28 акрів дівчат. Найбажаніше місце воєнної Америки
В березні 1945 року четверо американських військовослужбовців, які вціліли в японському полоні і втекли з табору на Філіппінах, приїхали на екскурсію до столиці США. Перше, що вони попросили показати їм – не Білий дім або Монумент Вашингтона, а «28 акрів дівчат».
Ще до грудня 1941 року, офіційного вступу США в Другу світову, уряд країни розумів: сотні тисяч людей, в першу чергу чоловіків, можуть вирушити за океан воювати з японцями і німцями. І серед них будуть тисячі чиновників. Треба знайти тих, хто їх замінить.
Під контролем перших осіб
Наприкінці 1940-го, за рік до нападу на Перл-Гарбор, президент Франклін Рузвельт підписав розпорядження – виділити під забудову ділянку на протилежному від Вашингтона березі річки Потомак. Тут планували розмістити нову будівлю військового відомства. Для Пентагону знайшли інше місце, а в Арлінгтоні вирішили спорудити комплекс житлових будинків. Тут на період можливої війни мали оселитися ті, хто замінить відправлених на фронт працівників столичних установ.
Проектування комплексу, який отримав назву «Арлінгтонська ферма», особисто контролювала дружина президента Елеонора Рузвельт. Перша леді брала участь і в церемонії закладки, і в офіційному відкритті. Перші мешканці вселилися в «дівоче місто» 1-го березня 1943 року. Знаменитими «28 акрами дівчат» воно стало після однойменної статті Елеонор Лейк, опублікованої в «Рідерз Дайджест» в жовтні 1944-го.
12 доріжок для боулінгу
Комплекс з 10 будинків займав 28 акрів (близько 11 гектарів), жили в ньому винятково жінки, переважно молоді і родом з провінції. В кожному будинку – по 800 нових співробітниць Державної скарбниці, ФБР, Військово-морської корабельні та інших урядових установ.
Серед інших в «Арлінгтонській фермі» жила Бетті Хеншо. Вона переїхала сюди з сільської Пенсильванії і працювала клерком у Пентагоні. Бетті робила непомітну, але необхідну канцелярську роботу, постійно маючи справу з цілком таємними документами. За житло вона, як і інші, платила $24,5 на місяць, щодня $1 витрачала на їжу (15 центів коштував сніданок, 35 – ланч і 50 – вечеря). На роботу і назад Бетті їздила автобусом, але часто дівчат підвозили на автомобілях колеги-офіцери. Одного разу Бетті підкинув сам генерал Дуайт Ейзенхауер. «Все, що я сказала йому, – “Доброго ранку!” і “Дякую!”, зате він висадив мене просто біля головного входу!» – гордо розповідала вона подругам.
Вечорами життя в «дівочому місті» вирувало. В гуртожитках були спортивний зал, 12 доріжок для боулінгу, спеціальні кімнати з дзеркалами на стінах, в яких працювали «салони краси». Діяли курси етикету, де вчили правильно розмовляти, поводитися на людях, наносити макіяж. Їх відвідувало понад 5 000 мешканок містечка. Мінімум раз на два тижні відбувалися танцювальні вечори.
Дівчата жили в кімнатах на 1-2 особи. В кожній були прості ліжка, комод, дзеркало, торшер, шезлонг, корзина для сміття і попільничка. На поверхах – кухні і кімнати для прання. Працювали невеликі магазини, де можна було придбати продукти, напої, косметику. Вестибюлі прикрашали картини. Меблі і оздоблення підбирали яскраві, так приміщення здавалися веселішими.
Наче магніт
8 000 незаміжніх дівчат наче магніт притягували тисячі молодих чоловіків, насамперед солдатів і моряків. Їх у Вашингтоні і на розміщених неподалік військових базах було дуже багато. Пропускний режим в місті не запроваджували, тому потрапити сюди могли всі бажаючі.
Дівчата не опиралися знайомствам. Навіть вихована в релігійному дусі Бетті Хеншо, у якої був «бойфренд за листуванням» (і майбутній чоловік) Ед Харт, до заручин ходила на побачення з іншими хлопцями. Дівчина, яка жила поруч з Хеншо, «була дещо нерозбірлива», і це погано закінчилося. Вона занадто далеко зайшла з якимсь моряком, згодом поліція виявила її задушеною власним паском. Інша мешканка «дівочого міста», Флоренс Орбач, розповідала, як була вражена, коли повернулася з роботи і побачила сусідку по кімнаті в ліжку з чоловіком.
Після завершення війни країна почала повертатися до нормального життя, а подібні гуртожитки не були нормою для Америки. Населення комплексу скорочувалося. В 1950 році його передали військовим, в середині 1960-х – знесли. Зараз ця територія – частина Арлінгтонського цвинтаря.
