Племінник Багратіона: Грузинський слід в африканській війні

Ніко Багратіон-Мухранський воював в Південній Африці, зустрічався з Черчиллем і був полоненим на острові Святої Єлени. На схилі років йому довелося торгувати цигарками на вулицях Тбілісі, але кожен покупець знав, що перед ним – князь Ніко Бур.

Князь Ніко був нащадком давнього роду Багратіоні. Гарний, освічений, він добре знав англійську, а французьку – краще за рідну грузинську. Сім’я Ніко була царською, але мала купу боргів. Його батько якось заборгував Миколі ІІ 600 тисяч рублів. Цар борг пробачив, але грошей більше не давав. Ніко довелося заробляти самостійно: володів вовняною фабрикою, потім керував підрядниками на Карській залізниці.

На початку 20-го століття Багратіон-Мухранський вирушив до Санкт-Петербургу, потім до Парижа, а з Марселя подався до південноафриканського міста Олександрія. Він гадав, що полюватиме там на левів. А вийшло, що на англійців.

Князь Ніко Багратіон-Мухранський в національному вбранні (другий праворуч в середньому ряду). Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії
i

Життя в африканській глибинці, далеко від цивілізації позначилася на культурі та освіті бурів. Часто їх порівнюють з реднеками. Американський письменник Марк Твен відвідав Трансвааль в кінці 19 століття. Цей досвід він описав у своєму щоденнику: «Бури дуже побожні, глибоко неосвічені, тупі, вперті, нетерпимі, нечистоплотні, гостинні, чесні у взаєминах з білими, жорстокі по відношенню до своїх чорних слуг… Їм абсолютно все одно, що відбувається у світі».

Трансвааль, країна моя,
Ти вся палаєш вогнем

Війною для Ніко запахло ще в морі. В книзі спогадів «У бурів» він зізнається, що майже нічого не знав про Південну Африку. Сусіди по каюті пояснили Ніко, що з жовтня 1899 року республіки Трансвааль і Оранжева Вільна держава протистоять там Британській імперії.

Як завжди, коріння конфлікту глибоко сягало в історію. В 1806 році Британія остаточно завоювала голландську колонію в Африці, її жителі стали підданими королеви. Нову мову, податки і англійських сусідів бури ще так-сяк пережили. Але не скасування рабства в 1834 році. Компенсацію за звільнення рабів платили мізерну, обробляти без них землю було тяжко, що призвело до банкрутства фермерів. Голландці переселилися подалі від англійців, за річку Вааль, де створили дві держави. Обидві були визнані Британською імперією.

Тихе сільське життя закінчилося, коли в другій половині 19 століття на землях бурів знайшли діаманти і золото. Регіон заполонили натовпи шахтарів, переважно британського походження, яких називали вітлендерами. Згодом кількість приїжджих удвічі перевищила корінне населення республік. Вони скупили гірничодобувну промисловість і 80% нерухомості, платили високі податки, але були абсолютно безправними. Голландські колоністи, які тепер були в меншості, не давали вітлендерам право голосу, щоби не втратити контроль над республіками.

Згодом до вимог вітлендеров приєдналася Британська імперія, а це вже було серйозно. Лондон наполягав на державному статусі англійської мови, наданні мігрантам чверті місць у парламентах, скасуванні податку на видобуток золота. Бури пішли на компроміс, але англійці оцінили поступки як недостатні. Спалахнула війна.

І слухав цю історію Ніко, і сповнювалося серце його болем за народ бурський. Адже і сам він був князем маленької, але гордої країни. Ніко відчув готовність захистити Трансвааль ціною власного життя.

Бури на фоні пагорба Спіон-Коп, 1900 рік. Джерело: Wikipedia

Дядечко Пауль запрошує до армії

У трасваальском місті Преторія Ніко домагається аудієнції у президента Крюгера, якого бури звали «дядечко Пауль». Очікуючи на прийом, Ніко встиг перейнятися культурою африканерів – підстрелив на полюванні кілька мавп і тигра.

В мемуарах князь дуже тепло описує зустріч з президентом. На ній були присутні дружина Крюгера і бурські генерали: Коос Де ла Рей, Петрус Якобус Жубер і Піт Арнольд Кроньє. Вони обіймали князя і пили каву, зварену першою леді. Президент Трансвааля чесно зізнався, що ніколи не чув про Грузію, але насамкінець нібито запропонував гостеві гроші і землю. Князь у відповідь обіцяв битися на смерть з англійськими загарбниками. Оскільки Ніко вільно говорив французькою, його записали до Французького легіону.

Князь Ніко Багратіон-Мухранський (Ніко Бур). Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії
Пауль Крюгер – президент Трансвааля у 1883-1900 роках. Джерело: Provincial Archives of the Free State

Хто врятує життя грузина?

24 березня 1900 року Ніко взяли в полон. На допитах був присутній Вінстон Черчилль – військовий кореспондент газети Morning Star. Британці не могли зрозуміти, що на цій війні забув грузинський князь.

«Я приїхав до Африки подорожувати, але коли дізнався, що на цих мужніх людей напала могутня Англія, вирішив приєднатися до армії бурів. Кожна нація має право на життя», – казав полонений.

Грузинський шарм не подіяв, і Ніко засудили до смерті. Перед розстрільною командою він стояв, стискаючи в руці фотографію матері, одягненої в традиційне грузинське вбрання. Офіцер, який керував стратою, підійшов до нього і забрав світлину.

– Хто це? – запитав офіцер.
– Це моя мати.
– А ти хто і звідки?
– Я Ніко Багратіон-Мухранський з Грузії.

Ніко пощастило: британець знав і поважав його дядька – російського генерала Петра Багратіона-Мухранського, який воював проти Наполеона. Страту замінили засланням на острові Святої Єлени, де свої останні роки провів імператор Франції.

Полонені на острові Святої Єлени. Ніко Бур позначений стрілкою. На звороті фото вказаний 1899 рік, але це зроблено пізніше і не самим князем. Автор тексту міг помилитися в даті. Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії
Текст на звороті світлини, підписаний пізніше і не самим князем. Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії

Полон на острові святої Єлени

Ніко провів на острові 7 місяців. Умови утримання були близькі до концтабірних. Годували погано, внаслідок чого князь втратив половину своїх 130 кілограмів. Він нудьгував за Грузією, малював портрети олівцем своєї нареченої Анни, ходив на колишню могилу Наполеона і писав листи додому.

Один з листів опублікувала грузинська газета «Іверія». Після цього Ніко став на батьківщині героєм, а прізвисько «Бур» прилипло до нього до кінця життя. Кораблі з Америки і навіть Англії почали привозити подарунки від шанувальників. В листопаді 1901 року англійці зглянулися і дозволили бранцеві залишити острів. Щоправда, за свій рахунок. Транспортні витрати взяв на себе французький однополчанин грузина, граф Бреда.

На прощання бурські офіцери влаштували скромну вечерю і вручили князеві лист подяки за участь у війні. Через Марсель і Париж Ніко дістався Росії. В Санкт-Петербурзі на нього чекали 1000 рублів і лист від матері. Не гаючи ні хвилини, він вирушає до Грузії.

Ніко Багратіон-Мухранський (Ніко Бур), 1919 рік. Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії
Ніко Багратіон-Мухранський (праворуч на передньому плані), 1915 рік. Джерело: Національна парламентська бібліотека Грузії

Після повернення Ніко більше не залишав надовго рідну домівку. Він жив у Тбілісі, навіть коли більшовики репресували половину його родичів і конфіскували велику частину майна. Багратіон-Мухранський намагався домогтися пенсії як учасник англо-бурської війни, але безуспішно. Виживав князь продажем сигарет і залишків антикваріату. Тихо помер в 1933 році. Могила не збереглася, на місці цвинтаря тепер парк.

В 2011 році президент Грузії Михайло Саакашвілі згадав про братній народ Південної Африки, який тоді переживав кризу після скасування апартеїду і приходу до влади чорної більшості. Він запропонував бурам приїхати в Грузію і освоїти землі на сході країни. 30 осіб приїхали, подивилися і повернулися до ПАР.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter