10390

Сербські «Роксолани» – зірки султанського гарему 15 століття

Мара Бранкович – дружина султана Мурада ІІ й мачуха Мегмеда ІІ стала героїнею докудрами Rise of Empires: Ottoman, що вийшла у січні 2020 року на Netflix. За сюжетом Мара підтримувала свого пасинка Мегмеда II й навіть після повернення на батьківщину, діяла в інтересах Османської імперії.

Дійсно, свого часу сербки-християнки були в османських гаремах не менш впливовими, ніж українки. Про долю двох видатних сербських султан розповідає дослідниця османської історії Олександра Шутко.

Шлюби з християнками

Османські султани, які за традицією мали великі гареми, лише з 16 століття почали відкрито співмешкати зі своїми наложницями. До цього вони укладали офіційні шлюби з принцесами християнських правителів. Першим султаном, який мав декілька дружин-християнок став нащадок Османа І, бей Орхан, який правив у 1324–1362 роках. Найвідоміша з його дружин — візантійська принцеса Нілюфер-хатун, яку до прийняття ісламу звали Олофірою. Вона стала матір’ю наступного султана Мурада І, який одружився з донькою болгарського царя Івана Олександра Тамарою — єврейкою по материнській лінії.

Цар Шишман привозить свою сестру султану Мураду I. Ілюстрація: John Harris Valda, 20 століття

Після поразки у Косівській битві 1389 року Сербія стала васалом Османської імперії. Доньку покійного князя Лазаря — Оліверу Деспіну — відправляють у якості дружини до гарему Баязида I. Відмовившись навернутися в іслам, Деспіна-хатун мешкала окремо від султанського гарему в особистому маєтку, куди часто навідувався султан. У народі переповідали, що вона споювала вінценосного чоловіка вином, забороненим для вживання в ісламі. Після того, як 1402 року Гроза Сходу Тамерлан розбив військо Баязида І в битві біля Анкари, в його заручниках опинився не лише султан, а й Деспіна-хатун.

Візантійський літописець 15 століття Лаонік Халкокондил переповідає у своїй «Історії» страшні чутки: нібито Баязида посадили в клітку на золотий ланцюг. Він сидів та дивився, як Деспіну-хатун змушували голою догоджати Тамерлану та його гостям на бенкетах. Візантієць пише, що через таке приниження Баязид у клітці наклав на себе руки, після чого Деспіну-хатун відпустили додому в Сербію. Але сербські та османські джерела підтверджують лише, що Баязид загинув у полоні, а Деспіна повернулася до родини. А от брудні подробиці султанського приниження, найімовірніше, — візантійська байка.

Мурад і Мара

1435 року онук Баязида І, султан Мурад ІІ, одружився з Марою Бранкович — донькою правителя Сербії Джураджа Бранковича та візантійської принцеси Ірини Кантакузини. Про шлюб домовилися ще 1431-го задля підтримання миру, який османці регулярно порушували набігами.

Марія отримала від батька низку дорогоцінних прикрас і коштовних речей на утримання свого двору обсягом 200 тисяч дукатів, тобто майже $ 30 мільйонів. Але Мурад ІІ відмовився прийняти ці гроші, тож придане залишилося у розпорядженні Мари.

Спершу Мара не зацікавила Мурада ІІ, який відправив її з Едірне, де був його двір, до Бурси. Але згодом стосунки із сербкою покращилися. Вона потоваришувала з четвертою дружиною султана Хюмою-хатун та її сином Мегмедом — майбутнім правителем Османської імперії. Він у листах інколи називав Мару матір’ю.

Попри цей шлюб, баталії османів із сербами не скінчилися. Мара, яка не змінила християнство на іслам, намагалася таємно листуватися з родичами, сповіщаючи про плани султана. 1441 року Мурад ІІ наказав осліпити її братів Ґрґура та Стефана, які на той час перебували на території Османської імперії та, як підозрював султан, готували змову. Попри таке жорстоке покарання, 1444-го Мара ініціювала укладення мирної угоди османів із сербами, за якою останні змогли повернути низку захоплених султаном земель.

Зі смертю Мурада ІІ 1451 року усіх його наложниць видали заміж за достойних пашів. Лише дружину-християнку Мару відправили на батьківщину. Адже новий султан Мегмед ІІ бажав продовжувати мирні відносини із сербами. До того ж, офіційно підтвердив васалітет сербського правителя Джураджа.

Релігійно-політичний вплив Мари

Мара з почестями повернулася до Сербії, жила тихо й набожно. Останній візантійський імператор Константин XI Палеолог сватався до неї, але Мара відповіла, що обіцяла Богові більше не виходити заміж, якщо він звільнить її від мусульманського рабства. Це міг бути дипломатичний трюк, який дозволяв делікатно відмовитися від небажаного шлюбу.

1456 року помер батько Мари, Джурадж Бранкович. Між його родичами розгорівся конфлікт. Його наймолодший син-престолонаслідник Лазар спочатку вів політику миру з османами, але коли дізнався про плани Мегмеда завоювати Сербію, почав домовлятися про військовий союз із угорцями. Таку стратегію не підтримала вдова Джураджа, Ірина Кантакузин. Подейкують, через це її отруїли на замовлення Лазаря.

Мара ж, побоюючись за своє життя, змушена була переїхати до захопленого Мегмедом ІІ Константинополя, де пробула два роки. Тоді ж султан Мегмед ІІ подарував їй на македонських землях місто Єжево (Ježevo) і навколишні села, а також монастирські землі поблизу Салонік і володіння в області Дубочиця.

У замку в Єжево й оселилася Мара. 1469 року до неї переїхала сестра Катерина. Разом вони заснували майстерню, в якій працювали художники та ювеліри, а також скуповували у мусульман християнські реліквії. За її сприяння, з Константинополя були вивезені реліквії «Дари Волхвів» та передані храму Святого Павла на Афоні. Подейкують, що Мара була чи не єдиною жінкою, яка там побувала.

Мара Бранкович. Зображення з монастиря Есфігмен на Афоні, 1429 рік

1471 року вона знову відвідала пасинка Мегмеда ІІ у Константинополі, де опікувалася долею константинопольського патріарха, який опинився під владою султана. Тоді ж за посередництва Мари розпочалися переговори між султаном і Венеціанською республікою, які воювали майже 20 років. За це вона отримала чималу грошову винагороду, яку поклала на рахунок у генуезькому банку. А 1478 року Мегмед ІІ наділив Мару маєтками неподалік Бурси.

Померла Мара 14 вересня 1487 року в Єжево, переживши на 36 років чоловіка Мурада ІІ й на 6 років пасинка Мегмеда.

Читайте далі, як Роксолана боролася проти Габсбургів.

Для колажу використані: мініатюра з літописного зводу Івана Грозного, що зображує Косівську битву, 16 століття; картина «Одаліска» Чарльза Луї Мюллера, 19 століття

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter