Скелет Ярослава Мудрого викрадено. Чому всім байдуже?
Публікацію інтерв'ю з Нелею Куковальською, генеральною директоркою заповідника «Софія Київська», ми відклали на кілька місяців. Очікували томосу. Була надія, що Вселенський патріархат, одна з церков якого приховує мощі благовірного князя, поверне реліквію новій Православній церкві України. Цього не сталося.
Ярослав Володимирович, пізніше названий Мудрим (983/987 — 1054) — руський князь із династії Рюриковичів. Син князя Володимира Святославича від полоцької князівни Рогніди. Великий князь київський, після смерті брата Мстислава в 1036 році став одноосібним володарем Русі. Розбив і назавжди відкинув від Києва печенігів. Відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость. Здійснив успішні походи проти ятвягів і литовців. Розширив межі Києва, започаткував укладання першого літописного зводу та першого писаного зводу законів. Похований у Софійському соборі. Скелет викрадений під час Другої світової війни.
— Навіщо 2009 року знову відкрили саркофаг князя Ярослава, якщо зміст вже досліджували 1936, 1939 і 1964 року?
— Ми виконували наказ Міністерства культури про написання нових науково-уніфікованих паспортів до музейних предметів. Оскільки з часу попередніх відкриттів саркофагу наука зробила крок уперед, вирішили провести супутні дослідження, залучити антропологів, патологоанатомів, біологів. Був величезний інтерес.
У вересні 2009 року підняли кришку. Все було дуже обережно зроблено, вівся відеозапис. Коли відкрили саркофаг, побачили дерев’яний ковчег, у який все було складено. Були газети 1964 року, була табличка і була скляна трубочка, в якій зберігалися оригінали актів відкриттів саркофагу. Того дня винесли цей ковчег з останками в спеціально обладнану кімнату. За добу вирівнявся температурно-вологісний режим, і його відкрили фахівці. Мені передали, що там лише один скелет, хоч мало бути два.
Це був шок. Я, мабуть, дві ночі не спала. Думала, що робити далі. Найперше ми звернулися до Ірми Тоцької, колишньої заступниці заповідника «Софія Київська» з наукової роботи. На той момент вона єдина була живим свідком попереднього відкриття. Її підпис є на акті 1964 року про поховання кісток Ярослава в саркофазі.
Ті документи, що були в заповіднику, свідчили абсолютно прямо, що в саркофазі лежить Ярослав Мудрий, і екскурсоводи щодня про це розповідали.
— За актом 1964-го року скелетів мало бути два?
— Було написано «покладено скелет князя Ярослава Мудрого», а про інший не згадувалося. Але з попередніх актів ми знали, що скелетів було два. Що один ідентифікували, як Ярослава, а другий — його дружину Інгігерду.
2009 року пані Тоцька удала, ніби нічого не знає. Це вже потім, коли пошуки дали перші результати, вона згадала, що одного разу жіночка зі Сполучених Штатів після екскурсії сказала: «А ви знаєте, що залишки Ярослава зберігаються не тут? Їх тут немає». Мені відомо, що Тоцька доповіла тодішньому директору Валентині Ачкасовій, і та начебто звернулася до КДБ. Це був, якщо не помиляюся, 1988–1989 рік, можливо, 1987.
Жінку, про яку розповідала Тоцька, звали Ніна Булавицька. Під час Другої світової війни та німецької окупації вона була секретарем у тодішнього директора «Софії» Олекси Повстенка. Вони обоє — вона і Повстенко — згодом емігрували. Так-от, у 1980-х, коли Толочко
був у Канаді, Булавицька підійшла до нього і дуже коротко розповіла історію вивезення скелета Ярослава. Він дуже розгнівався. Сказав, мовляв, не плутайте грішне з праведним, цього бути не може, тому що не може бути. В мене є письмове свідчення Булавицької про розмови з Тоцькою і Толочком.
— Коли виявилося, що реліквії немає, що вона зникла невідому кількість років тому в невідомому напрямку, якими були ваші перші кроки?
— Вирішили почати з Петербурга. В нас були думки, що скелет могли не повернути після дослідження 1939 року. Говорили, що у Герасимова на полицях в кабінеті зберігалися черепи різних князів
. Уряд тоді негайно відрядив мене. Директор Інституту етнології та антропології Російської Академії наук, що в Петербурзі, мене прийняв. Дістали папки за 1939–1940 роки, я особисто перегортала ці архіви й не знайшла жодного паперу, що стосувався б мого питання. Я була дуже розчарована, запитувала, як таке могло статися. Директор тоді відповів: мовляв, не дивуйтеся, була блокада, люди могли тими паперами піч топити. Можливо, вони поїхали в архіви Академії наук у Москву?
Зрештою, повернулися ні з чим. Десь за три тижні після того колеги знайшли акт 1940 року про повернення останків Ярослава до Києва. Спочатку копію, потім оригінал. В якомусь зовсім несподіваному місці. Таке враження, що його ховали.
— І там підтверджено, що з Росії повернули обидва скелети?
— Так.
— Як шукали далі?
— Ми згадали статтю Сергія Білоконя, опубліковану в одному з наших наукових видань. В 90-х роках він був на стажуванні в Америці, де працював в архівах і знайшов статтю Івана Огієнка
, в якій зазначено, що ікона Миколи Мокрого
перебуває в США. Про Ярослава там нічого не було, лише про ікону. Білокінь почав розбиратися, шукати відомості в Америці та Канаді. Зрештою, знайшов ікону в Брукліні, у Нью-Йорку, в церкві Святої Трійці [належить Українській православній церкві у США, що перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріарха].
Були й інші ниточки. Наприклад, історія Олекси Повстенка, який був директором заповідника під час німецької окупації. Ми знали, що він вивіз деякі музейні предмети. Знайшли українців, які вже довгий час в Америці, і які взялися нам допомогти. Вони підняли журнали, газети діаспори. Виявилося, що там багато друкували з цього приводу! Ми просто не мали доступу до тієї інформації в Радянському Союзі. Потім хтось почав щось згадувати, мені почали писати, надсилати вирізки з газет.
— Діаспорська преса писала, що кістки Ярослава Мудрого та ікона Миколи Мокрого перебувають в США?
— У якійсь статті була згадка про фонд Багряного, що на засіданні фонду складали акт прийому кісток Ярослава Мудрого і вирішували долю цих кісток. Зі статей виходило, що за часів окупації Києва мощі Ярослава зберігав архієпископ УАПЦ Ніканор. 1943 року, коли наступала Червона армія, вивезти їх разом з іконою Миколи Мокрого він попросив німецького майора Пауля фон Денбаха, який начебто є колишнім сотником УНР Павлом Дмитренком. Денбах вивіз, але в Польші не знайшов Ніканора, і передав реліквії архієпископу Польської православної церкви Палладію. Вони з Ніканором були різного рукопокладання, але офіцер цього не розумів. Разом з Палладієм мощі та ікона потрапили до США.
2010 року мене запросили на відкриття виставки до Америки, і я вирішила скористатися нагодою. Тодішній посол України в Америці Олег Шамшур і віце-консул у Нью-Йорку Костянтин Ворона мені дуже допомогли. Зокрема, вони домовилися про зустріч з настоятелем Української православної церкви в Америці, архієпископом Антонієм. Зараз він уже митрополит. Ми розмовляли в присутності наших дипломатів і представників їхньої консисторії, гарно й довго. Я розповідала, чому приїхала. В якийсь момент Антоній попросив поговорити зі мною віч-на-віч. Ми пішли до нього в кабінет, і там він без усіляких передмов мені каже: «Не шукайте, ми знаємо, де мощі Ярослава».
Для мене тоді це було таке полегшення, і я не посміла запитати, де саме вони. Я була впевнена, що цю розмову зможу продовжити. Ми домовилися, що за два дні консульство знову організує зустріч. Ці дні я жила в ейфорії.
У неділю вранці поїхали до церкви, про яку Сергій Білокінь згадав у своїй статті. Відстояли службу, причастилися. У церкві було два священики: батько і син, Володимир і Віктор Вронські. Я їм чесно розповіла, що я з Києва, цікавлюся іконою. Батько, Володимир Вронський, тоді сказав: що знає, що ця ікона з Києва, з собору Святої Софії, що її привезли після окупації. Потім запросив нас на каву у підвальному приміщенні церкви, там була громада. Отець Вронський тоді розповідав про ікону, про своє життя, жалівся на громаду, що мало ходять в церкву. Але коли ми запитали його про Ярослава Мудрого…
Знаєте, таке враження було, що людина знає і не хоче казати. Він просто замовк.
— Як так, ви його запитуєте про кістки Ярослава Мудрого, а він мовчить?
— Так. Просто мовчить. Я тоді зрозуміла, що він точно знає, але витягнути з нього цю інформацію тоді було неможливо. Тож ми розсталися, доволі приязно, я була впевнена, що далі ця робота продовжиться. Ми поїхали з віце-консулом до митрополита Антонія ще раз. Він уже не так доброзичливо мене зустрів, це насторожило. І от він знову каже, щоб йшла з ним в кабінет. Я думаю: це воно! Прихожу, він відкриває комп’ютер, а там Харківські угоди
. Їх уклали в ці дні, коли я була в Америці.
Антоній запустив відео, а там димові шашки в Раді, б’ються. І він мені каже: «Про що ми можемо з вами говорити? Що у вас робиться зараз в країні? Який у вас президент?» Я йому: ми ж не про політику говоримо, ми говоримо про цінності нації. «Ні. Не на часі!» І все.
— Ви казали, що отець Вронський з церкви Святої Трійці розповів вам про своє життя. Хто він, звідки?
— Він розповів, що після еміграції, в Америці, займався банківською сферою, був впливовим гравцем на біржі, досить багатою людиною. Потім прийшов до віри та за свої кошти купив приміщення цієї теперішньої церкви в Нью-Йорку, це було відділення банку. Запросив туди архієпископа Палладія. В українській громаді мені розказували, що пам’ятають ходу з іконою Миколи Мокрого через Бруклінський міст.
— Палладій служив у цій церкві?
— Так, але недовго. Коли він помер, то Вронський став священиком. Про нього дуже добрі відгуки, як про настоятеля. Коли я була в нього в церкві вперше, він мені показав, крім ікони, ще й бібліотеку книг із Софії. Для мене це було відкриття. Він сказав, що ці книги приїхали з Палладієм. Показав шафу, де вони зберігаються. Не дозволив в руки взяти, але сказав, що це вони.
— Чи відомо напевне, що ікона у церкві справжня?
— Сказати, чи ікона оригінальна, можна лише після експертизи. Коли я була в Америці 2017 року, то знову поїхала в цю церкву. Розмова з отцем Вронським була дуже тяжка. Він був наляканий, громада теж. Бо після мого першого приїзду було багато інтерв’ю, публікацій. І до них почали наїжджати, зокрема, росіяни. Російські ЗМІ їх настільки замучили! Звичайно, людей це налякало, вони почали боятися цієї уваги. Нібито й ікону викрасти хотіли. Зібралася громада. Години дві ми говорили. Наприкінці мені сказали: нехай ваш прем’єр-міністр напише лист-звернення до нас з проханням дозволити провести експертизу.
Я не знаю, що з цим листом. Міністерство культури його готувало, ми коригували. Але не можу добитися, підписаний лист чи ні.
— Ця історія схожа на класичний випадок викрадення нацистами національних цінностей.
— Не згодна. Я теж спочатку так думала. А тепер мені здається, що священики тоді зробили подвиг, що вони вивезли оці раритети з України. Але вивезти їх мали на певний час. Навіть на засіданнях у фонді Багряного, як писалося в пресі, вирішили все повернути в Україну, тільки-но вона стане незалежною. Вони боялися, що доля Софії буде така, як Михайлівського, Успенського соборів. Нам розповідали, що Успенський німці підірвали, але люди тоді знали, що то наші. Що з Михайлівським зробили? Стільки цінностей викинули. Священики боялися цього страшенно.
— У будь-якому разі нові власники не можуть підтвердити, що це їхні речі.
— Звичайно, не можуть. Коли ми цю історію оприлюднили, для них це вже стало вантажем. Вони зрозуміли, що це треба буде колись комусь повертати. Дуже важко свого часу вдалося мені організувати лист від Адміністрації Президента на Департамент юстиції США. Зараз триває розслідування, але воно йтиме дуже довго. Слідство почалося наприкінці 2016 року — на початку 2017-го. До церкви у Нью-Йорку приходили слідчі, спілкувалися, є найняті адвокати у церкви й в митрополита Антонія. Я сама двічі в цьому кабінеті давала свідчення слідчому Інтерполу.
Мені видавалося, що є варіант, за яким на цих реліквіях спробують заробити гроші. І я маю інформацію, що були такі торги.
— Є ваша заява в пресі про 2 мільйони доларів, які пропонувала Росія.
— Так. Це були представники патріарха Кирила. Але не духовні особи.
— Коли ви розповідаєте про розслідування, про торги, ви кажете одночасно про ікону і про останки. Чому? На відміну від ікони, місцезнаходження останків не підтверджене.
— З іконою зрозуміло, ще Сергій Білокінь це питання дослідив і місцезнаходження підтвердилося. Коли ми почали про Ярослава Мудрого робити розслідування, то ця історія весь час ішла паралельно. Всюди, в усіх публікаціях, що ми знайшли, ікона й останки були поруч.
Останків Ярослава Мудрого ми не бачили. Сьогодні є дві версії їхнього місця перебування. Перша, що вони там у церкві, в Брукліні. Це колишня споруда банку, там є сейф, вони там можуть зберігатися. Громада, я гадаю, знає про це, але всі мовчать. Друга версія з’явилася нещодавно, що останки могли покласти в саркофаг до Мстислава
у соборі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку. Не знаю.
Мене мучить, що вони не хочуть віддавати.
— Як Вам здається, чому не повертають? Україна стала незалежною, потім був 2004 рік, прихід Ющенка, якого не можна було звинуватити в проросійськості, Революція гідності. Було вже кілька вдалих моментів для повернення.
— Давайте покроково проаналізуємо. Незалежність. На початку 90-х приїхав з еміграції митрополит Мстислав, аби відновити автокефальну церкву, щоб вона повернулася до України з екзилу. Цього не вийшло. Почалися якісь ігри з Москвою. Мстислав тут побув десь близько року. Зрозумів, що нічого не буде, розвернувся і поїхав.
Наступний етап — революція 2004–2005 років, прийшов Ющенко. Так, вони були окрилені. Пам’ятаєте, як Америка нам допомагала? Але діаспора відстежувала, що у нас відбувається. Що відбулося? Відставка кабміну Тимошенко. І пішло-поїхало. Революція гідності…
Моя розмова з громадою під час поїздки 2017 року переконала мене, що ці люди не знають, що насправді відбувається в країні. Зв’язків тут у них не лишилося. Дивляться Russia Today. І все їм здається, що тут не так. Влада не така, президент не такий, все не так. Я їм тоді казала: «Як будь-яка дитина, наша країна народжується в муках. Ми мусимо пройти це. Допоможіть нам».
— У публікаціях за 2017 рік ідеться про те, що в Україні мала запрацювати міжвідомча комісія щодо повернення цих культурних цінностей, з представниками СБУ, МВС та Генпрокуратури. Ця робота дала якийсь результат?
— Не знаю взагалі про цю комісію. Але, думаю, якби на цій комісії порушували питання повернення ікони та останків Ярослава, мабуть, я була б запрошена.
— Чи Вам відомо про випадки, коли б до України зусиллями офіційних органів поверталися якісь історичні цінності?
— Робота ця проводиться. На превеликий жаль, сьогодні ліквідований комітет із повернення цінностей. За Януковича цю роботу обмежили одним фахівцем в Міністерстві культури, який реально не має жодних повноважень. Свого часу деякі фрески повернули, деякі мозаїки, вони зараз у музеї.
— Звідки? З Росії?
— Так. Хоча мозаїка «Димитрій Солунський», найцінніший об’єкт, перебуває в Третьяковській галереї. Її вивезли туди на виставку перед війною, 1939 року, і так вона там залишилася. Намагання повернути свого часу закінчилися нічим, а зараз й поготів. Повернуті були деякі картини в одеські музеї. Архіви повертаються. Це правда.
— Була інформація, що на початку 2018 року до США їздили українські священики, які мали домовитися з настоятелем Церкви святої Трійці про експертизу ікони.
— Так. З Київського патріархату. Вони ходили до церкви, мали домовлятися про експертизу. Навіть мені дзвонили, щоб я порадила їм експерта. Але потім знову це зійшло нанівець. Мені здається, що єдине, що може тут допомогти зараз — це розмова з президентом. Тим більше, зараз досить позитивні контакти з Америкою. Я впевнена, що його участь прискорила б процес.
— Чи правильно ми розуміємо, що зараз реліквії фактично перебувають не у власності церкви УПЦ США, а у власності родини Вронських?
— Так.
— І саме тому найвищі чини цієї церкви не можуть ані обіцяти, ані передати реліквії, бо це приватна власність інших людей?
— Виглядає, що так. До того ж, отець Вронський і його син примкнули до УПЦ у США нещодавно і на правах автономії. Тому владики Антоній і Даниїл, на жаль, на них впливу майже ніякого не мають.
— Коли ви минулого року їздили в цю церкву, розмовляли з настоятелем, з громадою, то пробували апелювати до того, що вони мають у своєму розпорядженні те, що їм насправді не належить, що крадене по суті? Була якась реакція на це?
— Мені здається, їм треба показати, як ми живемо, розповісти, що ці святині не можуть належати групі з 30 осіб, що вони належать Україні, яка сьогодні стає на ноги, і ці реліквії потрібні всім нам. Оце я намагалася донести. Вони дуже погано розуміють це, бо, мені здається, нашпиговані інформацією з Росії. Я не знаю, чи повірили вони моїм словам, але я була абсолютно щира і відверта.
— Україні пощастило, що 2009 року заповідник вирішив провести інвентаризацію, інакше ми б довго нічого не знали про долю кісток Ярослава?
— Життя змусило. Просто треба було зробити паспорт цінностей.
— Звичайна бюрократична робота.
— Так. А з цього от яка вийшла історія.