8524

Залежності Олександра Вертинського: серп, молот і кокаїн

Киянина Олександра Вертинського — естрадного артиста й автора знаменитої «Кокаїнетки» — до революції вважали уособленням епохи занепаду. А після — підозрювали в шпигунстві на користь СРСР. Рідкісний емігрант, який зумів повернутися на батьківщину, він став однією з найсуперечливіших фігур свого століття. WAS розповідає про взаємини Вертинського з наркотиками та радянською владою.

Кокаїн

Німецька фірма Merck продавала кокаїн у маленьких баночках порціями по одному граму. Коштувала така баночка 50 копійок. До початку Першої світової війни неможливо було знайти актрису або світську левицю без такої баночки в дамській сумочці. Особливим шиком вважалося мати при собі майстерно виконану ювеліром коробочку на кшталт портсигара або пудрениці, наповнену порошком. Такі коробочки називалися кокаїнницями. Вживали всі: письменники, художники, військові. А поети-декаденти несли свою залежність як прапор.

Продавець кокаїну, Берлін, 1929 рік. Джерело: Bundesarchiv, Bild 102-07741 / CC-BY-SA 3.0

Для оточення Вертинського кокаїн та опій були одночасно стилем життя і прокляттям. «Пам’ятаю, одного разу я виглянув з вікна мансарди, де ми жили (вікно виходило на дах), і побачив, що весь скат даху під моїм вікном усіяний коричневими порожніми баночками з-під марковського кокаїну. Скільки їх було? Я почав з жахом рахувати. Скільки ж я винюхав за цей рік!» — писав він потім.

1915 року померла улюблена сестра Вертинського, чи то від передозування, чи то, наклавши на себе руки в кокаїновому угарі. Це стало для поета справжнім ударом. Саме тоді Вертинський вперше злякався за своє власне життя: «Що ж буде далі? Божевільня? Смерть? Параліч серця? А тут ще й галюцинації… Я жив у світі привидів!».

Він відправився до психіатра, професора Баженова, — це був перший крок на шляху зцілення. Однак повне позбавлення залежності відбулося лише в роки Першої світової, коли Вертинський добровільно пішов на фронт санітаром. «Диявольське зілля», як він сам його називав, забере з життя ще немало друзів артиста. Але сам Вертинський до наркотиків більше не повернеться.

Думав, що не повернеться більше і до Росії. 1919 року, разом із залишками війська Петра Врангеля, відплив із Криму до Туреччини. Так почалося його життя на еміграції.

Олександр Вертинський позує Меркурову для пам'ятника Достоєвському, 1913 рік. Джерело: um.mos.ru / Creative Commons Attribution 3.0
Олександр Вертинський (зліва), актриса Віра Холодна і режисер Аркадій Бойтлер, 1917 рік. Джерело: Wikimedia Commons

Серп і молот

Вертинського відкрито недолюблювали в емігрантських колах, називали більшовиком і радянським шпигуном. Артист, у свою чергу, зневажливо відгукувався про, так звані, «вершки» російського закордоння. Він бачив у більшості з них дурних, втрачених людей, що застрягли в минулому. З властивою йому іронічністю Вертинський помічав у своїх спогадах, як злидні й поневіряння відкривали справжні обличчя колишніх князів і сенаторів.

До білогвардійців артист навпаки ставився зі співчуттям. Для нього це були «хлопчики», які «вірили у свій подвиг», і при цьому були заздалегідь приречені, оскільки воювали за «минуле». Саме про це його знаменитий антивоєнний романс «То, что я должен сказать». За однією з версій ця пісня — данина пам’яті юнкерам, які загинули під час Жовтневого повстання 1917 року. За легендою, Вертинського одного разу навіть викликали через неї в ЧК. «Ви не можете заборонити мені їх жаліти!» — вигукнув артист у розпал допиту. «Треба буде, й дихати заборонимо», — незворушно відповів чекіст.

Під час своїх багаторічних поневірянь Вертинський постійно заявляв про свою аполітичність: «Я ненавидів радянську владу? О ні! Радянська влада мені нічого поганого не зробила. Я був прихильником якогось іншого ладу? Теж ні. Переконань у мене ніяких в той час не було».

Роздобутий для Вертинського друзями грецький паспорт відкривав перед артистом усі кордони, крім одного — до СРСР шлях емігрантові був закритий. Незабаром до «заборонених» країн приєдналася ще й Румунія — після туру по приєднаній Бессарабії Вертинського звинуватили в розпалюванні проросійських настроїв і вислали з країни. Однак сам поет вважав причиною висилки конфлікт з коханкою «диктатора» Бессарабії генерала Поповича.

Вертинський (справа внизу) танцює в емігрантському кабаре в Шанхаї, 1940 рік. Джерело: Джерело: AT Hull shipment / Google Arts & Culture

Вперше Вертинський звернувся до радянського посольства з проханням дозволити йому повернутися в Росію 1923 року. Але поневірявся по світу ще двадцять років — Варшава, Берлін, Париж, Голлівуд, Шанхай. Він всюди знаходив свою аудиторію, але його тягнуло на батьківщину. В очікуванні повернення Вертинський починає писати свої спогади, в яких демонструє максимально можливу лояльність до радянської влади.

За ще однією легендою поверненню артиста на батьківщину сприяв особисто Сталін і постановив: «Нехай приїжджає». Вертинський приїхав. І переповнений вдячністю став писати вірші про свою «радянську батьківщину» та про її вождя.

Вертинський з дочками Маріанною (зліва) і Анастасією на першотравневій демонстрації, 1947 рік. Фото: Мерцедін О.А. / Російський державний архів кінофотодокументів

Пісня «Він», присвячена Сталіну, остаточно переконала злостивців, в тому, що знаменитий артист продався за кремлівські гонорари, дачі та інші радянські бонуси. Та особливих бонусів Вертинському не давали, його платівки не випускалися, газети про нього не писали, творчість засуджувалася радянською пропагандою.

Поступово Вертинський впав у духовну та творчу кризу. Після першої ейфорії від повернення прийшло розчарування, 1956 року з XX з’їздом партії все остаточно стало на свої місця. Після оприлюднення інформації про кількість загиблих в сталінських таборах артист з гіркотою писав дружині: «Хто, коли й чим заплатить за помилки всієї цієї наволочі?!». Помер артист у Ленінграді 1957 року, до останніх днів відчуваючи жалість і розчарування.

Читайте далі про те, як Ленін ходив на хіпстерські вечірки.

Авторка: Анастасія Жигуліна

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter