Американські тунельні щури у В'єтнамі

Тунельні щури. Найбезстрашніший підрозділ армії США у В’єтнамі

Ігор Єфремов

Маловідомий латинський вислів Non gratum anus rodentum перекладається як «Не варте щурячої дупи». Саме ця іронічна фраза стала девізом «тунельних щурів» — так неформально називали американських, австралійських і новозеландських солдатів, які в роки в’єтнамської війни виконували найнебезпечніше завдання: спускалися в сумно відомі в’єтконгівські підземні тунелі. У підземеллях солдатів очікували неприємні сюрпризи і не завжди вони поверталися живими та здоровими.

Глиняні міста – тунелі у В’єтнамі

В’єтнамці почали рити перші підземні тунелі ще в середині 1940-х, під час Першої Індокитайської війни за незалежність проти французьких колоністів. А ось із появою армії США у В’єтнамі в 1960-х тунельна підземна мережа швидко розрослася на сотні миль.

Їх риття стало головним заняттям для тисяч в’єтнамських самозречених добровольців, які орудували мотиками та кошиками. Ці шляхи доводилося копати в латеритній глині. За сухої посушливої погоди працювати з нею неможливо – вона засихає та твердне, як камінь, але коли починається сезон дощів, вона розм’якає, і рити її стає легко. Коли опади закінчувалися, і глина знову засихала, стіни тунелів ставали міцними, як бетон.

В'єтконгівець із гвинтівкою СКС, 1968 р.
Солдат В'єтконгу з гвинтівкою СКС, 1968 р. Фото: National Archives and Records Administration

В’єтнамці намагалися ніколи не рити тунелі по прямих лініях. Підземні стежки зазвичай копали під кутами від 60 до 120 градусів. Завдяки цьому в тунелях було дуже важко та незручно вести вогонь зі стрілецької зброї, а гучні звуки стрільби у вузьких проходах травмували барабанні перетинки. Навіть більше, глиняні стіни відбивали вибухову хвилю від підірваних гранат.

У кожному тунелі було кілька дренажних колодязів завглибшки 30 метрів – завдяки їм підземні ходи не затоплювало в сезони дощів.

Вхід до таких тунелів був вузьким – приблизно 60 на 90 см.

Усі підземні тунелі в’єтнамців поділялися на прості та комплексні. Простими були невеликі прориті в землі нори завдовжки від 5 до 10 метрів. У таких тунелях не було нічого зайвого – лише місце для засідки, укриття та таємний хід для поспішної евакуації. Входи та виходи з таких тунелів (так звані «павучі нори») були старанно замасковані.

Інша річ – комплексні тунелі. В’єтконгівці рили їх у кілька рівнів, розміщуючи їх один над одним і з’єднуючи вузькими лазами. Тунелі йшли вглиб на 20-25 метрів, перетворюючись на підземні міста. На різних «поверхах» розташовувалися лікарні, тренувальні табори, склади, казарми, кухні, друкарні. На складах зброї у партизан зберігалося чимало трофейної зброї (за легендою, якось вони змогли сховати у своєму підземеллі американський бойовий танк). У примітивних кузнях створювали саморобні протипіхотні міни. Питної води та харчів у партизан було достатньо, щоб вести відносно безпечне існування цілі місяці. Там же, в підземеллі, розташовувалися вентиляційні шахти, забезпечуючи комуністів свіжим повітрям (але попри це там усе одно було дуже душно).

Лікарі в підземеллі оперували поранених бійців примітивними хірургічними інструментами, майже завжди – без анестезії. Для операцій на мозку доктори користувалися дрИлями, ампутації робили ножівками, а інструменти стерилізували у сковорідках. Тьмяне освітлення в «палатах» забезпечували ручні генератори.

У деяких тунелях були навіть аматорські театри, де ставили вистави на політичні теми. В’єтнамцям допомагали воювати їхні діти, і для них організовували щось на кшталт шкільних класів.

Там же, у підземеллі, в’єтконгівці ховали своїх загиблих товаришів, і тому американська армія не мала точних даних про втрати у ворога. Для небіжчиків робили заглиблення в стінах, вкладали їх туди в позі ембріона і засипали тонким шаром глини.

Тунелі розташовувалися так, щоб під час наступу американців там можна було оперативно сховатися і водночас змогти провести звідти атаку.

Іноді траплялося так, що в’єтнамці не могли більше залишатися в тунелях. У таких випадках вони покидали їх через таємні виходи, залишаючи там боєприпаси та провіант.

Коли американці покидали район, і там ставало безпечно, в’єтконгівці поверталися до своїх тунелів.

Класичний приклад комплексного тунелю розташовано в районі Ку Чі, що в 20 милях на північ від Сайгону. Під час війни цю місцевість активно бомбили, і на поверхні землі часом не лишалося каменю на камені. Але під землею продовжував жити своїм життям той самий підземний тунель, в якому розміщувалися тисячі бійців в’єтконгівської армії. Деякі тунелі в Ку Чі та інших частинах В’єтнаму простягаються на сотні миль, доходячи до камбоджійського кордону.

Приблизно так виглядав комплексний підземний тунель у В'єтнамі
Умовна схема комплексного підземного тунелю. Ілюстрація: Софія Копач

Бійці з підземелля

Американці разом з їхніми австралійськими та новозеландськими союзниками зіштовхнулися з атаками з тунелів у найперші дні В’єтнамської війни. Вони зрозуміли – без розв’язання цієї проблеми перемогти не вдасться. Спершу вони намагалися знищувати «підземні міста» бомбардуваннями зовні, але через їхню складну і заплутану систему та щільну глину успіху це не мало. Максимум, що вдавалося – це зруйнувати лише якусь частину тунелю, однак в’єтнамці швидко будували обхід. Після цього американці намагалися закидати всередину тунелів гранати та балони з газом, але й це не завдало в’єтнамцям серйозної шкоди.

Американці почали посилати всередину підземних печер собак, проте тварини підривалися на мінах і гинули. Кінологи відмовилися відправляти своїх «підопічних» на вірну смерть. Стало зрозуміло – доведеться використовувати людей. Так в американській армії з’явився новий підрозділ на прізвисько «тунельні щури».

Перший подібний загін сформували на базі 25-ї піхотної дивізії, а потім такі підрозділи з’явилися в усіх американських дивізіях. Туди набирали виключно добровольців. Це мали бути спортивні, але худорляві бійці зростом не вище 165 см, які не страждали на клаустрофобію. Майже завжди це були солдати європейського, пуерториканського чи мексиканського походження – вони найкраще відповідали встановленим вимогам. Перед першим спуском у підземелля «тунельні щури» три місяці навчалися шукати міни, обходити пастки, закладати вибухівку.

Зазвичай вони працювали в парі – один ішов під землю і по рації передавав відомості про тунель напарнику зовні, який малював приблизний план підземного міста. Іноді «тунельні щури» входили до підземелля групою. Вони йшли на відстані кількох метрів один від одного, щоб усіх не вбило вибухом міни-пастки. «Тунельні щури» обирали місця та закладали міни, щоб знищити підземний хід, якщо цього вимагало завдання. Іноді за потреби бійці не знищували підземелля, а брали в полон когось з його мешканців чи забирали важливі документи. Це було одне з найскладніших завдань, враховуючи, що солдатам протистояли сотні партизан, для яких всі ці тунельні лабіринти вже стали, по суті, другим домом.

Окрім загальної фізичної підготовки, до «тунельних щурів» було ще чимало вимог. Кожен свій рух, кожен крок вони мали робити з максимальною обережністю. Їм слід було так ховатися в темряві, щоб в’єтнамці не запідозрили, що до підземелля прийшли непрохані гості. Та найголовніше, що від них вимагали – це міцної психологічної підготовки. Багато з тих, хто хотів стати «тунельним щуром», так і не змогли змусити себе спуститися до підземелля, де їх могло очікувати все що завгодно. А досвідчені «тунельні щури» з часом настільки втрачали емоційну чутливість, що взагалі перестали боятися входити в тунель – для них це стало звичною рутинною діяльністю.

Рональд Пейн, сержант американської армії, біля входу до тунелю. В'єтнам, 24 січня 1967
Сержант Рональд Пейн (США) перевіряє вхід у тунель. В'єтнам, 24 січня 1967 р. Фото: National Archives and Records Administration
Розвідники армії США спускаються в тунель. В'єтнам, 24 квітня 1967 р.
Американськкі бійці спускаються в тунель. Операція "Орегон". В'єтнам, 24 квітня 1967 р. Фото: National Archives and Records Administration

Смерть на кожному кроці

Службу «тунельних щурів» вважали дуже небезпечною. Солдати під землею були готові зустрітися сам на сам з в’єтконгівцями, але це була не єдина небезпека, що чатувала в підземеллях. За кожним рогом чи поворотом тунелю бійців чекала якась неприємність. Чого варті одні тільки саморобні міни!

В’єтнамці, копаючи тунелі, робили всередині них U-подібні вигини. Завдяки їм можна було затопити певну ділянку підземного ходу та затримати ворожих солдатів. На інших ділянках підземелля в’єтконгівці розпилювали отруйний газ, який убивав ворога чи змушував знепритомніти.

Але найстрашніше, що було в тунелях – це легендарні хитрі в’єтнамські пастки. В підземних лазах були замасковані ями, дно яких рясно вкривали гострі бамбукові жердини. Щоб жертва такої пастки гарантовано загинула, ці жердини густо змащували екскрементами чи мертвечиною, щоб викликати в нещасливця, спійманого в яму, зараження крові.

В’єтнамці активно використовували допомогу живої природи. Тунелі кишіли отруйними зміями. В’єтнамці знали про них з дитинства, і для них ці плазуни не були серйозною загрозою, а от багато американців зіштовхувалися з подібним уперше, і зустріч зі змією нерідко закінчувалася для них смертю. Змії рідко потрапляли до тунелів природним шляхом, зазвичай в’єтконгівці самі несли їх до підземелля. Вони прив’язували гадюк до бамбукової палички та встановлювали її так, щоб стороння людина обов’язково зачепила її, і одразу після цього отруйна змія кусала бідолаху за обличчя чи шию. Після подібної атаки солдати гинули, не встигнувши зробити й пари кроків.

Іншими мешканцями тунелів були полчища комах. Там повзали смертельно небезпечні скорпіони і заважали дошкульні вогняні мурахи. В’єтнамці навчилися робити пастки зі скорпіонами. Вони заповнювали цими членистоногими коробки і закривали їх дротами. Варто було тільки зачепити такий дріт – і на людину вмить нападали небезпечні скорпіони. Солдати згодом згадували, що в підземеллях вони зіштовхувались і з іншими «дарами природи» – багатоніжками, шершнями, павуками, кажанами. Іноді «тунельні щури» натрапляли на справжніх щурів, які переносили бубонну чуму.

Навіть самі тунелі були небезпекою для солдатів. Стіни підземних ходів робили з міцної глини, але іноді в’єтнамці будували ненадійні конструкції, які обвалювалися. І це вже не кажучи про те, що в тунелі можна було просто заблукати.

Не обходилося й без «вогню по своїх». Американська авіація рясно поливала в’єтнамські ліси сумно відомим «Агентом Оранж». Залишки цієї речовини потрапляли з верхніх ґрунтових шарів у повітряне середовище тунелю. Ті солдати США, які нехтували протигазами, дуже швидко про це пошкодували – небезпечна речовина викликала в них важкі отруєння.

Вогнепальна зброя, яку видавали американським солдатам, у підземному тунелі була майже непридатною, і ті рідко брали її з собою, обмежуючись лише пістолетами М1911 і багнет-ножами. Ножі були потрібні не тільки для розправ над ворогами, але й для того, щоб знати, куди йти – солдати штрикали багнетами перед собою в пошуках пасток.

Деякі бійці кріпили до своїх пістолетів саморобні глушники, щоб не оглухнути під час стрільби, чи користувалися цивільними револьверами, присланими з дому. «Тунельним щурам» забороняли під час зустрічі з ворогом стріляти понад 5-6 разів поспіль, щоб в’єтконгівці не запідозрили, що в солдата закінчуються набої.

«Тунельні щури» намагалися не виходити на завдання без протигаза та ліхтарика (причому протигаз слід було вдягати ще на «вулиці», тому що у вузьких тунельних стінах зробити це було складно). Під час сутичок з в’єтконгівцями їм нерідко доводилося застосовувати навички рукопашного бою.

Спочатку інформація про «тунельних щурів» не виходила за межі В’єтконгу. Новий підрозділ прославився на батьківщині в січні 1966 року після військової операції «Обтиск», яку спільно провели солдати США та Австралії в провінції Бінь-Дуонг. Цей район густо помережали підземні ходи, і тут було не обійтися без «тунельних щурів». Це була їхня перша велика спецоперація, після якої їх почали залучати до таких вилазок усе частіше.

Боєць морської піхоти США Джон Гартрелл заповзає у захоплений північно-в'єтнамський бункер під час операції «Мід-Рівер», 1968 р.
Молодший капрал морської піхоти США Джон Р. Гартрелл заповзає до захопленого північнов'єтнамського бункеру під час операції «Мід-Рівер», 1968 р. Фото: USMC Archives / CC BY 2.0
Молодший капрал Армії США Роберт Бішоп досліджує в'єтнамські тунелі, 1968
Молодший капрал Роберт Бішоп досліджує комплекс тунелів В'єтконгу, 1968 р. Фото: USMC Archives / CC BY 2.0

Приманка для туристів

За всі роки В’єтнамської війни було приблизно 700 тунельних щурів. На землях В’єтконгу ніколи не перебувало понад 100 таких бійців одночасно. 36 бійців загинули в підземеллях, приблизно 200 людей було поранено. Фахівці заявляють, що більшість тунельних щурів до кінця днів потерпали від посттравматичного стресового розладу.

Інші країни теж використовували своїх тунельних щурів. Подібні підрозділи були і в Радянського Союзу. В Афганістані наявні свої давні підземні тунелі. В мирний час їх використовували для транспортування води, але в 1980-ті там почали ховатися моджахеди. 40-й армії довелося терміново навчати своїх тунельних щурів, які проникали всередину цих підземних ходів, розміновували пастки, брали полонених та знищували їх разом з ворогами.

Американська туристка відвідує тунелі Ку Чі. В'єтнам, 2017 р.
Американська туристка в тунелях Ку Чі у В'єтнамі, 2017 р. Фото: Srkarp / CC BY-SA 4.0

Світ довго не знав справжнього масштабу підземних міст В’єтнаму. Лише 1978 року журналісти BBC отримали акредитацію та відвідали В’єтнам, ставши першими західними кореспондентами, які приїхали сюди з дня перемоги соціалістів. В’єтнамські тунелі існують і нині. Тисячі туристів з усього світу приїжджають до цієї азійської країни, щоб полазити підземними ходами, і це приносить непоганий дохід до бюджету В’єтнаму. Влада намагається зберегти підземні міста в початковому стані, з однією лише відмінністю – тепер там немає ні змій зі скорпіонами, ні хитро схованих мін, ні підступних смертоносних пасток.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter