Сліпа людина з народу могла прогодуватися лише милостинею. В Україні таких дітей віддавали для навчання жебракам. Кому дуже пощастило — ставав лірником або кобзарем.

Шматохватія — так українці називали людей, які опинилися на узбіччі суспільства. Серед них було багато відставних солдатів, колишніх кріпаків, калік і шахраїв, які прикидалися каліками.

Кобзарі називали себе жебрацькою братією, але цуралися звичайних жебраків. Сліпі старці об’єднувалися в цехи. Одні читали духовні вірші та співали псалми. Інші акомпанували собі на кобзі, бандурі чи лірі.

Інструмент переводив кобзаря з касти жебраків в касту ремісників. Граючи, він уже не просив подаяння, а заробляв винагороду. Кобзарі не ставали на коліна і не кланялися перехожим.

Kobzari: Kravchenko from Poltava province and Dremchenko from Kharkov
Кобзарі: Кравченко з Полтавської губернії та Дремченко з-під Харкова. Фотографія зроблена в серпні 1902 року в Харкові під час XII-ї Археологічної конференції. Джерело: Wikipedia

Шануй правила

Кобзарі працювали за неписаним зводом правил — устиянськими книгами. Кожне товариство мало свою територію, що охоплювала кілька сіл і міст. Прийшлих кобзарів пускали туди тільки за домовленістю.

Старці ніколи не мандрували без плану. Всі маршрути передбачали нічліг і узгоджувалися з календарем свят. У містах кобзарі працювали на ринках, ярмарках, біля храмів. У селах ходили від хати до хати. Часто під час мандрівок приймали замовлення — виступали на весіллях і поминках. За це їх недолюблювали місцеві священики, які втрачали аудиторію.

Кобзарі були народними пасторами. Християнська мораль лягла в основу їхньої філософії, репертуару і правил. Кожен цех об’єднувався навколо конкретної церкви та ікони. Виникнувши в епоху міжконфесійних конфліктів, субкультура старців протистояла наступу католицької віри. Втім, старці Лівобережної України не мали теплих стосунків і з православним духівництвом, яке потопало в мирських пороках.

«Пісня лірника», картина Василя Навозова. Джерело: art-catalog.ru

Будь чоловіком

Жінка стати кобзарем не могла. Проти були традиції і бажання старців уникнути конкуренції. Вважалося, що жінки мають більш красиві голоси і тому не потребують акомпанементу і багатого репертуару. Тож, кар’єрний максимум незрячої жінки — амплуа читця (стихівниці).

Виключаючи жінок зі свого кола, кобзарі любили їх як аудиторію. Верх професіоналізму і гарантія щедрої винагороди — розжалобити слухачку до сліз. Популярною серед жінок була пісня «Сирітка» про дівчинку, яка залишила будинок через злу мачуху. Жінки асоціювали себе з героїнею, адже після заміжжя покидали рідну домівку.

Багато дум було присвячено матерям-одиначкам або дружинам солдатів; конфлікту поколінь, коли діти йшли наперекір матері або забували про неї; побутовому насильству, коли жінка терпіла побої чоловіка і приховувала це.

На особистих якостях героїв будувалися і думи на військову тематику. Битва, полон, втеча — навіть тут фінал історії часто визначався не силою, а чеснотою людини. Зухвалість, зарозумілість, черствість накликали гнів божий і батьківські прокльони, які приводили до поразок і нещасть.

Почасти тому у 19 столітті в репертуарі кобзарів майже не було дум з циклу про Хмельницького. По-перше, вони втратили актуальність для слухача через давність подій. По-друге, не містили особистої драми.

«Ей, козаки, діти, друзі, молодці!
Од сна уставайте,
Руський оченаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!»
(дума «Хмельницький та Барабаш», записана 1853 року)

Кобзар Михайло Кравченко на дачі у письменника Володимира Короленка, 1911 рік. Джерело: Wikipedia

Знайди поводиря

Кобзарі не були бідними і самотніми. Найчастіше їхні сім’ї жили заможніше за сусідські. Заміж за кобзарів виходили вдови, старі діви, жінки з обмеженими фізичними можливостями. Разом вони займалися господарством і підробляли: вили мотузки, плели упряж, рибалили.

За межі села старці не виходили без зрячого помічника: дружини, дитини або найнятого поводиря. Це були хлопчики до 15 і дівчатка до 12 років з великих сімей або сироти. Старці домовлялися з батьками або опікунами про термін роботи (щонайменше рік), зарплату (росла в залежності від стажу), обов’язки і права помічника.

Зрячий поводир не міг стати учнем. Якщо він втрачав зір, з батьками укладався новий договір, на зовсім інших умовах.

Кобзар Михайло Кравченко з поводирем. Фотографія зі збірки Назара Божинського. Джерело: etnoua.info
Кобзар Остап Вересай з поводирем у Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії, 1871 рік. Фотографія А. Степовича. Джерело: Wikipedia

Єдність кобзарських цехів підтверджує таємна мова спільноти — лебійська (від слова лебій — дід), схожа в різних регіонах.

Словник кобзаря:

  • Бог гнівається — Яхвес порутитца
  • Іди на двір — Хиляй на хворд
  • Я хочу їсти — Ман валіт браіт
  • Їхати на поїзді — Йорчить на юртувальнику
  • Стара пані — Йора кнурійка
  • Співай пісні — Псай псальні
  • На базарі старший городовий побив сліпцеві кобзу — На ошарі галемій качур покипсав невлипу лабалку або лабку
  • Дощ іде — Трухтій якнає
  • Не видко нічого — Ні уліпно нікомто
  • Будьте здорові — Бетлийте кудорові

Втрать зір

Невиліковне каліцтво — обов’язкова умова прийому в спільноту мандрівних музикантів. Кобзарі та лірники могли мати будь-яку фізичну ваду, але в більшості страждали сліпотою. Це була поширена біда. Діти втрачали зір через кір, віспу, золотуху, застуду, травми.

Кобзарі не брали багато учнів, щоб не перенаситити ринок. Згідно з переписом 1881 року, з 4221 незрячого Київської губернії грі на лірі навчалися лише 13 чоловік. Дитина повинна була мати слух і добру пам’ять — все пісні кобзарі передавали один одному усно. Головна вимога — повна покірність слову пан-майстра. Спочатку дітям взагалі не давали до рук інструмент. Їх вчили самостійно виживати в пітьмі — прокладати маршрути, спілкуватися з людьми, захищатись у вуличній бійці і, звичайно, поратися в будинку кобзаря.

Навчання підстроювали під календар сільськогосподарських робіт. Теорія — пізньою весною, влітку і на початку осені, коли всі зайняті в полі. В інший час — практика. Головне завдання — викоренити в учня пиху, будь-якою ціною. А для кобзарів не було нічого принизливішого, ніж просити милостиню на колінах з простягнутою рукою, без інструменту, як звичайний жебрак.

Коли учень остаточно усвідомлював цей досвід, кобзар відкривав йому таємниці ремесла. Спочатку — секретну мову, потім — духовні вірші, молитви, притчі, жебранки, далі пісні — псалми, думи. В останню чергу вчили грі на інструменті.

Добре, якщо батьки могли оплатити навчання. В іншому випадку учень відпрацьовував сам, тобто протягом кількох років віддавав кобзарю весь заробіток.

«Кобзар на дорозі», картина Л. Жемчужникова. Джерело: Національний художній музей України
Кобза. Національний музей історії України. Фото: Star61 / CC BY-SA 4.0

Здай іспит

Кобзарі ніколи не читали весь «курс лекцій» відразу. Основний репертуар учні дізнавалися після обряду ініціації, за додаткову платню. Терміни навчання різнилися залежно від регіону, інструменту (ліра простіша за бандуру) і віку учня. У середньому, воно тривало близько 3 років.

Під час іспиту, який учень тримав перед усім товариством, кобзарі не перевіряли вокальні та інструментальні навички. Їх цікавила виключно особистість — чи тримається хлопець з гідністю, як реагує на гостроти, чи знає жаргон і правила спільноти, як показав себе під час навчання.

Перший іспит, одклінщина/визвілка, давав право працювати на себе в одному-двох повітах. Через кілька років знову перевірка, яка обіцяла пропуск на ходки на усі чотири сторони.

Років у 40 рядовий братчик міг претендувати на чин пан-отця або пан-майстра і брати собі учнів. Пан-отці формували цехову старшину. На її зборах приймали внески, вели переоблік скарбниці, вибирали скарбника і ключника. Гроші витрачали на церковні пожертвування, на матеріальну допомогу товаришам (якщо у кого гряде весілля або згоріла хата), на допомогу важкохворим і нездатним себе прогодувати. Старшини також вирішували, скільки брати учнів, кого екзаменувати, на який масовий захід відправити побільше братчиків, розподіляли товаришів по районах.

Кобзар Степан Пасюга. Фотографія зі збірки Назара Божинського, початок 20 століття. Джерело: etnoua.info
Кобзар Степан Пасюга. Робота Афанасія Сластіона, 1910 рік. Ілюстрація зі збірки Назара Божинського. Джерело: etnoua.info

Бережи таємниці

Старшини чинили суд над рядовими старцями. Могли покарати грошима або фізично — кулаками і палицями. Але найгірше для кобзаря було відрізання суми — безапеляційне вигнання з товариства. Після цього чоловік не мав права грати і співати, міг тільки з витягнутою рукою просити подаяння.

Карали за фальсифікацію каліцтва, за крадіжки і безчесну поведінку, за роботу не на своїй території, за роботу до здачі іспиту, а найсильніше — за розголошення таємниць товариства. Старці не просто так говорили на жаргоні. Це була одна з найбільш закритих спільнот, проникнути в яку довго не могли етнографи.

Українські кобзарі. Перший зліва — Степан Пасюга. Джерело: Siverec / Wikipedia

Над усіма українськими цехами старців стояв цех-майстер або пра-панотець. Це була людина виняткових чеснот і авторитету. Останнім еталонним головою спільноти був кобзар Федір Вовк. Він був обраний в 50 років і керував 41 рік, до своєї смерті. Йому підпорядковувалися цехи Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, Полтавщини, Слобожанщини, Самарщина, Таврії, Приазов’я, Криму, Воронезької та Курської області.

Федір Вовк помер 1889 року, і наступний обраний цех-майстер уже не впорався — організація розсипалася. На той час роль цехів зійшла нанівець, а кобзарі втратили популярність. У містах тепер любили романси, гітари і гармонь. Музика кобзарів стала старосвітською.

На початку 20 століття щирого слухача кобзарі знаходили тільки в селі, а до кінця 1930-х років остаточно зникли з вулиць.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter