності до повстання. 34 згодом відпустили, деякі «загадково» померли під час слідства (серед них — Іван Єрнихов). За рішенням суду, який проходив із 25 червня по 25 липня 1934 року, 11 людей було розстріляно, 38 позбавили волі, 3 виправдали.
  • Діти «ворогів народу» також піддавалися гонінням. Син одного з засуджених Максим Молданов розповідав, як у школі вчителі прив’язували його до ліжка й били.
  • Петро Сенгепов, син засудженого до розстрілу шамана-ханта Івана Сенгепова, навіть через 20 років після придушення повстання не визнавав радянської влади. Але йому все ж довелося працювати в колгоспі. За успіхи в роботі в середині 1960-х Сенгепову хотіли видати 2 500 рублів премії Ленінського комсомолу. Та отримати чималі кошти Сенгепов відмовився — це був протест проти режиму.
  • За мотивами повстання в Росії 2014 року зняли фільм «Ангели революції». Він оповідає про те, як працівники культбази намагаються пояснити аборигенам, що таке модерне мистецтво, але все закінчується трагічно.
Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter