РОТШИЛЬДИ. Історія великих грошей та глобального впливу

“Вітаю, мене звуть Джейкоб Ротшильд. Моя сім’я оцінюється в 500 трильйонів доларів. Ми володіємо багатьма центральними банками світу. З часів Наполеона ми фінансуємо обидві сторони кожної війни. Ми володіємо вашими новинами, медіа, вашою нафтою та вашим урядом. Ви, мабуть, ніколи не чули про мене”.

Це лише один із тисяч дописів у мережі, присвячених загадковій могутній династії Ротшильдів. Про реальну історію та сучасне життя родини читайте у нашій статті.

АРИСТОКРАТИЧНЕ ХОБІ

Першим з роду, хто зміг увірватися у світ великих грошей, був Маєр Амшель Ротшильд (1744-1812) — він і вважається засновником династії.

Маєр походив з родини дрібних крамарів, які мешкали в єврейському гетто на околиці німецького міста Франкфурт. Їхній будинок можна було знайти за червоною вивіскою, то й самі крамарі отримали прізвисько Ротшильдів (німецькою — “червона дощечка” або “червоний дах”). Згодом родина переїхала до будинку “під пательнею”, але зберегла прізвисько,  яке Маєр згодом почав використовував як прізвище.

За пізнішими переказами батьки мріяли,  щоб син став раввіном і за їхнім наполяганням він навіть трохи вчився в училищі у Фюрті. Але більше був схильний до математики, потрібнішої для професії міняйли. Можливо й не такої почесної, як служіння Богу, але принаймні дохідної. Німеччина в той час складалася з трьох сотень держав і державок, чи не кожна з яких мала власну грошову систему, і потреба в обміні монет була постійною.

Фінансову практику — вже після смерті батьків — молодий Ротшильд отримав не деінде, а в ганноверському банку Оппенгеймів, яких іноді називають родичами, а частіше клієнтами його батька. Проте набагато заможнішими — адже саме їхня родина обслуговувала більшу частину боргу австрійських Габсбургів.

Після навчання Маєр змушений був повернутися до франкфуртського гетто — цього вимагав закон. І захопився… нумізматикою. Хобі аж надто аристократичним як для крамаря.  Але навіть перебираючи лахміття, він знаходив  в кишенях старих речей затерті монети або ж медальони, з яких зібрав чималеньку колекцію. Деякі екземпляри Маєр намагався виміняти чи продати знавцям — і це  дозволило йому розширити коло спілкування,  завівши знайомства з межами гетто.

ФІНАНСИСТ КНЯЗЯ

Зрештою його представили князю Вільгельму, спадкоємцю престолу сусіднього Гессена-Касселя, і — знову ж таки за легендою — Маєр настільки задоволений успіхом, що запропонував йому усю свою колекцію в подарунок. Розчулений вельможа одразу ж надав дарувальнику статус “антиквара і постачальника двору”. Красива легенда — але не дуже правдива, бо в князівському архіві зберігся запис про те, що за колекцію він таки заплатив — трохи більше 38 гульденів.

Звісно, такі виплати були для князя дрібничкою. Вільгельм був людиною дуже заможною. Успадкувавши престол і титул курфюрста, він позичав іншим європейським володарям не лише гроші, а й солдат — за яких також розплачувалися дзвінкою монето. Гессенці воювали навіть під британським прапором — проти повсталих американських колоністів.

Втім, гучний титул не завжди дозволяв Вільгельму вести фінансові справи особисто. Для делікатних доручень була потрібна довірена особа, і врешті він зупинився на Маєрі, у надійності якого на той час увпевнився.

До того ж Ротшильд виявився справді талановитим організатором і фінансистом. Він не лише допомагав князю збирати гроші з його поважних боржників. Ротшильд вміло використовував можливості, які відкрилися з початком індустріальної революції в Британії. Перепродуючи англійські товари, він уникав необхідності перевозити великі суми грошей і при цьому приносив графу додатковий прибуток.

Коли Гессен був захоплений військами Наполеона, і князь змушений був рятуватися втечею, Ротшильд не лише зберіг його капітали, але й забезпечив володарю безтурботне життя у вигнанні. Тепер колишній антиквар міг розпоряджатися князівськими грошима так, як вважав за потрібне.

Маючи  під рукою величезні — хоча й не свої кошти, Маєр розпочав створення власної фінансової імперії — спираючись на синів, яких в нього було п’ятеро. За родинні справи в Британії відповідав Натан, у Франції оселився Якоб, у Відні — Соломон, в Неаполі — Калман. Старший син Амшель разом із батьком і надалі жив у Франкфурті, окупованому французами. Компанії, засновані синами, за паперами були незалежними одна від одної, але насправді їхні кошти були спільними. Узгоджувати дії власників дозволяла єдина система зв’язку і кур’єрська служба.

На відміну від конкурентів, Ротшильди могли позичати величезні суми, до того ж під помірні відсотки. Їхній вплив швидко зростав, тож невдовзі союзу з колишнім франкфуртським антикваром почали шукати навіть монархи — учасники антинаполеонівської коаліції.

У Маєра були власні причини для невдоволенням Наполеоном. Імператор з підозрою ставився до банкірів і лихварів, особливо якщо вони не були французами. Ротшильдів небезпідставно підозрювали в контрабанді і порушенні континентальної блокади. Однак наполегливі спроби викрити їхні маніпуляції, конфіскації і навіть арешти не досягли цілі. Лише розпалили бажання Ротшильдів помститися.

Натан, що на той час захопився купівлею золота в Ост-Індської компанії,  взявся переправити його для армії Веллінгтона, яка билася в Іспанії. І зробив це найнемовірнішим способом — через Францію. Якоб допомагав тим, що давав хабарі і вводив в оману французьких чиновників, серед яких були навіть міністри.

Завдання батька сини виконали блискуче, а родина отримала від цього величезний зиск. Гроші гессенського князя їй були вже непотрібні — кошти повернули з чималими відсотками. Коли Маєр помер, його статки вдвічі перевищували капітал державного банку Франції.

ГРОШІ ЛЮБЛЯТЬ ТИШУ

За два роки до смерті засновник династії Ротшильдів затвердив правила, яких його нащадки дотримуються і досі. Серед них збереження єдності капіталів родини — розпоряджатися ними можуть лише прямі нащадки Маєра за чоловічою лінією і навіть спроба подати в суд один на одного має каратися величезним штрафом.

Щоб не розпорошувати статки, Ротшильди навіть одружуватися намагалися на родичках — посаг таким чином залишався в родині.

Інформація про рух коштів також мала зберігатися у сімейному колі, Маєр заповідав за будь-якою можливості уникати оприлюднення звітності — гроші на його глибоке переконання мали зберігатися у тиші. Хай навіть така таємничість і викликала підзори та заздрість.

З іншого боку — вміння тримати язик за зубами часто і саме по собі приносило Ротшильдам гроші.  За поширеною легендою Натан раніше за інших британців дізнався про перемогу союзників під Ватерлоо, але повідомив про це лише прем’єр-міністру (а через нього — королю), а на біржі був підкреслено сумний і лише продавав акції. Інші торгівці вирішили, що переміг Наполеон, і теж кинулися збувати цінні папери. І їх одразу скуповували агенти Ротшильда. Його прибутки лише за один цей день оцінювали в 100 мільйонів фунтів.

Щоправда серед істориків в цю легенду вірять не всі — подейкують, що її  вигадав або “творчо розвинув” Бальзак. Так, він теж отримував гроші від Ротшильдів.

А в тому, що Натан міг поділитися коштовною інформацією з королем, насправді не було нічого дивного. Довірливі стосунки з монархами залишалися для Ротшильдів чи не головним інструментом примноження своїх капіталів. Але й інтерес володарів також був очевидним — брати створили систему, яка дозволяла  урядам отримувати гроші в будь-який момент і в потрібній кількості.

На знак вдячності австрійський імператор у 1822 році навіть зробив нащадків крамарів баронами. П’ять стріл на наданому їм гербі символізували згоду між братами — який за походженням іменували “п’ятьма франкфуртцями”.

Але для підданих монархів успіх Ротшильдів був незрозуміло стрімким і від того підозрілим. Їм заздрили. Їх ненавиділи. До того ж брати були євреями — і на відміну від багатьох співплемінників, які для визнання у суспільстві охрещувалися — не збиралися відмовлятися від своєї віри. Це теж було частиною заповіту батька Маєра.

Єврейські погроми, що прокотилися Німеччиною вже за кілька років після перемоги над Наполеоном, були спрямовані і проти Ротшильдів. Амшель навіть  пригрозив, що залишить Франкфурт — із всіма капіталами. Це змусило владу діяти, але водночас ще більше впевнило заздрісників, що “ці лихварі” тримають християнських володарів за горло. Це був другий міф створений не Ротшильдами, а про Ротшильдів. Поруч із першим — брати настільки багаті, що можуть дозволити собі все.

Революціонери теж ненавиділи братів — і не лише класовою ненавистю. Вважали, що лише завдяки їхнім кредитам, володарі завжди мають змогу придушувати повстання і революції. І цей міф не був таким вже далеким від правди. Соломон Ротшильд, скажімо, мало не рекламував свої приязні стосунки із австрійським канцлером Меттерніхом, “візником європейської реакції”. А Якоб ніколи не відмовляв у грошах французьким Бурбонам.

Щоправда, справді близьким його приятелем був герцог Орлеанський Луї-Філіпп. Можливо тому Якоб зрештою підтримав революцію 1830 року, під час якої Луї-Філіппа проголосили королем. Більше того — зробив все, щоб революцію не придушили все ті ж австрійці. Він нібито пояснив Соломону, що в разі війни отримає за цінними паперами вдвічі менші проценти… і той одразу відмовив Меттерніха від інтервенції.

Це був зоряний час Якоба. Жак Лаффіт вже під час революції сказав: “Францією тепер правитимуть банкіри”. Ротшильда в середовищі фінансистів вважали першим. Він і поводив себе відповідно — взявши на своє утримання не лише Гейне і Бальзака, а й Шопена, Россіні, Енгра, Делакруа…

Гейне про своїх покровителів писав:

Гроші – це Бог нашого часу, а Ротшильд – пророк його.

Становище “королівського друга” дозволяло Якобу заробляти на всьому — на постачанні армії, на будівництві фортець, портів і громадських споруд, грі на біржі, а головне — кредитуючи саму державу. В цьому “першому банкіру” не було рівних.

Втім, диктував Якоб свою волю не лише французьким міністрам. Російський емігрант Олександр Герцен якось поскаржився йому, що цар наклав арешт на його майно в Росії. Висталило лише натяку банкіра на можливий фінансовий бойкот Росії, щоб Микола I — тодішній гегемон Європи — погодився повністю оплатити пред’явлені його уряду цінні папери.

Не можна, однак, сказати, що Ротшильди жили лише як рантьє. Вони досить зрозуміли переваги парового транспорту — тож почали будувати перші на континенті залізниці, вкладати гроші у пароплавні компанії та купувати вугільні шахти, що мали забезпечити їх паливом. З 1830-х років вони прибирали до своїх рук європейський ринок ртуті — без якої, зокрема, не можна було поповнювати запаси золота.

КРЕДИТ ЗА РІВНІ ПРАВА

Чи не першими з європейців Ротшильди почали налагоджувати стосунки із незалежними країнами Нового Світу, насамперед із Бразилією — її проголосили імперією, а з монархами нащадки Маєра Амшеля вміли домовлятися. Натомість найважче виявилося започаткувати бізнес в Сполучених Штатах. Можливо тому що там не було не лише монархії, а навіть центрального банку — проти цього свого часу виступали батьки-засновники на чолі з Томасом Джефферсоном. Варто було дому  Ротшильдів лише відкрити за океаном своє представництво, як їм одразу нагадали і “оплутування” європейських володарів, і єврейські корені… Подейкували, що Якоб після цього зарікся мати справу із американцями.

Щоправда, і в Європі антисемітські упередження теж були доволі міцними. Якобу про його походження нагадали одразу після того, як на його залізниці сталася перша катастрофа. Соломону довгий час не дозволяли придбати у Відні нерухомість і жив… у готелі. Навіть Натана — попри всі його заслуги перед британською короною — називали не інакше як “єврейським вискочкою” і не визнавали за ним титул барона.

Натанового сина Лайонела кілька разів обирали депутатом, але закони не дозволяли йому зайняти місце в палаті громад. Він навіть не міг виголосити депутатську присягу, яка містила запевнення у дотриманні християнської віри. Боротьба тривала 11 років — і Ротшильд зрештою домігся свого, вимовивши замість звичної формули:

“хай допоможе мені Єгова”.

Цікаво, однак, що серед євреїв репутація Ротшильдів також була неоднозначною. Їм закидали користолюбство і навіть небажання допомагати одновірцям, більшість яких животіла саме в той час, коли сини Маєра роздавали гроші і без того не бідним європейським володарям. З’явилася навіть легенда, що своїм багатством Ротшильди завдячують таємничому талісману, який був призначений для відродження усього народу Ізраїлю, але зрештою був привласнений їхньою родиною.

Всупереч цьому, міфу Ротшильди допомагали, хоч і не завжди публічно, окремим єврейським громадам і переконували своїх коронованих клієнтів надавати їх підданим юдейського віросповідання рівні права з християнами. Іноді це ставало умовою надання кредитів — і отримувачі змушені були погоджуватися. Не став винятком навіть Папа Римський. У фінансових справах Ротшильди воліли взагалі не мати справу з антисемітами, навіть якщо ті були коронованими особами.

Але це, звісно, ніяк не зближало їх з масами. Для них Ротшильди залишалися втіленням якщо не “тіньової єврейської змови”, то “процентного рабства” і капіталістичного визиску. З поваленням влади Луї-Філіппа і початком “Весни народів” уся будівля їхнього бізнесу на континенті захиталася. Революціонери, щоправда, панували недовго. Але й з новим французьким імператором, Наполеоном III стосунки в Ротшильдів були прохолодними — зрештою, той пам’ятав, що вони допомогли позбавити влади його дядька. На противагу “старим банкірським домам” володар підтримував “нові банки”, які кредитували під незначні відсотки і залучали гроші дрібних вкладників.

Ротшильди в цей час ще більше уваги приділяли іншим напрямкам своєї діяльності — благодійності, створенням мистецьких колекцій, навіть виноробство — під двома конкуруючими марками “Мутон Ротшильд” і “Лафіт Ротшильд”. Володар останньої, син Якоба — Альфонс — згодом навіть увійшов до складу Французької Академії.

Та все ж і він залишався насамперед банкіром. Після повалення Наполеона III він допоміг республіканському уряду виплатити репарації Німеччині таким чином, щоб це не викликало кризи у самій Франції. Доба Третьої республіки стала часом відродження впливу Ротшильдів, хоча вони вже ніколи не були такими впливовими, як за правління Луї-Філіппа.

Для британських Ротшильдів друга половина 19 сторіччя стала часами тріумфу. Коли єгипетський хедив опинився на межі банкрутства і запропонував прем’єру Дізраелі терміново викупити в нього акції Суецького каналу (терміново — це протягом семи днів сплатити йому суму, що дорівнювала 8% британського бюджету), Лайонел Ротшильд (той самий, який 11 років домагався визнання себе депутатом) одразу перерахував уряду необхідні гроші.

Завдяки цій оборудці британці отримали контроль над найкоротшим шляхом з Європи до своїх колоній в Індії. А Ротшильди — омріяного ними визнання “справжніми британцями”. Син і спадкоємець Лайонела — Натаніель Маєр — став баронетом, а потім і лордом — першим юдеєм у верхній палаті парламенту.

Проте родині довелося піти з Італії, об’єднаної прем’єром Кавуром, який завжди ставився до “франкфуртців” з підозрою. З Бісмарком посварилися після того, як “залізний канцлер” відмовився нагороджувати очільника німецької гілки династії орденом із зображенням хреста — для нього, як для єврея, виготовили спеціальну нагороду овальної форми. Німецькі Ротшильди відповіли бойкотом, який тривав аж до початку 20 сторіччя, коли родина взагалі залишила країну.

Не менш жорсткою була реакція Альфонса Ротшильда на погроми і обмеження прав євреїв в Росії. Він оголосив про припинення будь-яких справ із Петербургом і навіть відмовився виконувати угоду про надання царському уряду позики — попри укладений в цей час франко-російський союз. Втім з антисемітськими нападками Альфонс майже одразу зіткнувся у самій Франції, після краху одного з банків його конкурентів — “Загального союзу”, що в своїй рекламі використовував гасла “боротьби із засиллям єврейського капіталу”.

Ротшильди опинилися у пастці, запрограмованій ще під час створення їхньої фінансової імперії. Вони намагалися стати своїми для європейської аристократичної еліти і домоглися свого, але саме тоді, коли ця еліта почала втрачати своє становище. Їхній статус “кредиторів королів” відкривав усі двері, але в умовах хоч і недосконалої, але парламентської демократії це вже не було гарантією ексклюзивності і не давало доступу до необмежених ресурсів.

Замкнений родинний бізнес “для своїх” не міг не програвати в конкуренції великим акціонерним товариствам. Ротшильди  виглядали надто архаїчними — як паровий двигун за доби сталі та електрики.

Вони, щоправда, намагалися пристосуватися до нових умов. Вкладали гроші у видобувні кампанії — такі як “Пеньяройя”, “Ріо Тінто” і “Ле Нікель”, які забезпечували сировиною світову кольорову металургію. Зацікавилися каспійською нафтою. Коли в Південній Африці були знайдені великі поклади золота, а потім і діамантів, Ротшильди допомогли британцю Сесілу Родсу  перетворити створену ним компанію “Де Бірз” на справжнього діамантового монополіста. Але зрештою це лише зміцнювало сприйняття їх як величезного спруту, що охоплює свої мацаками весь світ. Саме в такому вигляді їх представив Джон Гобсон у своєму “Імперіалізмі”.

ТЕОРІЇ ЗМОВИ

У 20 столітті, коли трендом стала не показова розкіш, а стриманість та благодійність, чимало Ротшильдів таки змушені були змінити стиль життя. Окремі колекції даруються музеям, палаци — установам на кшталт університетів.

Ротшильди взагалі були ідеальною мішенню для атак з боку масових популістських рухів. Непристойно багаті для прихильників соціальної рівності, надмірно пихаті — для тих, хто вимагав заощадливості і скромності, нахабні монополісти — для тих, хто вимагав рівних можливостей, уособлення фінансової олігархії — для противників капіталізму, втілення єврейства — для антисемітів і “безродні космополіти” для націоналістів, співців “крові і ґрунту”.

Навіть з прихильниками створення єврейської національної держави — сіоністами — Ротшильди не знаходили спільну мову. Люди, які все життя намагалися інтеґруватися до європейського суспільства, просто не сприймали заклики шукати щастя на Близькому Сході. Це, звісно, не заважало деяким представникам династії вже в 20 сторіччі захопитися ідеями сіонізму, а відома декларація Бальфура, в якій британській уряд обіцяв подбати про “домівку для єврейського народу” взагалі була адресована Лайонелу Волтеру Ротшильду, онуку першого депутата-єврея. Не тому, що він був ватажком сіоністів, просто в уряді його вважали найвпливовішим в громаді.

Закритість ротшильдівської корпорації для зовнішнього світу  і намагання “робити справи у тиші” лише розпалювали — і розпалюють досі — фантазію прихильників конспірологічних теорій. А як ще міг виглядати “світовий уряд”? Таємнича спілка близьких між собою людей, що одночасно діє на всіх континентах…

Ротшильдів одночасно звинувачували в роздмухуванні воєн і намаганні за будь-яку ціну їх уникнути — заради власних прибутків, звісно. Революціонери оголошували їх кредиторами реакції, а автократичні уряди підозрювали у фінансуванні революцій. І кожен міг найти аргументи на підтвердження своєї версії.

Коли ж доказів не вистачало, їх… вигадували. “Дайте нам контролювати гроші країни і нас не хвилюватиме, хто видає у ній закони”. Можливо Ви чули ці слова. Але належать вони не Ротшильдам. Банкірам їх приписав борець з монополіями, публіцист Томас Кушинг Деніел в 1911 році. В одній з книжок він побачив схожі слова про перших американських колоністів, яким нібито було “все одно, який прапор майорить над їхнім містом і хто встановлює в ньому закони, якщо є можливість “робити гроші”. І вирішив “перефразувати” цитату. Яку дотепер використовують як свідчення цинізму Ротшильдів.

“Сліди Ротшильдів” конспірологи знаходили в багатьох корпораціях, до яких вони були непричетні, а деякі — були їхніми прямим конкурентами. Зв’язок із “кредиторами королів” приписували безлічі політичних діячів, починаючи з американця Александра Гамільтона — який загинув за п’ять років до того як Маєр Амшель вирівшив створити банківські філіали за межами Франкфурта — і завершуючи нацистським міністром економіки Ялмаром Шахтом.

Гітлер і Розенберг, втім, теж були конспірологами. І вимагали звільнити Німеччину від “поневолення Ротшильдами”, хоча ті, разом із своїми капіталами, залишили її за двадцять років до появи нацистської партії.

Вершиною антисемітської пропаганди Третього Рейху вважають фільм “Єврей Зюсс”. Але одночасно з ним була знята стрічка “Ротшильди. Акції на Ватерлоо”. В ній родина франкфуртських банкірів була остаточно перетворена на втілення світової “єврейської загрози”. У фінальній сцені Натан Ротшильд “оголошував” своїх братів “філіалами Єрусалима”, а величезною зіркою Давида таврували ворога націонал-соціалістів — Британію.

Глядачам повідомляли, що в той час, як фільм знімали, залишки зловісної родини тікали з Європи. Ротшильди і справді змушені були залишити країни, окуповані нацистами — Австрію і Францію насамперед. Деякі не встигли — і потрапили до концтаборів. Майно та зібрані Ротшильдами мистецькі колекції були конфісковані і розграбовані. Але очільник британської гілки сім’ї навідріз відмовився виїжджати і вивозити дітей із Лондон. У бомбосховищі він сказав знайомому, що не бажав давати приводів звинувачувати Ротшильдів у зраді.

Конспірологи, звісно, на такі “дрібниці” уваги не звертають. Після Другої світової з’явилися “теорії” про зв’язок з Ротшильдами і самого Гітлера. А також про створення “франкфуртцями”… Радянського Союзу. Відставні чекісти, щоправда, розповідали, що й самі завербували Віктора Ротшильда, онука Натаніеля Маєра, і той допомагав “кембріджській четвірці” — найуспішнішому радянському розвідувальному осередку в Британії. Якщо б це було правдою — успіх і справді був би приголомшливим, адже Віктор 12 років був заступником директора британської контррозвідки.

Ґі Ротшильд, онук Альфонса, воював у складі французької армії та на боці голлістів, був нагороджений, ледь не загинув, провівши 12 годин у воді після того, як його корабель був торпедований німецької субмариною… а після війни взявся за відродження банкірського дома у Франції. В нагоді став досвід і зв’язки — той капітал, який в Ротшильдів не міг забрати ніхто.

РОДИНА, ЩО МОЖЕ ВСЕ

Звісно, в Європі вже не було Луї-Філіппів. Але в 1969 році, скажімо, президентом Франції був обраний Жорж Помпіду, колишній генеральний директор ротшильдівського банку.

До речі, на добу президентства Помпіду припадає одна історія, пов’язана зі згаданими раніше винними господарствами Ротшильдів.

У 1855 році було ухвалено Офіційну класифікацію вин Бордо — документ, який ділив найкращих виробників регіону на “ліги” (крю) — 5 для червоного вина та 3 для білого. Змін у списку (окрім одного винятку 1856 року) не передбачалося.

І Château Lafite Rothschild, і Château Mouton Rothschild, звісно, були у списку, але в різних його частинах. Лафіт віднесли Premier Cru — “вищої ліги”, куди увійшли лише 4 господарства. А от Мутон — до наступної “ліги”, хоча його продукція насправді не поступалося винам Premier Cru. Є версія, що так зробили через недавню купівлю господарства британцем — Натаніелем Ротшильдом.

Вже у 20 столітті власник Mouton, онук Натаніеля Філіпп де Ротшильд вважав жахливою несправедливістю, що його вино — якби не топове і поступається Лафіт. Він 10 років вмикав всі свої лобістські потужності, і зрештою досяг свого — вперше за понад століття Офіційну класифікацію скоригували. Шато Мутон перемістили до Premier Cru. Це сталося у 1973-му, коли президентом був Помпіду. Збіг чи закономірність? Хто знає…

За президентства Франсуа Міттерана банк Ротшильдів таки націоналізували. Ґі довелося діяти так, як колись Амшелю у Франкфурті — попередити, що він змушений буде залишити країну разом із своїм бізнесом. І уряд заплатив йому за націоналізоване майно чималу компенсацію.

А за кілька років син Ротшильда Давид відродив банк. Саме в цьому банку встиг попрацювати і навіть здобути прізвисько “фінансовий Моцарт” майбутній міністр економіки, а згодом і президент Еммануель Макрон…

Зловісна репутація Ротшильдів як таємних ляльководів дожила з позаминулого століття до наших днів. Не оминули ці теорії і Україну. Варто згадати хоча б волинського шахрая, що розводив на гроші місцевих політиків, обіцяючи призначення на посаду прем’єр-міністра України. Чоловік запевняв, що контактує з Ротшильдами та масонами, які ухвалюють такі рішення.

Хоча в Ротшильдів як “родини, що може все” давно з’явилися конкуренти — американські Рокфеллери. Коли з’явився знімок зустрічі двох сучасних представників династій, одразу ж посипалися коментарі: вони ділять світ і навіть не ховаються!

А як щодо астрономічних статків, отих трильйонів, згаданих на початку статті? Сучасні Ротшильди звісно не бідні, вони зберігають гроші в різних країнах світу, та в різних активах — від банків до виноградників.

Але офіційні капітали членів родини аж ніяк не є кричущими, якщо порівняти з Ілоном Маском або Джеффом Безосом. Єдиний Ротшильд у повному списку мільярдерів Форбс — американець, який немає стосунку до родини, просто однофамілець.

Втім, засновник династії Маєр Амшель цьому навіть порадів би. Бо ніколи на афішував своїх статків. Які здобув у тиші і завдяки тиші.