Від пірамід із голів до Женевських конвенцій. Як змінювалася доля військовополонених

Щонайменше 11 тисяч років людство періодично воює. І скільки є війни, стільки існує полон. Якщо загибель на полі бою в кінцевому підсумку однакова для будь-якої доби, то полон тоді і полон зараз – це зовсім різні речі.

Не шкода нікого. Військовополонені в давнину

Доля бранців перших міжплемінних конфліктів була сумною. Первісні люди не бачили жодного сенсу у помилуванні ворогів, а тим паче забезпеченні їх умовами для виживання. Тож зазвичай вцілілих у результаті зіткнення між племенами чоловіків добивали переможці. А найчастіше знищували взагалі все плем’я тих, хто програв, за винятком здатних до дітонародження жінок. Відомі й випадки ритуального канібалізму щодо військовополонених. Саме тому тогочасні збройні конфлікти були такими жорстокими: якщо вже розраховувати на милість переможця не доводилося, залишалося битися до останньої краплі крові.

Ця тенденція зберігалася до переходу від полювально-збиральницького устрою до землеробства. А з настанням неолітичної революції ставлення до військовополонених змінилося. Тепер вони були не зайвим тягарем, а цінним робочим ресурсом: їх можна було використовувати як рабів. Щоправда, чіткого поділу між військовополоненими та звичайними бранцями тоді не існувало: захоплені мирні жителі держави-противника і захоплені солдати прирівнювалися до власності переможця та були однаково безправними.

Винятком були захоплені представники еліт: аристократії та вищого керівництва. Таких бранців цінували значно більше, тому що за них можна було отримати щедрий викуп. Чи домовитися про вигідніші умови післявоєнних угод.

Але іноді бранців, навіть знатних, показово вбивали: просто для демонстрації сили та залякування противника. Особливою жорстокістю щодо військовополонених і мирного населення вирізнялася Ассирійська імперія (14-7 ст. до н.е.). В ній з голів убитих противників складали криваві піраміди, а зняту з ще живих ворогів шкіру вивішували на стінах ассирійської столиці. Полонених представників знаті змушували шліфувати кістки своїх предків на знак повного підкорення Ассирії, відмови від свого минулого і прагнення до боротьби.

За часів Середньовіччя ставлення до військовополонених не сильно пом’якшилося. Так, імператор Візантії Василій ІІ 1014 року наказав осліпити та відправити назад до Болгарії 15 000 болгарських воїнів, захоплених у битві при Беласиці. Болгар поділили на колони по 100 людей, 99 з яких осліпили повністю, а кожному сотому залишили одне око – щоб бачити дорогу. За переказами, побачивши осліпленими своїх воїнів, цар Болгарії Самуїл ІІ помер від серцевого нападу.

За правилами…

Загалом до 17 століття ніякої універсальної практики поводження з військовополоненими не було. Перший приклад міжнародних угод про долю військовополонених — Вестфальський мир 1648 року, укладений наприкінці Тридцятирічної війни. В ньому мовилося, що всіх військовополонених слід відпустити без викупу.

З цього моменту правила ведення війн і поводження з військовополоненими починають уніфікувати. Все частіше практикують обмін військовополоненими, покращуються умови їх утримання. За три наступні століття складається система міжнародного гуманітарного права.

Сьогодні основа цієї системи – «право Женеви» та «право Гааги». Чотири Женевські конвенції (1864-1949 рр), доповнені трьома протоколами 1977 і 2005 років, і дві Гаазькі конвенції (1899-1907 рр) декларують основні принципи ведення війн. Відповідно до них, утримання в полоні має переслідувати лише одну мету – не допустити участі полонених у бойових діях. Вбивство чи заподіяння шкоди беззахисним людям суперечить військовій традиції.

На жаль, на практиці ці угоди нерідко ігнорують – чи дотримуються їх вибірково.
Наочний приклад – той факт, що в Першу світову війну становище військовополонених на європейському театрі бойових дій було краще, ніж у Другу. Під час Першої світової всі учасники конфлікту зобов’язалися дотримуватися правил справедливого поводження з військовополоненими, і загалом ті мали значно вищий рівень виживання, ніж учасники бойових дій.

Можливо, саме тому у полон у роки Першої світової йшли масово. Так, від 100 до 120 тисяч австрійських військовослужбовців здалися російській армії під час Першої Галицької битви 1914 року. У німецькому полоні після битви при Танненберзі опинилися до 90 тисяч російських солдатів та офіцерів. Загалом же за час війни полоненими стали близько 8 мільйонів бійців.

Найбільш небезпечним для солдата був момент безпосереднього взяття в полон. Після потрапляння в табір для військовополонених умови покращувалися. Значною мірою завдяки зусиллям Червоного хреста та інспекціям нейтральних країн. Працю бранців використовували переважно в сільському господарстві і в шахтах, іноді на виробництві. Робочий день тривав у середньому 10 годин, за низьку продуктивність відповідальності практично не було: карали тільки за саботаж чи відмову працювати. Тож військовополонені не поспішали виконувати норму, просто відбуваючи робочі години.

Всього протягом Першої світової війни Німецька імперія утримувала до 2,5 мільйонів, Російська імперія – 2,9 мільйонів, Великобританія та Франція – приблизно 720 тис. полонених.

Смертність серед них була доволі низькою: так, у німецьких таборах загинуло 5-7% військовополонених. У Російській імперії, щоправда, було значно гірше – в основному через внутрішню ситуацію в країні. Там полонені потерпали від голоду, рідко отримували потрібну медичну допомогу, робота Червоного хреста була майже неможливою. В результаті приблизно 20-25% військовополонених на території Росії не пережили ув’язнення. Найвищим показник смертності був у сибірських таборах, де з 500 тисяч полонених загинуло майже 375 тисяч. Але причинами були радше недбалість і брак ресурсів, а не зумисне винищення.

…та без правил

Зовсім іншою була ситуація під час Другої світової війни. Найбільше полонених тоді захопила Німеччина: через її систему таборів для військовополонених пройшли понад 7 мільйонів людей. З них приблизно 5 мільйонів — радянські полонені, приблизно 2 мільйони – французькі.

І якщо щодо полонених з захіних країн застосовували положення Женевської конвенції, то становище полонених зі Східної Європи та Радянського Союзу було значно гіршим: їх утримували в жахливих умовах і систематично винищували. Формально Німеччина пояснювала це тим, що СРСР не ратифікував Гаазьку конвенцію (ноту Народного комісара закордонних справ СРСР від 27 квітня 1942-го про приєднання до Гаазької конвенції Німеччина проігнорувала). Але справжніми причинами терору були ідеї про расову вищість (слов’яни, згідно з цією теорією, були людьми третього сорту) і проголошена Гітлером боротьба з комунізмом.

Тоді як полонених із західних країн практично не примушували до робіт, забезпечували всі необхідним і допомогою Червоного хреста, полонених з СРСР експлуатували в нелюдських умовах. Їм не надавали медичної допомоги, обмежували харчування, примусово відправляли на найважчі та найбільш небезпечні роботи. В результаті з 1941 по 1945 в німецькому полоні загинуло від 2,5 до 3,5 мільйонів радянських полонених, тобто приблизно 50-60%. Для порівняння, смертність серед американських і британських полонених не перевищила 5%.

Рішенням Нюрнберзького трибуналу ставлення до військовополонених СРСР у Німеччині було визнано воєнним злочином. За принципами міжнародного права, утримування в полоні мусило мати тільки одну мету – не допустити участі полонених у бойових діях. Убивство чи завдання шкоди беззахисним людям суперечить воєнній традиції.

Втім, умови утримування військовополонених з країн Осі в СРСР теж не вирізнялися гуманністю. Працю військовополонених масово використовували для відновлення зруйнованої інфраструктури. Умови праці були дуже важкими. За офіційними даними, з понад 3 мільйонів людей у радянському полоні загинуло 360-380 тисяч, ще понад мільйон так і лишилися зниклими безвісти.

Сукупно смертність у радянських трудових таборах оцінюється приблизно в 35%. Точнішу цифру назвати важко: система обліку військовополонених була погано налагодженою. Важила й тривалість полону у часі: останні з німецьких військовополонених повернулися додому тільки 1952 року. Для порівняння, смертність німецьких солдатів у полоні країн-союзників становила від 0,03 до 2,7%.

Після Другої світової війни становище військовополонених загалом поступово покращується. Їм допомагають і міжнародне право, і зростання цінності людського життя, і нові канали розповсюдження інформації – приховати відомості про військові злочини наразі важче. Але повністю викорінити порочну практику знущань над противником, що здався, не виходить навіть у 21 столітті. Тому реальністю в наш час стали тортури військовополонених і в тюрмі Багдада Абу-Грейб, і в донецькій «Ізоляції».