Шляхетське кохання: від змовин до ліжка

Початок 17 століття. Ви — вельможний пан Рогальський. Ваш далекий предок одержав герб Рогаля, коли врятував короля Болеслава Кривоустого від дикого буйвола. Але то було давно. Зараз ви киснете на родинному хуторі неподалік Львова. Платня за оренду землі та податки з холопів не забезпечують ситого життя. Є ідея — вигідно одружитися, а ще спихнути заміж сестру, стару діву. Перспектива світла, але й перешкод чимало. Про них розповідає Ірина Даневська — авторка історичних романів «Німецький принц Богуслав Радзивіл» і «Генерал короля Богуслав Радзивіл».

Чотири століття тому міцний шлюб міг цілком існувати без кохання. Набагато більше важило майнове забезпечення молодих і соціальне становище їхніх родин. Нерідко молоді навіть не були знайомі. Так, 1620 року київський воєвода Томаш Замойський сватався до князівни Катерини Острозької, яку ніколи не бачив. Вдруге вони зустрілися вже на заручинах.

Шлюбам з розрахунку властива велика різниця у віці подружжя. Приміром, 20-річна княжна Анна-Алоїза Острозька вийшла за 60-річного Яна Кароля Ходкевича. Великий гетьман був на десять років молодшим за батька дружини. Наступного 1621-го року він загинув під Хотином у битві з османами. Вдруге Анна-Алоїза заміж не вийшла.

Наявні винятки підкреслюють силу правила. 1638 року князь Януш Радзивіл лише погрозами самогубства зміг вибити з батька згоду на своє одруження з порівняно небагатою шляхтичкою Катажиною Потоцькою. Вона мала одне тільки Казімєзьке староство біля Варшави, а Радзивіли володіли кількома десятками міст, фортець, маєтків.

Катажина померла за п’ять років після весілля. Наступного разу Януш виправився і висватав доньку правителя Молдавії, на 15 років молодшу за себе.

Оглядини

Шлях під вінець зазвичай розпочинався з пошуку дівчини, яка б відповідала нареченому за походженням, статком, особистим якостям. Опитували гідних віри приятелів і сусідів, а потім під різними приводами навідувалися до найкращих кандидаток у гості.

Волинський магнат Альбрехт Станіслав Радзивіл згадував, як 1633 року разом з другом, прапороносцем короля Кшиштофом Конецпольським, заїхав до княжни Єфросинії Корецької. Конецпольському було вже за тридцять, а він ніколи ще не мав дружини. Їздили марно, бо за виразом Радзивіла «пиха погребувала красою панни і старожитністю її роду».

Змовини

Після успішних оглядин засилали сватів. Якщо пропозиція виглядала привабливою, батьки молодих зустрічалися для обговорення фінансових питань. На змовинах розподіляли витрати на весілля та подарунки, визначали розмір посагу нареченої (родина витрачала на спільне господарство) та віна нареченого (відписували дружині на випадок смерті чоловіка). За Литовськими статутами 1566 і 1588 років, віно мало вдвічі перевищувати вартість посагу, але не бути більшим за 1/3 майна чоловіка. Дружина могла також отримати привінок — бонус за цноту, збережену до весілля.

Домовленості фіксували в змовному листі та в актовій книзі місцевого суду чи магістрату. Це надавало угоді юридичної сили. Тепер у разі відмови однієї сторони від шлюбу, друга могла претендувати на компенсацію збитків. Відсутність такої угоди 1600 року ледь не призвела до громадянської війни.

Тоді 15 років виповнилося Софії Олельківні Слуцькій. Єдина спадкоємиця Слуцького князівства і найбагатша наречена Речі Посполитої досягла шлюбного віку. Настав час опікунам з магнатської родини Ходкевичів виконати обіцянку, дану потайки від дівчини. Для погашення свого грошового боргу вони мали віддати княжну за Януша Радзивіла. Але Ходкевичі передумали, бо відтоді Радзивіли відсудили в них один маєток. Разом з Софією опікуни заперлися у Вільні (сучасний Вільнюс).

Заручини

Змовини могли відбутися без участі майбутнього подружжя. Але в 16-му сторіччі Литовські статути заборонили примушувати молодих до шлюбу. Свою особисту згоду вони підтверджували під час заручин. Обряд «обручення» мав також релігійне значення, як обіцянка укласти шлюб перед богом.

Обручення накладало такі саме обов’язки, як весілля: порушення вірності розглядалося як перелюб; обітниця не підлягала скасуванню. Якщо перший шлюб укладався з іншою людиною після розірвання попереднього обручення, церква вважала його другим. Обручатися в храмі за життя можна було тричі, хоч цивільне право не обмежувало кількість шлюбів.

Весілля і вінчання

Як у сучасній Україні, в Речі Посполитої розрізняли процедуру цивільного шлюбу та бажане, але не обов’язкове вінчання. Цікавою ілюстрацію є скарги на «шкоду і безчестя», які писав овруцький шляхтич, греко-католик Василь Виговський. Пани Вербицькі змовили за нього доньку, провели вінчання, але до цивільного весілля віддали заміж за іншого. Це доводить, що саме по собі вінчання — без шлюбного контракту та весільної церемонії — не вважалося формою узаконення шлюбу.

Звісно, релігійна ієрархія завзято противилася такому стану речей. 1634 року Ісайя Копинський, архієпископ Чернігівський і майбутній Митрополит Київський, велів православним священикам відлучати від церкви тих, хто живе невінчаним. Так само діяли католики, тому вже всередині 17 століття духовний шлюб майже завжди доповнював цивільний. У церквах тепер не відмовлялися благословляти й четвертий, й п’ятий шлюб своїх прихожан, аби лише відбулося вінчання.

Будь-які відхилення від правил на українських землях стали неможливими, коли 1744 року Священний синод наказав після вінчання брати з молодих підписку, що вони почнуть жити разом, не чекаючи весілля. Тоді утвердилася поширена й досі практика, коли в один день вінчаються і святкують весілля.

Враховуючи всі традиції та вимоги до одруження, пан Рогальський зі своїм хутором міг лише уві сні бачити цнотливу, молоду і багату наречену. Його варіант — причарувати заможну вдову, старшу за нього, яка не потребуватиме згоди своєї рідні на шлюб.

Чи довго панна Рогальська буде спати сама?

Навіть у меркантильному 17 столітті врода відкривала жінці шлях до вершин. Небагатих красунь у дружини радо брали забезпечені чоловіки поважного віку, які могли собі дозволити не зважати на скромний розмір посагу.

Непогані шанси на вигідне заміжжя мали дівчата-сироти, виховані при дворах магнатів чи самого короля, навчені мовам, етикету, умінню вести господарство, рукоділлю. Добре влаштовувати життя могли й коханки аристократів: найкращим знаходили чоловіків серед слуг шляхетного походження і винагороджували добрим приданим. Приміром, після багаторічної близькості польський король Владислав IV Ваза забезпечив життя убогої львів’янки Ядвіги Лушковської: видав за шляхтича Яна Виписького, якого за це поставив старостою містечка Мереча у Литві.

Сумно, але панна Рогальська — стара діва на утриманні брата, неспроможного зібрати конкурентний посаг — з кожним роком втрачає шанси знайти гідну пару. Швидше за все, їй доведеться вдовольнитися лузером із ще меншим статком. І то, дай бог, аби такий знайшовся.