2322

Першою фавориткою Сулеймана Пишного, яку Хюррем-Роксолана посунула з ліжка султана, була черкеска Махідевран. Вона пережила суперницю і померла у 81 рік. За традицією, після смерті Махідевран рабів звільнили. У складеному з цього приводу свідоцтві итикнаме зазначено, що більшість служниць мали шрами на руках та обличчі, а в одного євнуха були відтяті вуха.

Неприємний факт з історії Османської імперії пояснює дослідниця Олександра Шутко.

Згідно з описом майна, Махідевран володіла 6 чоловіками (чотири були євнухами) та 14 жінками африканського, балканського, кавказького і українського походження. На жаль, відомі лише їхні мусульманські імена.

Видимі сліди тілесних ушкоджень мали чотири з п’яти українок. Середнього зросту, світлоока і білолиця Абіде — шрам на нижній шелепі; світловолоса Зейнеб — рана на обличчі; висока світлоока Дільруба — шрам над лівим оком; середнього зросту із сірими очима та трьома родимками над бровами Махпейкер — шрам на правій руці; смаглява кароока Ферахшад — шрам на правій щоці.

Це може свідчити про жорстоке поводження з боку Махідевран, гонористої доньки князя Айдара Темрюка. Венеційський посол Бернардо Наваджеро писав, що 1526 року Махідевран через ревнощі побила Роксолану. Однак турецькі історики схиляються до думки, що свої поранення служниці отримали під час захоплення у полон татарами. Коран наказує добре ставитися до рабів та звільняти їх через 5–8 років полону. Сулейман Пишний дотримувався цієї настанови. Навряд Махідевран посміла б знущатися з жінок.

Імовірніше, що поранені невільники потрапляли до Махідевран через її фінансові негаразди. Залежно від віку, вроди, стану здоров’я та навичок, люди коштували в Османській імперії 16 століття до 3000 акче ($ 9000). Збереглися відомості, як вродливу цнотливу дівчину продали в Бурсі до гарему паші за 2000 акче ($ 6000). Жінок з шрамами на обличчі багаті османи не купували, тож вони коштували тільки 300–400 акче ($ 900–1200).

1553 року султан стратив за зраду старшого сина Мустафу, а його матір Махідевран вислав із Стамбула до Бурси. Жінку позбавили фінансового утримання. Вона жила бідно й не мала грошей на придбання рабів преміального рівня.

На обкладинці: Османи з християнськими рабами на гравюрі 1608 року; Salomon Schweigger / Akademische Druck 1608

3182

Восени 1972 року екскаваторник Райчо Марінов рив у болгарській Варні траншею для прокладання електричного кабелю і знайшов кілька предметів з темного жовтого металу, схожого на мідь чи латунь. Продати не вийшло, і робітник віддав знахідки знайомому археологу. Той залучив фахівців з музею Варни — почали копати.

Археологи виявили 294 могили. Кладовище, створене приблизно в 5 тисячолітті до нашої ери, назвали Варненським некрополем. У похованнях знайшли глиняні маски, крем’яні ножі, мідні голки, кістяних ідолів, браслети з черепашок, малахітові намиста, керамічний посуд. І золото — близько 3 тисяч предметів загальною вагою понад 6 кілограмів. Це найдавніші золоті прикраси, відомі вченим.

Особливо вражала могила № 43. Разом з чоловіком 45–50 років закопали п’ятсот золотих предметів загальною вагою 1,5 кілограма: сережки, браслети, підвіски, намиста, бляшки. У праву руку був вкладений скіпетр — декорована золотом сокира з вапняною ударною частиною. Поруч лежали лук і сагайдак, теж з золотом. Між ніг — золотий ковпачок — прикраса для пеніса.

Судячи зі стану кісток, чоловік харчувався краще, різноманітніше за родичів. Логічно припустили, що за життя він був вождем або важливим жерцем.

Фото: Varna Museum of Archaeology
Фото: Varna Museum of Archaeology
Фото: Varna Museum of Archaeology
Фото: Varna Museum of Archaeology
Фото: Varna Museum of Archaeology

Розкопки тривали багато років, але досі вивчена не вся територія некрополя. Плем’я, яке його створило, називають культурою Варна. Сучасники трипільців також володіли одним з перших міських поселень в Європі — Провадія-Солніцата на чорноморському узбережжі Болгарії. Городище населяли лише 300–400 людей, але вони оточили себе потужними стінами. Швидше за все, фортифікація була необхідна для захисту найдавніших солеварень. Ймовірно, все своє золото культура Варна отримала в обмін на сіль, яка тоді дуже цінувалася.

Куди пропало плем’я, невідомо. Можливо, кінні кочівники витіснили «варнійців» на північ.

Реконструкція могили № 43 представлена тепер в археологічному музеї Варни. Там є бюст — обличчя створене за черепом чоловіка. Золотий ковпачок на місці.

Фото на обкладинці: Yelkrokoyade / Варненський могильник / CC BY-SA 3.0

2720

Ці прикраси часів Русі входили до приватної колекції. Ними гралися діти, заради розваги вішаючи їх на собак. Зараз реліквії зберігаються в нью-йоркському музеї Метрополітен. Як так сталося, розповідає історик Едуард Андрющенко.

1820 року в Києві оселився російський поміщик Олександр Аннєнков. Він викупив землю, на якій колись стояла Десятинна церква, та профінансував спорудження там однойменного нового храму. Є версія, що Аннєнкова насамперед цікавили скарби. 1240 року, під час штурму Києва військом Батия, церква була останнім форпостом оборони міста. Вважалося, що під нею сховали чимало коштовностей.

Під час будівництва зробили кілька цікавих знахідок. Саркофаги та прикраси описував археолог-аматор митрополит Євгеній.

Урочисте відкриття мало відбутися 1842 року. Й ось тут сталося найцікавіше. Нова будова була меншою за стару, тож частина давньоруського фундаменту лишилася просто неба. На місці, де була апсида старої церкви, під час облаштування території робітники натрапили на льох зі скарбом із золотих виробів: від прикрас до посуду. Як згадував слуга Аннєнкова, той швидко зібрав всі предмети у два великі мішки та сховав у себе вдома. Ані митрополит, ані вчені, ані чиновники про знахідку не дізналися.

Згодом артефакти були вивезені у маєток на Полтавщині. Там поміщик став продавати предмети зі скарбу, не розповідаючи покупцям про походження.

1850 року Аннєнкова арештували за підозрою у фальшуванні грошей. Він помер у в’язниці під час слідства. Через неправильно оформлені документи полтавський маєток дістався не спадкоємцям, а попереднім власникам. Ті знайшли скарб і здали частину (великий золотий посуд) на переплавлення.

Коли старі-нові власники померли, помістя перейшло їхнім далеким родичам. На потемнілі від часу металеві предмети в мішках увагу не звертали. Здавалося, що це прикраси для кінської збруї. З давніми прикрасами бавилися діти, раритети кидали в город та у колодязь, робили нашийники для собак.

Колекціонер Григорій Кир’яков виміняв деякі коштовності в дітей на цукерки і подарував кілька петербурзькому колекціонеру Олександру Звенигородському. На початку 20 століття, пройшовши через кілька рук, рештки «Аннєнковського скарбу» потрапляють до американського банкіра, інвестора компаній General Electric, US Steel і AT&T Джона Пірпонта Моргана.

1913 року Морган помер, а його син подарував 10 тисяч предметів з колекції батька Метрополітен-музею в Нью-Йорку.

Сьогодні музей показує 18 артефактів з «Аннєнковського скрабу». Це скроневі прикраси: рясна та колти 11–12 століття. Вироби не імпортні — стиль характерний для руських ювелірів. Прикраси переважно з золота, окремі з електруму та перлів. Емалі на металі зображують птахів, дерева, геометричні узори, християнських святих.

Якщо найближчим часом ви не плануєте бути в США, то схожі прикраси є в двох музеях Києва: у Музеї історичних коштовностей України на Лаврській, 9, та в Національному музеї історії України на Володимирській, 2.

Всі фото: The Metropolitan Museum of Art / metmuseum.org

214

17 листопада 1869 року випили багато шампанського. У цей день відкрився Суецький канал, і торговий шлях між Європою і Азією став удвічі коротше.

Це було перевідкриття. Канал, що сполучає Червоне і Середземне моря, почали рити при єгипетських фараонах, продовжили при перському і македонському царях, поглиблювали за наказом римського імператора. 776 року канал засипали араби, щоб каравани пішли через Халіфат.

Понад тисяча років минуло, і в 1850-х роках французький дипломат Фердинанд де Лессепс домовився з османським намісником Єгипту. Будівництво та управління каналом взяло на себе Товариство з обмеженою відповідальністю: 53 % акцій викупили французи, 44 % відійшли османам і особисто наміснику.

Як в епоху пірамід, на земляні роботи примусово зганяли єгипетських селян, і все-таки кошторис проекту було перевищено на 140 %. Канал завдовжки 165 кілометрів прорили за десять років і 475 мільйонів франків (138 тонн золота в цінах того часу).

Згодом канал розорив багатьох власників вантажних вітрильників. По маршруту, де було багато портів для ремонту і дозаправлення вугіллям, пароплави йшли набагато швидше. Втім, на довгих дистанціях далеко від берега вітрила все ще давали переваги. Там, в океані, царювали величезні «вижимачі вітру».

Всі історії (168)