Кастрований бик, безславна лисиця та інші герої нецензурних народних казок

Філолог та фольклорист Олександр Миколайович Афансьєв отримав прізвисько «російський Грімм». Він любив та збирав народні казки. Перша збірка з фантасмагоричними та повчальними історіями була опублікована 1855 року. У передмові до «Народних російських казок» було сказано: «…Деякі дуже цікаві казки з зібрання В. І. Даля, на жаль, не можуть бути допущені до друку через нескромність свого змісту: героєм подібних оповідань найчастіше буває попів батрак. Тут повно гумору, і фантазії даний повний обшир». Розуміючи, що такі казки видати в Російській імперії не вдасться, він надіслав книгу «Народні російські казки. Не для друку. На зібрання В. І. Даля. 1857–1862» в Женеву, де її видала Вільна російська типографія О. І. Герцена. Отримала збірка й іншу назву — «Російські заповітні казки». Під цим іменем вона була опублікована на пострадянському просторі лише 1991 року.

Слово «заповітний» Даль визначав як «секретний; той, який передається або зберігається за заповітом». Разом з тим Даль називає заповітними еротичні прислів’я та приказки, як він зібрав разом з Петром Олексійовичем Єфремовим.

Однак причиною заборони заповітних казок стала не лише еротика. У них було дуже багато матюччя. Як тут не згадати слова Достоєвського: «Народ наш не розпусний, а дуже навіть цнотливий попри те, що це без сумніву найбільш лихослівний народ в цілому світі, — і про цю протилежність варто хоч трохи подумати».

Також серед історій були й такі, що носили суто антиклерикальний характер. Вони висміювали дурість попів, показували їхню непристойну та богохульну поведінку.

Письменник Аполлон Григор’єв згадує про своє дитинство:

Іван Білібін. «Портрет монаха», 1933 рік. Джерело: Wikimedia Commons

«Рано, навіть занадто рано пробуджені були в мені статеві інстинкти й, постійно лише дратовані й не заспокоювані, давали роботу невгамовній фантазії; рано також вивчив я всі тонкощі міцного російського слова і від кучера Василя наслухався казок про батраків та їхніх відомих господарів».

В той час «відомими господарями» батраків були попи.

Знущання над попами та матюччя в какзах мають обрядовий характер, привнесений із язичницьких традицій. Під час масляних, різдвяних, купальних та інших обрядів люди розказували антиклерикальні казки, матюкались, зображали з себе нечисту силу (хороводи з переодяганням в чортів на Маланку досі проводять на території Західної України), щоб очиститись від скверни. Грубо кажучи, нагрішитися вдосталь, аби після свят жити чисто.

Лінгвіст Борис Успенський також підкреслює, що не лише переказування казок, а й самі казки відсилають нас до язичницьких часів. Він відзначає, що в казці «Піп ірже, як жеребець» представлений хтивий піп, який заманює дівчину як кінь, викрикуючи «іго-го», і йому відповідає жінка, зображаючи кобилу (ігі-гі). Так зображена їхня любовна пристрасть, яка відсилає до язичницьких ігор, згаданих в постанові Володимирського собору 1274 року: «вкупе мужи и жены, яко и кони вискають и ржуть, и скверну деють».

Якщо ж ми говоримо лише про еротичні казки, то вони пов’язані з весільними та поховальними обрядами східних слов’ян. Коли молоді усамітнювалися в батьківському домі після гулянь, старі розповідали гостям непристойні казки. Таким чином підкріплювали символічно та вербально процес поєднання двох душ для отримання здорового потомства.

В Україні ж було характерним розповідати непристойні казки з елементами чорного гумору і гратися біля покійника, пародіювати його відспівування під час похорон. Цей звичай отримав назву «грушка», «посіжіння» чи «жартовливi голосiння», і був поширеним серед гуцулів. Вважалося, що душу мерця слід проводжати на той світ веселою. Про цей обряд ви могли читати у творі «Тіні забутих предків».

Гуцульські похорони. Джерело: Открытки и фотографии Гуцульщины 1920-1930 гг. / kosivart.net

Багато заповітних казок були метафоричними. Наприклад, в казці «Чесалка» гребінь символізує фалос. Герой кидає гребінь в чисте поле і там виростає ліс. Саме тому у весільному обряді Росії, коли дружка вкладає молодих в ліжко, вона примовляє: «Рийся в шерсті».

І навпаки, в казці «Піп, попадя, попівна та батрак» батрак одягає шкарпетку на пеніс і каже, що ув’язнив злодія. Тут є натяк і на жадібне духовенство, схильне до крадіжок. А також таким  чудернацьким способом обігрується статевий акт.

У збірку Афанасьєва увійшли лише дві українські заповітні казки: «Весілля дурня» і «Піп та циган». А перша збірка з вітчизняними ероказками з’явилася 1899 року під назвою «Галицько-руські анекдоти». Видав його у Львові Володимир Гнатюк за підтримки Наукового товариства імені Шевченка. А 1916 року Гнатюк завершив двотомну працю «Українські народні байки», куди ввійшли казки західних, центральних та східних регіонів України. До збірки не ввійшли три непристойні казки: «Кастрований вовк», «Безславна лисиця, або більше хвальби, ніж заслуги», «Як ночувала миша з жабою».

Але праці не зникли. В 90-х роках їх надрукував перший еротичний журнал в Україні «Лель».

Автор: Антон Візковський

Читайте далі про особисте життя Ганса Крістіана Андерсена.

На обкладинці: Популярний лубочний сюжет, де жінка б’є свого чоловіка, 1880-і роки. Літографія Васильєва. Джерело: The Trustees of the British Museum / CC BY-NC-SA 4.0

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter