Чи заважала середньовічному лицарю вага обладунку?
Підйомні механізми для розміщення на коня, прикручені до сідла обладунки вагою до 80 кілограмів, проблеми з самостійним задоволенням фізіологічних потреб — саме такими історіями заведено остуджувати запал молодих людей, зачарованих лицарською тематикою. Однак є версія, що доля середньовічного воїна була навіть легше долі сучасного.
Говорячи про лицарів, ми зазвичай уявляємо собі чоловіка в громіздкому панцирному обладунку, який щільно закриває всі частини тіла. Але насправді подібні технології з’явилися лише під завісу Середньовіччя — в 14 столітті. До цього моменту лицаря оберігала щільна кольчуга, доповнена металевими пластинами та важким шоломом. Така конструкція важила в середньому від 20 до 30 кг, і цей тягар лягав в буквальному сенсі на плечі воїна. Щоб довгий час боротися зі зброєю з металу була потрібна серйозна фізична підготовка, але про втрату здатності пересуватися самостійно не йшлося.
Інша справа — латний обладунок. Він, попри всю свою зовнішню громіздкість, рівномірно розподіляв вагу металу по всьому тілу. 30 кг, які тиснуть на шию та плечі, і та сама вага, що напружує окремі групи м’язів — це далеко не одне і те ж. Шолом типу bascinet, що з’явився в тому ж 14 столітті, був зручніше і легше громіздких топфхельмів. Крім того, під шоломи старого зразка часто одягали кольчугу, а бацинет спочатку обрамляли кольчужною бармицею.
Вага шолома — від 2 до 4 кг. А меч взагалі ніколи не був для лицаря серйозним тягарем — з 12 по 16 століття він важив в середньому 1,1 кг. Фізично сильний воїн міг використовувати й двокілограмовий меч, але таке було швидше винятком. Полуторні та дворучні мечі, поширені з 15–16 століть, були все-таки зброєю піхоти, а не важкої кавалерії.
Зрозуміло, до сідла такий лицар теж не прикручувався. Адже вершник фактично бився в положенні стоячи. Надійну фіксацію йому забезпечували стремена — середньовічний винахід історичного масштабу, що раз і назавжди змінив тактику бою.
А ось дійсно важкими були не «польові», а турнірні обладунки. Так у зібранні Уоллеса в Лондоні зберігаються німецькі турнірні обладунки 16 століття вагою 40,5 кг. Основна функція такого обладунку — звести ризик отримання поранення на турнірі до нуля. Польові обладунки не переслідували подібних цілей — все ж на війні, як на війні — і важили набагато менше. Для порівняння, сьогодні мінімальна вага бойового спорядження піхотинця становить 28,6 кг, а спорядження для марш-кидка — 46 кг.
Єдина серйозна проблема латів — метал швидко нагрівався в спеку і загрожував власнику серйозним тепловим ударом. Саме тому лицарі прагнули якомога швидше позбутися свого залізного панцира після бою. І, звичайно, нікому б не спало на думку робити в середньовічних обладунках піші марш-кидки.
А що робив лицар, якому закортіло в туалет? Просто брав і йшов туди заздалегідь, перед битвою. Обладунок зазвичай намагалися надягати безпосередньо перед боєм, а до того лицар був вільний бігти до будь-яких кущів.
Читайте далі про головну суперечку навколо спорядження римського легіонера.
Авторка: Анастасія Жигуліна