Вони вирушали без GPS, страхування й гарантій повернення. Їхні мандрівки були сповнені ризику, але водночас неймовірно надихали. Адреналін бадьорить, чи не так? Пропонуємо вам п’ять історій про людей, які змінили уявлення про світ і людські можливості під літнім сонцем, коли теплий вітер штовхає за горизонт, коли пил липне до шкіри, а ночі пахнуть вогнищем і свободою. Ну, чи коли про жодний запах не йдеться взагалі, тому що для деяких місцин це нонсенс.

Мандрівка, що народила альпінізм

8 серпня 1786 року двоє французів — 26-річний шукач кришталю Жак Бальма і лікар Мішель-Габріель Паккар – уперше ступили на верхівку Монблану, найвищої гори Західної Європи (4 808 м). Не було ані карти маршруту, ані кисневих балонів, ані сучасного альпіністського спорядження. Бальма мав репутацію людини, яка знає всі ущелини, а Паккар був одержимий ідеєю довести: висота — це не смертельний вирок для людського організму.

Напередодні вони кілька разів намагалися штурмувати льодовик Боссон. Сніг засліплював, холод сковував кроки, а вітер валив із ніг. За переказами, Паккар настільки знесилів, що часом не міг іти далі. Але Бальма тягнув товариша вгору. Він мріяв про премію, яку ще 1760 року обіцяв швейцарський природодослідник Горацій-Бенедикт де Соссюр тому, хто першим знайде маршрут на вершину Монблану. Після сходження саме він відзначив Бальма і вручив йому ті самі 20 луїдорів, що були доволі значною сумою — піврічною зарплатнею середнього робітника. Пізніше Бальма отримав також офіційне визнання від Савойської корони.

На вершині, де повітря було розрідженим, в голові паморочилося, Паккар розгорнув свій ртутний барометр і термометр, аби остаточно з’ясувати справжню висоту Монблану. Попри холод, що сковував пальці, він виміряв атмосферний тиск і температуру. Ці дані стали першим точним свідченням про умови на майже п’яти тисячах метрів і довели, що навіть найвища гора Європи не є загадкою, яку неможливо дослідити.

Коли мандрівники повернулися в долину Шамоні, їх зустрічали як героїв, які перемогли la montagne maudite («прокляту гору»). З давніх часів серед місцевих жителів Монблан мав репутацію «зачарованого» місця, де «живуть духи бурі й смерті» і звідки не повертаються.

День 8 серпня 1786 року став точкою відліку сучасного альпінізму: після них на Монблан вирушили сотні наслідувачів і перші «туристи».

Подорож, результат якої ми знаємо напам’ять

Після закінчення петербурзької Академії мистецтв Тарас Шевченко 31 березня 1845 р. вирушив із Петербурга до України, маючи усне доручення Київської археографічної комісії фіксувати старожитності на малюнках і в описах. Літо він зустрів на Полтавщині, де в Лубнах і Миргороді змальовував монастирі та дерев’яні церкви. Саме тут народилися його спокійні сепії «Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві» і перші нотатки до серії «Живописна Україна».

Наприкінці липня Шевченко прибув на Черкащину. У Суботові він зробив два знакові малюнки: «Богданова церква» й «Богданові руїни»; тоді ж виникає задум поезії «Стоїть в селі Суботові…». В урочищі Холодний Яр поет збирає легенди про гайдамаків, які згодом лягли в основу вірша «Холодний Яр».

У середині серпня Шевченко вперше приїхав до Переяслава, змалював Покровську, Михайлівську церкви й Вознесенський собор, після чого подався через Канів, Чигирин і Лубни, оглядаючи могили й козацькі церкви.

Як минуло літо, Шевченко перетворив чернетки на довершені твори, якими ми захоплюємося і досі: поеми «Кавказ» і «Сліпий», послання «І мертвим, і живим…» та цикл «Давидові псалми». А в ніч на 25 грудня 1845 року, хворим на запалення легенів, він пише свій безсмертний «Заповіт».

Літо 1845-го стало одним із найплідніших у житті Кобзаря. Він поєднав хист художника та натхнення поета. Коли сьогодні дивишся на його акварелі, здається, що у відтінках степу досі живе теплий пил тієї мандрівки.

Маленький крок однієї людини

У 1961 році президент США Джон Кеннеді поставив мету «доставити людину на Місяць і повернути її безпечно до Землі» — завдання, що переросло у програму «Аполлон». Вона у пікові періоди залучала понад 400 000 людей і 20 000 компаній та університетів, поглинула понад $25,4 млрд. Імпульсом стали перші космічні перемоги СРСР: запуск супутника та особливо політ Юрія Гагаріна 12 квітня 1961 р.

16 липня о 9:32 за північноамериканським східним часом командир екіпажу Ніл Армстронґ, пілот командного модуля Майкл Коллінз та пілот місячного модуля Едвін «Базз» Олдрін у кораблі «Апполон-11» злетіли з майданчика на мисі Кеннеді (зараз — мис Канаверал) на 363-футовій ракеті Saturn V SA-506. Після виходу на навколоземну орбіту корабель здійснив переліт до Місяця і 19 липня увійшов у селеноцентричну орбіту, готуючись до посадки.

20 липня посадковий модуль «Eagle» опустився в Море Спокою. Через шість із половиною годин Армстронг ступив на ґрунт і промовив історичну фразу: «Це малий крок для людини, але гігантський стрибок для людства». За 19 хвилин до нього приєднався Олдрін. Двоє астронавтів провели на поверхні Місяця 2 години 15 хвилин, встановили наукові прилади, прапор США й зібрали понад 20 порід.

За добу екіпаж розпочав зворотний переліт, а 24 липня командний модуль успішно приводнився в Тихому океані за 900 миль від Гаваїв. Де вони отримали вітання вже від іншого президента — Річарда Ніксона. Сполучені Штати першими виконали завдання повернення людини з Місяця, перетворивши національний проєкт на подію глобального масштабу й відкривши шлях ще п’яти місячним експедиціям до 1972 року.

Шестеро людей і папуга кидають виклик океану та стереотипам

28 квітня 1947 року біля порту Кальяо (Перу) шестеро чоловіків відправилися у відкрите море на дивній конструкції з дев’яти бальсових колод, зв’язаних мотузками. Це був «Кон-Тікі» — пліт, на якому норвезький антрополог Тур Геєрдал збирався перетнути Тихий океан. Йому не вірили ані вчені, ані моряки.

Науковець планував перевірити гіпотезу, що ще до європейців давні мешканці Південної Америки могли досягти Полінезії, дрейфуючи на примітивних плотах за течіями та пасатами. За пів року до старту подорожі він прибув до перуанського порту Кальяо разом із п’ятьма однодумцями — навігатором і художником Еріком Гессельберґом, радіооператорами Кнутом Гаугландом і Торстейном Раабю, інженером Германом Вацінгером та шведським соціологом-провіантором Бенґтом Даніельсоном. Чоловіки збудували пліт, не використавши жодного цвяха.

«Кон-Тікі» рухався західним дрейфом Гумбольдтової течії та пасатами, долаючи в середньому 70 км за добу. У плаванні все трималося на кількох полотняних вітрилах, старовинному кермі та залізних нервах екіпажу.

На плоту жив ручний папуга — зелено-червона ара на ім’я Лоріта. Її придбали в Перу під час підготовки рейсу. Птах став «маскотом» експедиції. Лоріта цілими днями співала, розмовляла й лазила по снастях, підбадьорюючи чоловіків. На жаль, приблизно посеред Тихого океану папуга зірвалася з мотузки, упала у хвилі й загинула — за висновком членів команди, її одразу схопила акула, яка вже кілька днів трималася коло плота. У бортовому журналі того дня з’явився запис: «Тепер нас шестеро; море нагадало, що воно не жартує».

7 серпня 1947 року, після 101 дня в морі, «Кон-Тікі» прибився до атола Рароя. Весь екіпаж і навіть корабельний журнал залишилися цілими, попри шторми, поломки стерна та нічні «три сестри» — три аномально великі хвилі, описані Геєрдалом.

Після чотирьох діб на безлюдному острівці мандрівників підібрали місцеві каноїсти, а згодом французьке судно перевезло їх із плотом на Таїті. Геєрдал видав книгу «The Kon-Tiki Expedition» (1948), а з відзнятої 16-мм плівки змонтував документальний фільм, що здобув премію «Оскар» 1951 року. Подорож довела можливість трансокеанського дрейфу на плоту та поклала початок експериментальній археології океанських переходів.

В пошуках того, що не вмирає

У червні-серпні 1893 р. 22-річна Леся Українка, вже з дипломом «вільного слухача» Київського філармонічного товариства й під наглядом матері-етнографині Олени Пчілки, зробила неабияку мандрівку Ковельським повітом. Вони збирали купальські, «жнивні та побутові пісні з точними мелодіями, поки їх не знищила мода» (так вона писала в листі до Івана Франка). Базуючись у садибі Колодяжне, вона щодня виїздила кінною підводою до сусідніх хуторів і записувала репертуар просто з голосу селянок, нотувала мелодії.

Найбільш урожайними виявилися три локації. У Скулині Леся записала щонайменше три варіанти протяжних «мавчиних» пісень, що потім надихнули її на фінал «Лісової пісні». В урочищі Нечимне вдалося занотувати низку легенд про русалок-мавок і «Того, що греблі рве», а також кілька веснянок, відомих лише на цьому озері. У селі Білінь і присілках Сомин та Любитів Леся Українка записувала танцювальні приспівки та жартівливі куплети для майбутньої добірки «Народні пісні до танцю». Пересуватися доводилося в гіпсовій лангетці: туберкульоз кісток, діагностований 1881 р., знову нагадував різким болем у правій нозі, тож частину шляху поетеса долала, лежачи на сіні.

До кінця серпня в «Колодяжненському збірнику» накопичилося 156 текстів, зокрема цикл із 70 купальських пісень, згодом опублікованих Іваном Франком у часописі «Житє і слово».

Саме матеріал літа 1893 поетеса пізніше називала «музикою поліського лісу», без якої «не зазвучали б Мавка й Лукаш» (лист до матері, грудень 1911). Хвороба не змогла зупинити її: попри операції на руці й нозі та постійний біль, Леся відмовилася від запропонованого «постільного» режиму і довела, що жінка-дослідниця може працювати на рівних із фольклористами-чоловіками. Збірка 1893 року лягла в основу нотованої книжки «Дитячі гри, пісні й казки» і стала джерелом для обробок Миколи Лисенка та Климента Квітки, а в літературі подарувала українському модернізму безсмертну «Лісову пісню» — твір, де кожен «лісовий» голос має реальний, зафіксований у Ковельському повіті прототип.