Мавки, мольфари, чугайстри: український бестіарій

Є теорія, що багато геловінських традицій прийшли від кельтського свята Самайн. Вважалося, що в цей час межа між нашим світом та потойбіччям ставала тоншою і до світу людей могли приходити феї та душі померлих. WAS та ювелірний дім SOVA підготували підбірку міфічних істот, які населяли наші ліси, річки та гори.

Мавка

Мавка (або навка, нявка) є одною з найдавніших відомих нам істот слов’янської міфології. Більшість дослідників вважають, що слово походить від старослов’янського «навъ» — «мрець». Перекази про мавок були найбільш поширені в Карпатах, на Поділлі та Волині. За народними віруваннями, мавками ставали душі утоплениць або дітей старше семи років, які померли нехрещеними.

Мавку найчастіше описували як гарну молоду дівчину з довгим зеленим або блакитним волоссям. Хоча іноді у фольклорі зустрічаються також розповіді про чоловічу версію мавок — нявкунів.

За народними повір’ями, мавки збиралися на галявинах танцювати, іноді їм підігравав на дудці чорт. Місця таких вечірок називали ігровищами, і на них переставала рости трава. Хоча існували й вірування, що навесні мавки, навпаки, бігають горами й засівають їх квітами.

Мавки носили тонкі напівпрозорі сорочки або ходили голими. Зустрівши людину, мавки намагалися заманити її в хащі звабливими розмовами, а потім лоскотали жертву до смерті. Мавкам також іноді приписували здатність «ссати груди» — тобто висмоктувати з людини життєву силу, поки вона спить. Жертва худнула, починала хворіти, іноді втрачала розум.

Відрізнити мавку від людини можна було кількома способами. По-перше, якщо вночі посеред лісу до вас підійшла вродлива оголена дівчина — це вже тривожний дзвіночок. По-друге, варто придивитися до її очей: в деяких регіонах існувало вірування, що в мавки є райдужна оболонка, але немає зіниць. І нарешті, найбільш надійний спосіб: поглянути на дівчину ззаду. За народними повір’ями, замість спини в мавок була дірка, через яку видно було внутрішні органи.

В цілому ж мавок найчастіше не сприймали як однозначно злих духів. У фольклорі зустрічались навіть історії про те, як мавка допомагала вибратись із лісу тому, хто заблукав, або рятувала людину, яка тоне. До того ж від мавок існували прості й ефективні засоби захисту. Якщо мавка заманювала чоловіка в ліс, йому потрібно було зняти з себе сорочку й одягнути її навиворіт. Це лякало мавку, й вона тікала. Також від мавки можна було захиститись, носячи з собою часник, цибулю або валеріану. Мавки нібито співали під час своїх танців:

«Єк би ни лук, чиснок, ни одилен зілє, Мати синка породила, ми би єго взєли».

Чугайстер

Врятувати людину від мавки міг також інший дух — чугайстер, або лісовий чоловік. Розповіді про чугайстра етнографи фіксували лише в Українських Карпатах, цей образ невідомий ані в інших регіонах України, ні у сусідніх народів. Дослідники вважають, що цей персонаж з’явився досить пізно, в 17–18 столітті.

Чугайстра найчастіше описували як зарослого волоссям високого чоловіка в білому одязі. Основним заняттям чугайстра було полювання на мавок. Він чекав на них, зарившись у купу листя. Спіймавши мавку, чугайстер розривав її навпіл.

При цьому для людей чугайстер небезпеки не становив. Побачивши у лісі людське багаття, він приходив поспілкуватися та посмажити мавку.

«Чоловікові не робить зла, хіба просить чемно у танець, а відтанцювавши своє, відпускає. Деколи обороняє навіть людей від шкоди», — цитує розповіді місцевих етнограф Антін Онищук.

Онищук записав також розповідь про те, як спіймати чугайстра. Для цього потрібна була сокира та наявність обох мізинців на руках.

«…Вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. “Сідай”, — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. “Не пущу!” — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. “Пустіть, то скажу, що завтра тут буде“. І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно, другого дня прийшли вовки та ведмеді… та вівчарі їх відігнали від отари».

Згадок про чугайстра в етнографічних дослідженнях небагато. Широкій публіці цей персонаж став відомим завдяки появі у «Тінях забутих предків» Коцюбинського.

Русалка

Якщо чугайстер, швидше за все, був локальним персонажем Карпат, віра в русалок була поширеною у багатьох слов’янських народів. У такої популярності є й зворотний бік: уявлення про русалок дуже різнились залежно від регіону.

Прикраси на русалці: браслет Bondi, кольє Bondi

За різними версіями, русалками могли ставати утоплениці, діти, які померли нехрещеними, засватані дівчата, які померли до весілля, померлі на свято Трійці, або взагалі всі померлі. Найчастіше русалок описували як гарних дівчат,  але, за деякими віруваннями, вони могли приймати форму маленьких дітей або тварин: щурів чи жаб. Однак зображення русалки як дівчини з риб’ячим хвостом — це пізнє запозичення образу морської діви з західноєвропейської міфології, у слов’янських народів такі уявлення про русалок не зустрічаються.

За народними повір’ями, русалки найбільше активізувались у тиждень після свята Трійці. Зі сходом місяця вони вилазили на берег, співали, танцювали або вичісували волосся. Тих, хто, почувши спів, підійде ближче,  лоскотали до смерті. Русалки могли зустріти дівчину, яка виходила набрати води вдосвіта. Вони несподівано вискакували до неї з кущів і питали «Полин чи петрушка?» Правильною відповіддю був полин. Дівчат, які відповідали «петрушка», русалки затягували в воду.

У деяких регіонах існувало розділення русалок на тих, кому за життя дали ім’я, та безіменних. У русалок з іменем був шанс покинути землю, безіменні ж лишалися жити в воді до Страшного суду. Іменні русалки були більше схожі на людей і, на відміну від безіменних, мали волосся — переважно зелене.

На Поліссі був поширений сюжет про русалку, яка приходить на допомогу живому родичу, як правило, рятує від інших русалок. Русалки, які були духами померлих родичів, могли також приходити до живих, попереджати їх про небезпеку або просити позичити одяг, який вони любили за життя.

Захиститися від русалок можна було хрестиком або травами, зібраними у тиждень Трійці. Але як бачимо, цей захист потрібен був далеко не завжди.

Мольфарка

Віра в людей, наділених магічними здібностями, поширена була ледь не у всіх людських суспільствах. Гуцули називали таких чарівників мольфарами.

Народна уява наділяла мольфарів величезним набором умінь: керування погодою, насилання хвороб або зцілення людей і худоби, спілкування з душами померлих, можливість бачити майбутнє, навіть вбивство за допомогою магії. При цьому мольфари (або мольфарки — у цій професії зустрічались і жінки), як правило, не володіли всім арсеналом магічних вмінь, а спеціалізувалися на чомусь одному.

Наприклад, градівниками називали мольфарів, здатних відвертати град. Обряд відвертання граду описував у своїх етнографічних працях Павло Чубинський. Мольфар приходив із ліщиновим прутиком та спеціальним освяченим ножем. Ніж встромляв у землю, читав молитву. Потім ніж та прутик направляв на хмару і тричі повторював замовляння:

«Граде лукавий, рабе лукавий! Нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять. Буйні вітри! Візьміть Ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за океан-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, щоб він там розтав і пропав нині, во віки віків, най буде так! Тьфу, тьфу, тьфу! Щезни, пропади од лиця Божого і од мене!»

Град міг побити врожай, худобу і пошкодити будівлі, тому градівникам щедро платили. Якщо ж замовляння не допомагали, градівник завжди міг списати все на підступні дії іншого мольфара.

Мольфарів наділяли здатністю наводити порчу на людей та худобу. Для цього потрібен був шматочок тканини з одягу жертви та земля, набрана з її сліду. З землі мольфар ліпив ляльку й загортав її в тканину. Далі він ховав ляльку так, щоб жертва через неї переступила. Після цього ляльку можна було сушити, колоти голками або розчавити — жертва починала всихати, хворіти або помирала.

Мольфари мали неоднозначну репутацію серед населення. З одного боку, їх поважали, з іншого — боялися. Захиститись від мольфара можна було тільки звернувшись до іншого мольфара.

Магура

На відміну від решти наших персонажів Магура з’явилася у 20 столітті. Вона під різними іменами багато разів згадується у «Велесовій книзі» — фальсифікаті, автором якого вважають історика-аматора Юрія Миролюбова. Ідею багатоіменності автор, вочевидь, почерпнув з індуїстських текстів — відомо, що Миролюбов цікавився санскритом та індійською культурою. В комплекті з багатьма іменами йшло й багато функцій. Магуру в тексті називають донькою Перуна, матір’ю слов’ян, матір’ю сонця. А також богинею війни, перемоги, дітей, домашнього вогнища, пташкою-блискавкою. Неоязичники часом наділяють її також функціями валькірій зі скандинавської міфології — войовничих дів, які відносили до Вальгалли загиблих у бою.

Миролюбов стверджував, що дерев’яні таблички з текстом випадково знайшов білогвардійський офіцер Федір Ізенбек 1919 року на Харківщині, а сам текст нібито написали новгородські волхви в 9 столітті.

У професійних істориків, лінгвістів та археологів одразу виникли сумніви щодо справжності знахідки. Подальші наукові дослідження тексту переконливо довели, що «Велесова книга» — фальсифікат, виготовлений дилетантом, написаний не старослов’янською, а хаотичною сумішшю слов’янських мов різних періодів. Утім, текст став вкрай популярним серед неоязичників і ліг в основу багатьох їхніх вірувань.

SOVA зібрала персонажів з матеріалу у стікерпак для телеграму, зберегти його можна тут.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter