9307

Справжній Джокер: хворий клоун Джозеф Грімальді

«Ніколи не забуду огидне видовище, яке зустрілося з моїм поглядом, коли я обернувся. Він був одягнений для пантоміми, в цей абсурдний клоунський костюм. Примарні фігури в „Танці смерті“, найстрашніші образи, які коли-небудь зобразив на полотні найздібніший митець, ніколи не виглядали так жахливо. Його роздуте тіло і всохлі ноги — їхню химерність у сто разів посилював одяг — скляні очі, що страшно контрастують із густою білою фарбою, якою було залите обличчя, гротескно прикрашена голова, тремтяча від паралічу, і довга худа руки, натерта білою крейдою, — все це створювало огидний і неприродний вигляд, про який жоден опис не може дати адекватного уявлення, і про який я досі не можу думати».

Схоже на уривок із роману Стівена Кінга, але цей моторошний опис старого циркового клоуна склав Чарльз Дікенс у «Посмертних записках Піквікського клубу». Страхітливий образ мав реальний прототип — сучасник Дікенса, батько клоунади Джозеф Грімальді. Письменник був молодший за артиста на 34 роки, але ходив на його виступи в дитинстві, а вже після смерті Грімальді редагував його мемуари. Дікенс залишив нам опис разючої різниці між публічним образом клоуна та його реальним життям.

Молодий Джозеф Грімальді в образі мавпи впав на глядачів, коли порвалася мотузка, на якій його розкручував батько. Ілюстрація Джорджа Крукшанка до мемуарів Джозефа Грімальді під редакцією Діккенса, 1838 рік / The Memoirs of Joseph Grimaldi 1838, p. 10

Джозеф Грімальді народився 1778 року в Лондоні в родині італійських артистів. Його батько Джузеппе був цирковим художником і балетмейстером театру «Друрі-Лейн», відомим в театральних колах як Залізноногий або просто Синьйор.

Про ставлення Синьйора до своїх дітей та інших учнів ходили похмурі чутки. Подейкували, що тілесні покарання у нього були звичайною річчю, а за проступки та невдачі на репетиціях старий Грімальді садив дітей до клітки або підвішував на мотузки над сценою. 1788 року Синьйор помер і муки Джозефа закінчилися. Але тепер він залишився головним годувальником у родині, тому з 10-річного віку був змушений постійно підробляти на спектаклях в «Друрі-Лейн» і театрі Седлерс-Уеллса.

Згодом Грімальді розробив свій власний стиль, який і став поширеним серед клоунів по всьому світу — білий грим, рум’яна, різнобарвні костюми й перуки. При цьому основою його номерів була пантоміма. Клоун Джой — головний образ Грімальді — завжди мовчав, але його кривляння і стрибки швидко завойовували публіку. Згодом Джозефа запросили до Королівського театру «Ковент Гарден».

Джозеф Грімальді в образі клоуна Джоя. Ілюстрація Джорджа Крукшанка, 1820 рік / The Memoirs of Joseph Grimaldi 1 838, p. 10

Кар’єра Грімальді йшла в гору, але в особистому житті нічого доброго не відбувалося. Травмованого в дитинстві клоуна притискали періоди важкої депресії. Особливо складно йому довелося, коли перша дружина померла при пологах.

Погіршувалося й фізичне здоров’я. До 1820 року, коли Грімальді було ледь за сорок, його здолав артрит. Тіло боліло, іноді після виступів клоуна доводилося забирати за куліси й там приводити до тями.

Портрет Джозефа Грімальді кисті Джона Каусе. Джерело: National Portrait Gallery, London
Друга дружина Грімальді, Мері Брістоу, картина Джона Джеймса Маскер'є. Джерело: Sotheby's

У 45 років Джозеф Грімальді перестав виступати. Зрідка він з’являвся на різних виставах і концертах у своєму образі, але вже не міг сам виконувати номери. Останні роки життя клоун насилу пересувався і був дуже бідний. Театри іноді проводили благодійні концерти, щоб зібрати йому грошей, а від «Друрі-Лейн» він отримував 100 фунтів на рік. Ці гроші він зазвичай пропивав в таверні Cornwallis Tavern. Вечорами власник шинку на прізвище Кук відносив артиста додому. Джозеф Грімальді помер 1837 року. Його син Джозеф Семюель намагався продовжити справу батька, але до 30 років сам спився і помер.

Сумна іронія. Перший у світі клоун, разом із гримом і мімікою, ввів в ужиток правило — під усміхненою маскою може ховатися що завгодно.

Читайте далі про Станчика, сумного і мудрого королівського шута.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter