Ганебний гешефт: Історія єврейської мафії в Аргентині
На початку 20 століття в Аргентині процвітало злочинне угруповання польських євреїв. Для роботи в публічних домах вони тисячами вивозили дівчат із сіл та єврейських містечок Східної Європи. Ця мафія здавалася всесильною понад двадцять років, поки повія-утікачка не зустріла в Буенос-Айресі комісара поліції, якого ще не встигли підкупити.
31 січня 1930 року до поліцейської дільниці № 7 міста Буенос-Айрес нерішуче увійшла зеленоока, трохи гладка жінка. 29-річна Ракель Ліберман народилася в Бердичеві, зросла в Варшаві, а зараз володіла магазином антикваріату і творів мистецтва на вулиці Кащао. Вона прийшла подати заяву на свого чоловіка Соломона Хосе Корна: той нібито привласнив заощадження подружжя і тепер змушував її займатися проституцією.
Комісар Хуліо Алсогарай запідозрив, що жінка не договорює. Вона плуталася у свідченнях, а пізніше повернулася до відділку, щоб забрати заяву. Ракель була налякана, тож комісар обіцяв їй охорону в обмін на щирі свідчення. Ці свідоцтва допоможуть Алсогараю викрити мафію, яка володіла сотнями борделів і кількома тисячами рабинь зі Східної Європи.
У поліцейській дільниці Ракель Ліберман вперше розповіла свою історію.
Євреї почали масово переїжджати до Аргентини в 1890-х, і через тридцять років їхня діаспора виросла до 150 тисяч. Спочатку вони займалися сільським господарством, пізніше перебралися до великих міст. Після Другої світової війни їх стане вже понад 500 тисяч — це була найбільша громада в Латинській Америці.
ПАН РУБІНШТЕЙН
1919 року у Варшаві дівчина вийшла заміж за кравця Якова Фербера. Через два роки він поїхав до сестри в Аргентину і обіцяв перевезти до себе дружину й дітей, тільки-но влаштується і знайде роботу. Сім’я мріяла про нове життя далеко від злиднів і погромів.
«Мій коханий і вірний чоловік Яків, я щаслива, що скоро наше листування обірветься, і ми нарешті зустрінемося. Обидва наших сини та я будемо терплячими. Блискуче майбутнє дивиться нам у вічі, зміцнює сили і робить все набагато простішим. Я бачу, що наш порятунок зовсім близько… », — писала Ракель з Варшави. У кінці літа 1922 року вона отримала аргентинську візу, попрощалася з літніми батьками і разом із синами відправилася в тритижневе плавання через Атлантику.
В один із днів на палубі з нею на їдиші заговорив ввічливий пан у гарному костюмі. Представився Цеві Рубінштейном. Він розповів, що народився в Кишиневі, але вже давно жив у Буенос-Айресі і досяг успіхів у комерції. Рубінштейн розпитав жінку про плани, пригостив чаєм і дав візитівку на той випадок, якщо їй коли-небудь знадобиться робота. На Ліберман новий знайомий справив найприємніше враження.
Як заробити на бідній родичці
З порту Яків Фербер одразу відвіз рідних в крихітне містечко Тапальке за 300 кілометрів від Буенос-Айреса, в будинок своєї сестри Хельке та її чоловіка Моше Мільброта. Яків страшенно схуд за останній рік. Його легені пожирав туберкульоз. Він був настільки слабким, що ледве тримав на руках молодшого сина Мойсея.
Незабаром Ракель овдовіла, а родичі чоловіка дали зрозуміти, що годувати її ніхто не збирається. Тоді Ліберман, яка зовсім ще не говорила іспанською, згадала про чемного пана з корабля. Вона попросила Мільброта, який часто бував у Буенос-Айресі, зайти до Рубінштейна та запитати, чи не знайдеться для неї робота швачки чи прислуги.
Родич швидко повернувся з хорошими новинами: у Рубінштейна є робота. Ракель потрібно терміново їхати до Буенос-Айреса, а синів нехай поки залишить тут — Хельке не могла мати дітей і встигла прив’язатися до племінників. Про них подбають.
23-річна вдова так і не зрозуміла, чим буде займатися в столиці, але навіть і уявити не могла щось погане. Цеві Рубінштейн був одновірцем, і, отже, не міг нашкодити. Ліберман не підозрювала, що родичі продали її сутенерам і розраховували на щедру винагороду.
Приїхавши до Буенос-Айреса, Ракель виявилася в одному із сотень борделів міста. Найбільше їх було в околицях залізничної станції «11 вересня», навколо якої з кінця 19 століття селилися єврейські емігранти. Найвідоміші дома розпусти працювали під вивісками «Рабині», «Чорний кіт» і «Маріта».
Проституцію в кількох великих містах Аргентини легалізували 1875 року, незабаром після початку масової еміграції з Європи. З-за океану прибували неодружені молоді чоловіки, які не могли швидко взяти шлюб на новій батьківщині і були змушені користуватися послугами повій. Коли Буенос-Айресу почала загрожувати епідемія венеричних хвороб, влада взяла борделі під контроль і ввела обов’язкові медичні перевірки.
Приблизно тоді ж на розвідку стали приїжджати групи іноземних сутенерів, серед яких було багато євреїв з Польщі. Їх називали «кафтенами» — за назвою верхнього одягу релігійних юдеїв.
Сленг сутенерів Буенос-Айреса:
- Срібні ложки, мотки шовку, килими зі Смирни — дівчата найвищого сорту;
- Картопля — русинки і російянки;
- Діжки угорського вина — дівчата з Австро-Угорщини;
- Борошно — низькосортний товар, страшненькі.
«ВЕЛИКА СИЛА» АРГЕНТИНСЬКОЇ ПРОСТИТУЦІЇ
Ліцензію на відкриття дому розпусти видавали легко. Але хто буде в ньому працювати? Через зростання числа чоловіків в Аргентині жінки виявилися у великому дефіциті, і могли перебирати нареченими. Тому сутенери стали обманом привозити дівчат зі Східної Європи. Не знаючи мови і не маючи можливості поскаржитися, ті перетворювалися на безправних рабинь.
Жертв злочинці шукали в єврейських штетлах Польщі та України. Погроми і злидні їм були лише на користь. Найчастіше працювали за двома сценаріями: «наречений, що розбагатів в Америці, шукає дружину в рідних краях» і «пристойного вигляду пан набирає прислугу для багатої єврейської сім’ї». Дівчат вмовляли, батькам робили подарунки.
За липових наречених виходили по-швидкому. Справляли stille chuppah при двох свідках і без рабина. По прибуттю до Буенос-Айреса у «дружин» і «служниць» відбирали документи, навішували великий борг і змушували відпрацьовувати його в борделі. У разі опору жорстоко били і гвалтували.
На початку 20 століття з однієї тільки Галичини для роботи в Латинській Америці так вивезли до 10 тисяч дівчат. Це були недорогі повії. Секс з француженкою коштував клієнту 5 песо, польська єврейка обходилася в 2.
Бізнес був настільки прибутковий, що сутенери підкуповували цілі поліцейські ділянки. 1906 року щоб отримати юридичний статус, вони створили Єврейське товариство взаємодопомоги «Варшава». В Аргентині початку 20 століття були сотні таких емігрантських організацій. Створення товариства дало мафії легальну можливість придбати офіс, влаштовувати збори, мати загальну касу і відкривати банківські рахунки.
Перший президент «Варшави» Ное Трауман, у минулому анархіст, був настільки відомим у Буенос-Айресі персонажем, що про нього писали книги. Відомий аргентинський публіцист Роберто Арльт списав з нього образ сутенера для роману «Семеро божевільних».
«Варшава» проіснувала до 1929 року, бо посол Польщі вимагав від аргентинської влади заборонити угрупованню сутенерів використовувати назву столиці його країни. Об’єднання змінило вивіску на Zwi Migdal, що на їдиші означає «Велика Сила».
За даними письменниці Мірти Шалом, авторки роману «Полька» про Ракель Ліберман, до початку 1930-х у Zwi Migdal входили 424 сутенери. Вони керували публічними домами в Аргентині, Уругваї, Бразилії і тримали в рабстві не менше 3 тисяч жінок.
1927 року французький журналіст Альбер Лондр описав трафік дівчат з порту Марсель в Аргентину в розслідуванні «Дорога до Буенос-Айреса». У той час текст здавався скандальним через натуралістичність, зараз — через антисемітську стилістику.
«Немає жодного польського єврея в Буенос-Айресі, який не володів би п’ятьма або шістьма жінками, або навіть сім’ю, а то й вісьмома… Клієнтура польських єврейок складається з бідноти. Це емігранти з Італії, Іспанії, Польщі, Росії, Німеччини, а також з Сирії і Країни Басків… Повії можуть приймати до 50 клієнтів за зміну кожна, хоча деякі обслуговують й до 60».
Єврейська громада в Аргентині болісно реагувала на діяльність «Варшави» і пізніше Zwi Migdal. Сутенерам заборонили відвідувати синагоги і ховати родичів на юудейському цвинтарі, після чого мафія відкрила кілька власних храмів з лояльними рабинами і викупила в південному передмісті Буенос-Айреса землю під власне кладовище. Власникам борделів подобалося демонструвати свою релігійність.
Ракель проти сутенерів
Весь час роботи повією Ракель Ліберман відкладала чайові і за три роки віддала накопичені гроші одному з постійних клієнтів. Він вдав, що має власний провінційний бордель і «перекупив» Ракель у власників.
Отримавши свободу, Ліберман відкрила в Буенос-Айресі магазин антикваріату і перевезла до себе синів. Все йшло добре, поки в Zwi Migdal не здогадались про обман. До колишньої повії підіслали фейкового нареченого Корна, який після наполегливих залицянь став її чоловіком.
Утримання публічних будинків в Аргентині було законним, але не работоргівля. Ліберман назвала комісару адресу секретного офісу Zwi Migdal. 19 травня 1930 року Алсогарай наскочив туди з обшуком, але сутенерів встигли попередити. На вулиці Кордоба, в шикарному особняку з домашньою синагогою поліція виявила лише стару, яка ледь говорила іспанською, і гори документів на їдиші. Ватажки встигли втекти закордон.
Новий, відомий своїми антисемітськими поглядами, уряд генерала Хосе Фелікса Урібуру роздув галас у пресі. До жовтня 108 членів Zwi Migdal були заарештовані за звинуваченням у корупції та злочинній змові. Через півроку 105 з них звільнили за недостатністю доказів, але бізнес єврейських сутенерів в Аргентині був зруйнований назавжди.
Ракель разом з синами хотіла повернутися до Польщі. Жінка оформляла документи і збирала гроші на квитки, коли у неї виявили рак. Ліберман померла в Буенос-Айресі 1935-го. За рік до цього проституцію в Аргентині оголосили поза законом. Заборона діяла 20 років.
Сьогодні можливість давати і отримувати гроші за секс в Аргентині обґрунтовується 16-ю статтею конституції: «Приватні дії людей, які жодним чином не порушують громадський порядок і моральність, а також не завдають шкоди третій особі, підлягають суду Господа, а не держави». При цьому організована проституція — борделі і сутенерство — заборонені. Згідно з оцінками фахівців програми ООН з ВІЛ / СНІД, 2016 року в Аргентині проституцією займалися близько 75 тисяч жінок і чоловіків.
