Воювати, полювати, кохати. Правила шляхетського сарматизму

Портрет типового європейського правителя другої половини 17 століття — розкішна перука, багате вбрання й прикраси, мінімум рослинності на обличчі, манірний вигляд. В Речі Посполитій все було зовсім інакше. Короля Яна ІІІ Собеського, що правив у 1674–1696 роках, зображали з короткою зачіскою, молодецькими вусами та в лускатих обладунках із закатаними рукавами. Чому ж володар однієї з найсильніших держав свого часу, уславлений переможець турків не йшов у ногу з часом? Причина — польський сарматизм.

Держава — це ми!

В другій половині 15 століття польський хроніст священник Ян Длугош написав працю з історії Польщі до 1480 року. В ній вперше вжито слово «сарматизм» — автор пов’язує давню польську історію із сарматами. І хоча цей войовничий народ зник задовго до появи поляків, це не завадило формуванню серед польської шляхти легенди про її сарматське походження.

Наріжним каменем сарматизму був волелюбний характер польської шляхти. Це пояснювалось кочовим життям «пращурів». Вважалося, що ніхто не може бути вищим за шляхтича, навіть короля він вважав рівним собі. Це йшло всупереч із західноєвропейським досвідом, де саме в 16–17 столітті формувався абсолютизм — необмежена влада монарха.

Польський шляхтич, певно, посміявся б зі слів Людовика XIV «держава — це я». В Речі Посполитій справжнім володарем був саме шляхтич, а не монарх. Шляхтичі спільно обирали короля, контролювали його й вирішували ключові державні справи. Шляхта мала право на повстання проти монарха, а також можливість голосом одного делегата зупинити обговорення будь-якого питання в Сеймі. Такий правовий принцип заважав Речі Посполиті ухвалювати складні рішення, що послаблювало державу в критичні моменти.

Сармат польський звичайний

Сарматизм виник у 16 столітті, доповнювався міфами й оформився як традиція на початку 1600-х років. Це вже був цілий світогляд зі своїми канонами та цінностями. Важливою його рисою було твердження про походження від сарматів лише шляхти. Простолюдини не вважались нащадками стародавніх кочівників. Шляхтич не мав «бруднити» себе фізичною роботою. Достойними шляхти заняттями були полювання, любовні пригоди та, звісно, війна.

Щоб підкреслити сарматське — східне — походження, польська панівна верства обирала відповідне вбрання: жупан — довгий верхній одяг на застібках та кунтуш, що носився поверх жупана й мав прорізані рукави. Підперізувався польський денді широким слуцьким поясом із тонких шовкових, золотих та срібних ниток з білоруськими орнаментами. Обов’язкова шабля при боці підкреслювала войовничість і готовність битись — за Вітчизну, честь чи жінку.

На відміну від європейських колег, польські аристократи 17 століття не носили перук — в моді була коротка зачіска й великі вуса. Звісно, шляхтич намагався показати сучасникам і передати нащадкам власну велич, так виник жанр «сарматського портрета». Навіть в архітектурі з’являється так зване сарматське бароко, рисами якого є простота й певна грубість форм.

Еволюція та спадок

Підтримуючи ексклюзивні права шляхти, сарматизм став проблемою для польсько-литовської державності. Річ Посполита першої половини 17 століття була могутньою державою, але мала серйозні вади. Слабкість королівської влади й свавілля шляхтичів щодо всіх інших верства населення вже почали даватися взнаки. Утиски українських селян і козаків — прикордонних воїнів Речі Посполитої — викликають численні повстання на початку 17 століття. Врешті це закінчується виступом Богдана Хмельницького, який мало не знищив саму польсько-литовську державу.

Польський шляхтич другої половини 17 століття — це вже зарозумілий ретроград, що не відчуває подих часу. Коли в наступному столітті Європою починає ширитися Просвітництво, сарматизм із його несприйняттям нового, остаточно стає гальмом для держави. Пихатий шляхтич-сармат старого порядку стає предметом насмішок у витончених салонах, в яких вже зріють ідеї свободи, рівності й братерства. Та й сам «сармат» вже не так шукає військової слави, як лише плекає власний гонор, не цікавлячись тим, що відбувається довкола. І дарма — сусідні абсолютистські монархії, спостерігаючи слабкість королівської влади та шляхетську вседозволеність, приглядаються до земель Речі Посполитої.

Держава слабне й відчайдушна спроба реформ з боку Станіслава Августа Понятовського (правління — 1764–1795) вже не може врятувати її. Тим більше, що зусилля короля зустрічають запеклий опір із боку «сарматів». 1772 року Австрія, Пруссія та Росія вперше ділять між собою польсько-литовську державу. Перший поділ колись могутнього королівства, стане підсумком війни Барської конфедерації проти короля — реалізації права шляхти на рокош — повстання на захист своїх вольностей.

За кілька століть сарматська теорія встигла стати явищем, яке глибоко вкорінилось у свідомості польської еліти й усього народу. Гонорові «нащадки сарматів» двічі невдало повставатимуть у 19 столітті, а після падіння Російської імперії все ж відродять власну державу. Нині сарматизм — частина унікального культурного коду поляків, який сприймається багатьма з них з певною іронією.

Автор: Євген Козупиця

Далі читайте про генетичне походження перших польських королів.

На обкладинці: фрагмент портрету польського короля Яна ІІІ Собеського, кінець 17 століття. Джерело: cyfrowe.mnw.art.pl