Албанія як великий пам’ятник параної

Сергій Ксаверов

З ініціативи комуністичного диктатора Енвера Ходжі були споруджені 700 тисяч залізобетонних бункерів – приблизно по одному на чотири жителя країни. Але на Албанію так ніхто і не напав.

До 1970-х років Албанія опинилася в повній ізоляції. Лідер держави, затятий сталініст Енвер Ходжа, примудрився зіпсувати відносини з Радянським Союзом, вийти з Варшавського договору, посваритися з останнім другом – Китаєм. Офіційними завданнями зовнішньої політики були оголошені боротьба проти США, СРСР, Китаю і Югославії. Країна почала зміцнюватися, готуючись до війни проти всіх.

Кожний житель – солдат

Спочатку довготривалі вогневі точки – доти – планували будувати в стратегічних місцях. Потім Ходжу понесло. «Кожний житель – солдат, а народ – армія» – ця його фраза стала законом. Згідно з доктриною народної війни, Албанії не потрібні були професійна армія, офіцери, звання та військова підготовка. В 1967 році Ходжа все це скасував, і армію наповнили цивільні партійні працівники. Додатковим бонусом було те, що відтепер диктатора не могли скинути військові.

Фортифікаційні плани лідера Албанії ставали все божевільнішими. Реальні захисні споруди будують потай і маскують. Натомість доти встановлюють демонстративно. Спорудження бункерів стало гігантським пропагандистським проектом. З одного боку, він переконував жителів, що навкруги вороги. З іншого, був наочним прикладом турботи про населення.

Бункер став ідеальною метафорою самої Албанії, яка засіла в бетонній коробці і дивилася на світ крізь вузький проріз бійниці.

Вид з албанського бункера в районі Охридського озера на кордоні Албанії з Македонією. Фото: PROVille Miettinen / Flickr

Бункери в асортименті

Площа Албанії – 28 700 км², населення – близько трьох мільйонів осіб. Бетонних дотів – понад 700 тисяч. У них могли одночасно сховатися всі громадяни країни. Будівництво сягнуло піку в 1977-1981 роках, коли воно становило 2% валового внутрішнього продукту країни.

Найпоширеніший тип бункера називався Qender Zjarri («вогнева точка»). Залізобетонний гриб діаметром три метри вкопували в землю. Він мав захистити одного-двох героїчних албанців. За розрахунками проектанта інженера Йозіфа Загалі, гарматні набої мали відскакувати від купола. Незабаром Йозіф став міністром оборони країни і поставив виробництво на потік. Середній будівельний завод випускав трохи більше одного гриба на день.

Доти тестували гарматами. Можливо, вони справді були міцними. В 1999-му, під час війни в Косово, Їхню стійкість перевірили випадковими потрапляннями натівські бомбардувальники.

«Бісовий Енвер! Він казав, що бункери безпечні!», – кричали албанці, коли укріплення здіймалися в повітря і переверталися.

Бункер на узбережжі, Албанія. Фото: Tobrouk / Flickr
Бункер в районі гірського масиву Проклетіє, Албанія. Фото: twoneplus / Flickr
Бункер типу Pike Zjarri в Албанії. Фото: Paul Jeannin / Flickr
Бункери в Албанії. Фото: Simon / Flickr

Другий найбільш поширений тип називався Pike Zjarri («вогнева позиція»). Ці бункери площею близько 30 м² були розраховані на 10 осіб. Звісно, існували більші моделі укріплень. Секретні підземні об’єкти призначалися для партійної верхівки.

Вважається, що зведення мережі дотів обійшлося кожному албанці в 760 євро за курсом 2006 року. За Енвера Ходжі середня заробітня платня в країні становила 19 євро на місяць.

Нова проблема

Після смерті Енвера Ходжі у 1985 році програму фортифікації згорнули. В 1991-му Албанія перетворилася на посттоталітарну країну з перехідною економікою. Комунізм залишив відбиток не лише на долі албанців, але й ландшафті країни. Почалася програма повернення приватним власникам земель, всіяних бункерами. Так бетонні коробки стали ще більше ненависними: нагадували про минуле і займали корисну площу. Перед албанцями постало ідіотське завдання: знищити за свій рахунок доти, споруджені за свій рахунок.

Бункер на вулиці Тирани, Албанія. Фото: Andreas Lehner / Flickr
Бункер на дитячому майданчику в Албанії. Фото: Stelios Lazakis / Flickr
Бункер на вулиці в Шкодері, Албанія, 2001 рік. Фото: Jeroenvrp / CC BY-SA 3.0
Бункер на вулиці міста в Албанії. Фото: Katie Day / Flickr

Найбідніші жителі країни, які не мають постійного житла, використовували занедбані укріплення в якості домівок, курників, стаєнь. Доти стали складами для дрібних підприємців, міні-готелями, кафе, у декількох великих відкрилися ресторани. На них тренувалися вуличні художники. В них грали діти, підлітки втрачали там невинність, в бункерах призначали побачення.

Сьогодні в Албанії існують спеціальні компанії, що спеціалізуються на демонтажі бункерів. Викорчувати один маленький коштує до 1000 євро. Вони зникають тільки там, де заважають найбільше – в туристичних районах уздовж берегової лінії. 99% бункерів стоять там, де і стояли.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter