«Марш Люфтваффе» чи «Гімн ІРА»? Справжня історія знаменитої пісні

У 1929-му двоє юних мешканців французької Бретані, Жан-Бернар та Жан-Марі Пріма, збирали яблука на сидр. І в процесі написали «Пісню про сидр», вона ж «Пий сидр, Лау!» (Son Ar Chistr / Ev chistr ‘ta Laou!) бретонською мовою (кельтська мова, поширена у регіоні Бретань). Текст – простенький, про любов до напою та дівчат, а також ревнощі з боку дружини. Напевно брати не здогадувалися, що з часом їхній твір називатимуть старовинною народною піснею, а ще навигадують про неї такого…

Насамперед – що нібито німецька версія пісні під назвою Was Wollen Wir Trinken («Що ми будемо пити») була «гімном» військово-повітряних сил Третього Райху (Люфтваффе). Це повна маячня. До речі, гімнів родів військ не існує в принципі, а «Люфтваффе СС» (саме так часто стверджують у підписах до треку) – така ж нісенітниця, як «ОСББ ФСБ». Що характерно, вигадка про використання пісні у нацистській Німеччині поширена тільки у країнах колишнього СРСР. Як саме вона виникла і як завірусилася, незрозуміло. Ймовірно, зіграло свою роль те, що німецька мова в багатьох автоматично асоціюється з нацизмом.

Звісно, в такій історії не могло обійтися без фейків російських «борців з фашизмом». Українські діти нещодавно заспівали пісню на цю ж мелодію з українським текстом. Ось як відреагували ватні пабліки:

Так само «Пісня про сидр» не має жодного стосунку до Ірландської республіканської армії – її періодично позначають як «Гімн ІРА».

Насправді у перші десятиліття після появи «Пісня про сидр» стала популярною серед бретонців. Було записано кілька кавер-версій. У 1970-му її заспівав бретонський фолк-музикант Алан Стівелл, після чого вона поширилася Європою.

Нідерландський гурт Bots у 1976-му записав версію нідерландською, а 4 роки потому – німецькою (Sieben Tage lang).

Тим часом по інший бік Залізної завіси, у НДР, свій кавер (Was wollen wir trinken) зробив колектив Oktoberklub. У всіх випадках текст відрізнявся від бретонського. Голандці співають про п’янку (але не конкретно про сидр). А у східних німців перші рядки про алкоголь, а далі про боротьбу за комунізм, там навіть згадуються Красна площа та чілійський комуніст Луїс Корвалан.

І ось обидва ці треки, не розбираючи, підписують як «Гімн Люфтваффе СС». Як і більш пізні кавер-версії.

Протягом останніх 40 років з’явилися десятки (якщо не сотні) пісень різними мовами з різним змістом та одну й ту саму мелодію. Українською, наприклад, гурт «Телері» співає «А як ти підеш на війну».

Німці зі Scooter під час створення танцювального хіта How Much Is the Fish? надихалися піснею голандців з Bots.

Простенький мотив підходить Son Ar Chistr підходить і для співу в пабі, і для танцполу, і для рок-фрестивалю, і для стадіону (його співають ультрас деяких європейських клубів), і для патетичного твору про боротьбу. Очевидно, в цьому і є секрет його популярності.

Як через дівчнину-підлітка ледь не вимер цілий народ

Є в Південно-Африканській Республіці такий народ – коса. Сьогодні їх майже 8 мільйонів. Найвідоміший мешканець крїани, Нельсон Мандела, теж був із них. В історії коса вистачало трагедій, а найбільша та найабсурдніша сталася в середині 19 століття.

1856 рік. Час, коли Британська імперія цілеспрямовано й упевнено колонізувала африканські землі. Коса тоді страждали від серйозної проблеми. Якась пошесть цілими стадами косила велику рогату худобу, на якій тримався весь їхній добробут. Ймовірно, збудник невідомого захворювання завезли колоністи.

Одного весняного дня 1856 року 15-річна дівчина на ім’я Нонгкавусе (на фото) пішла з подругою до річки набрати води. А коли повернулася додому, розповіла своєму дядькові Млаказе – поважному спіритуалісту племені коса, що зустріла на березі ріки духів трьох своїх предків.

Духи, якщо вірити дівчині, не просто привіталися з нею, а передали пророцтво. Всі негаразди коса (зокрема клята епідемія) підуть, а море змиє британських колоністів з їхньої землі. Для цього треба лише вирізати всю свою худобу та знищити посіви. Вже 18 лютого 1857 року зійде червоне сонце, і тоді коса отримають свою винагороду.

Млаказе передав розповідь племінниці верховному вождеві Сархілі. А той наказав слідувати пророцтву. З цього моменту коса охопила масова істерія вбивства худоби. За підрахунками істориків, протягом 1856-1857 років вони вбили від 300 до 400 тисяч голів.

Настав судний день – 18 лютого 1857 року. На небосхилі зійшло звичайне сонце, ніяке море британців не змило. Дівчина та група її активних прихильників звинуватили в цьому тих коса, які не виконали вимоги духів.

А тим часом почався такий голод, що коса опинилися під загрозою вимирання. Населення провінції Каффрарія, де вони становили більшість, зменшилося зі 105 до 27 тисяч.

Сама Нонгкавусе пережила ті події. Британська влада кинула її за ґрати. Губернатор Капської колонії Джон Грей вважав, що вождь Сархілі використав дівчинку, щоб розпалити кризу в суспільстві й підготувати підґрунтя до війни з британцями. Коса ж були переконані, що голод спровокували якраз британці.

Після звільнення Нонгкавусе спокійно доживала свій вік на фермі.

Лесбійський секс із "іграшками". Як за це карали в Середьовіччя

Публікуємо уривок з нової книги української медієвістки Стефанії Демчук “Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі”. Дякуємо за дозвіл авторці та видавництву “Віхола”. До речі, Стефанія є авторкою сценарію нашого випуску, присвяченого екстремальним середньовічним кулінарним рецептам.

Чи було місце жіночій гомосексуальності в настільки чоловічому суспільстві середньовіччя? Подібних свідчень зовсім обмаль. Так, пенітенціал 730 року, чиє авторство приписують англосаксонському ченцю Беді, призначає трирічну покуту за розпусту жінки з жінкою та семирічну (!) — за секс монахині з монахинею за допомогою «інструмента». Суворість покарання за останній гріх може бути пояснена лише одним: річ не лише в розпусті як такій, а в тому, що одна з жінок перебирає на себе «чоловічу» функцію активного партнера. Мало що сприймалося в середньовіччі настільки негативно, як інверсія соціальних (і сексуальних) ролей.

Найкраще підтвердження цього — випадок Катерини Гетцельдорфер. Документи судового процесу, що тривав над нею в 1477 році в Шпаєрі, були віднайдені та опубліковані істориком Гельмутом Паффом. Вони містять свідчення кількох жінок про способи, якими звинувачувана кохалася з ними. Ельза Мутер розповідає, як Катерина прийшла до неї, доки чоловіка не було вдома, і «намагалася спокусити її та оволодіти нею по-чоловічому».

На допомогу «коханню по-чоловічому», звісно, приходив «інструмент»: «Вона [Ельза] взяла його [пеніс] і відчула, наскільки він великий, у половину руки. Вона подумала, що він був схожий на ріг — звужений на кінці та ширший в основі. Вона ледь зігнала її [обвинувачену] із себе. Потім, коли вона [Ельза] розкричалася, та, хто на лаві підсудних, вистрибнула з вікна. Вона [Ельза] також каже, що коли та прийшла до неї, то показала свій пеніс і намагалася оволодіти нею й запропонувала вісім флоринів. Вона також каже, що та мочиться крізь ту штуку». Далі в документі описується те, яким чином був зроблений сам «інструмент»: «…із червоної шкіри, спереду наповнений бавовною та з дерев’яним стрижнем в основі, у якому була дірочка з пропущеною крізь неї мотузкою, щоб прив’язувати його [до стегон]».

Окрім Ельзи та інших випадкових жінок, у Катерини протягом двох років була постійна партнерка, яку жінка видавала за свою сестру. Хоча сам злочин у документах судового процесу не називається, вирок був суворий. Катерину втопили, а її коханок вигнали з міста.

(Майже) успішний військовий переворот. Полковник Гусейнов іде на Баку

Станом на червень 1993-го справи в Азербайджані були, м’яко кажучи, не дуже. Вже майже рік на фронті у Карабасі тривали невдачі, у квітні вірмени взяли важливе місто Кельбаджар (Азербайджан повернув його собі у 2020-му). Влада президента Абульфаза Ельчибея (колишнього дисидента, націонал-демократа) дедалі слабшала.

У країні був такий полковник Сурет Гусейнов, командир 2-го армійського корпусу, і водночас віце-прем’єр та уповноважений президента по Карабаху. До війни працював директором фабрики, а тепер завдяки успішним операціям мав звання Національного героя Азербайджану та користувався величезним авторитетом серед військових (а також бійців парамілітарних формувань).

Офіційному Баку це не подобалося. Гусейнова звинуватили у провалах початку 1993 року, спробували зняти зі всіх посад та повернути працювати на фабрику. Полковник відмовився та разом із вірними бійцями залишився у казармах в місті Гянджа.

У червні 1993-го туди відправили частини урядових військ – брати штурмом військову частину. Генеральний прокурор, який теж приїхав у Гянджу, мав арештувати полковника. Однак бійці Гусенова відбили атаку та розгромили “гостей”. Ще й взяли в полон генпрокурора. Гусейнов наказав йому виписати ордер на арешт президента. Той так і зробив.

А колони полковника Гусейнова вирушили на Баку брати владу. Зупинити їх ніхто не міг – боєздатні частини воювали на фронті. За кілька днів бунтівники були в передмістях столиці. Ельчибей фактично втік до рідного села.

Гусейнов вже бачив себе президентом, але поруч виник “зубр” азербайджанської політики Гейдар Алієв, якого вже багато хто вважав “збитим льотчиком”. І врешті решт хитрий Алієв влаштував все так, що саме йому дісталося президентське крісло, а Гусейнову – прем’єрське. Є думка, що саме Алієв і влаштував заколот.

На фронті через цей бунт все стало тільки гірше.

Наступного року в країні сталося ще одне повстання – поліцейське. Цього разу воно провалилося. Алієв звинуватив у його організації Гусейнова. Прем’єра зняли та позбавили звання героя. Він переїхав до Росії, але за кілька років його звідти видали. В Азербайджані полковника судили за спробу державного перевороту (це був третій бунт, 1995 року, знову невдалий) і дали пожиттєвий термін. Вже у 2004-му Ільхам Алієв (син Гейдара) помилував екс-офіцера.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter