FAQ: Велике князівство Литовське. 200 років невідомої історії

Дмитро Бекас, Мітя Раєвський

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське дотепер лишається одним із найменш досліджених періодів в українській історії. Багатьох здивує той факт, що більша частина заселених тоді українських земель перебувала у складі цієї держави понад 200 років.

Серед любителів історії знайдеться небагато знавців історії ВКЛ. Слабка дослідженість призвела до появи стереотипів, міфів та просто вигадок. WAS відповідає на найбільш важливі та принципові питання історії Великого Князівства Литовського.

Що вважалося людьми того часу Литвою, Жемайтією та Руссю?

На 13 століття більшість племен від Естонії до польського Помор’я знаходились під владою держав хрестоносців: Лівонського ордену (сучасні Латвія та Естонія) та Тевтонського ордену (сучасне Помор’я). У планах хрестоносців прибалтійські племена розглядалися виключно як робоча сила. Альтернативою могло бути фізичне знищення непокірних, що й сталося з племенем прусів. Приводом для захоплення цих земель хрестоносцями було те, що майже всі балтійські племена були язичниками.

Перспектива потрапити під владу орденів не приваблювала групу литовських племен — аукштайтів, жемайтів або жмудь, ятвягів та куршів. Вони змогли зберегти свою свободу та заснувати у першій половині 13 століття власну державу — Литовське князівство зі столицею у місті Новогрудок. Першим великим князем став Міндовг, якого 1251 року папа Інокентій IV коронував як християнського короля. 1316 року великим князем став Гедимін, який започаткував династію Гедиміновичів, нащадки якої, включно з іншими гілками династії, правили князівством до Люблінської унії з Польщею 1569 року.

Велике князівство Литовське і Королівство Польське 1466 року. Джерело: Hoodinski / Wikipedia Commons CC-BY-SA-3.0

До кінця 13 століття литовські князі беруть під контроль сучасні білоруські землі. В умовах зовнішньої ізоляції литовські правителі взяли курс на створення союзів з сусідніми руськими князівствами, які пізніше перейшли під їхнє управління. Населення руських земель, особливо сучасної Білорусі, сприймало литовське панування спокійно, оскільки прикордонні з Литвою руські землі мали давні та взаємовигідні відносини з литовськими племенами. Існував фактор взаємного культурного впливу.

Культурний вплив, династичні зв’язки, збереження традиційного способу життя всіх верств населення сприяли поступовій взаємній культурній інтеграції Литви та західноруських земель. Тому назва «Литва» з часом починає застосовуватись також щодо білоруських земель.

Сучасні українські Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина та Чернігівщина, приєднані до ВКЛ в середині 14 століття, продовжували називатися «руськими» або «Русь», оскільки вони не мали такої давньої та тісної взаємодії з Литвою.

А от Жемайтією у ВКЛ зазвичай називали більшу частину корінних литовських земель, на які не поширилася культура східних слов’ян. Фактичним центром таких земель був регіон Жемайтія, розташований на північному заході сучасної Литви.

Фамільне древо династій Гедиміновичів і Ягеллонів. Джерело: Decius L. De Jegellonum familia liber II. Kraków, 1521 / Wikipedia Commons

Литвини ВКЛ — це литовці чи білоруси? А кого називали русинами?

Зважаючи на величезний та давній культурний вплив земель західної та південно-західної Русі на литовську державу та її еліту, поступово формується середньовічний етнос, який проживав на території сучасної Білорусі — «литвини». Населення сучасних українських земель у складі ВКЛ називали «русини».

Жамойтами (жемайтійцями, жмудинами) у ВКЛ зазвичай називали корінних литовців, які не сприйняли слов’янську культуру. Як правило, це були селяни-общинники, але невелика частина знаті також не зазнала впливу руської культури та вважала себе жамойтами.

ВКЛ — це литовська, білоруська чи українська держава?

Трохи теорії. Коли у будь-якій сучасній країні народжується людина, вона автоматично набуває громадянських прав. Реальні можливості для самореалізації різні, але громадянські права усі отримують рівні та одразу. Для сучасних людей це настільки природно, що вони сприймають це як даність.

У Середньовіччі не існувало поняття громадянства. Єдиного для всіх правового поля не було. Люди були поділені на стани, середньовічні корпорації. Стани були привілейовані (феодали-землевласники та церква), напівпривілейовані (міщани) та непривілейовані (селяни). Кожен стан жив згідно з законами, прописаними саме для цього стану. У ВКЛ аристократи мали привілеї, селяни обмежувались у правах згідно з Литовськими статутами, а міщани багатьох міст жили за магдебурзьким правом.

За таких умов держава сприймалася як особиста власність феодалів. Дипломатична діяльність у Середні віки реалізовувалась за допомогою шлюбів, оскільки міжнародного права в сучасному розумінні просто не існувало. Зовнішня політика трималася на тому, що європейські династії були пов’язані між собою родинними зв’язками, а правителі однієї країни завдяки механізмам «шлюбної дипломатії» з легкістю займали престоли декількох держав.

Справа інших станів була платити податки та відробляти повинності. Поняття патріотизму, нації, громадянства та національної свідомості не існувало. Людина ідентифікувала себе зі станом та релігією. У суспільних стосунках високо цінувались особисті відносини та персональна відданість.

Герб Великого князівства Литовського. Зображення з гербовника «Codex Bergshammar», перша половина 15 століття. Джерело: Wikipedia Commons
Печатка Лугвена Ольгердовича з роду Гедиміновичів, князя Мстиславського і Новгородського (реконструкція). Джерело: Лобачов Володимир / Wikipedia Commons
Печатка Романа Федоровича, князя кобринського, правнука Гедиміна. Джерело: Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich // Ateneum Wileńskie: czasopismo naukowe poświęcone badaniom przeszłości ziem Wielkiego X. Litewskiego. R. 7, 1930, z. 3-4. S. 710, Tabl. VIII / Wikipedia Commons

Тому суперечки щодо національної приналежності еліт ВКЛ є безглуздими. Князівство належало феодалам, а для них етнічна приналежність не грала ніякої ролі, оскільки вони сповідували власні станові та релігійні цінності. Хоча, як показав подальший розвиток подій, навіть релігійна приналежність мала свою ціну.

Яким був етнічний та релігійний склад еліти ВКЛ?

Велике Князівство Литовське успадкувало від Русі удільний устрій, коли великий князь керував державою за допомоги місцевих князів, делегуючи їм всю повноту влади на місцях. Удільні князі, як спадкові власники уділів, керували князівствами за допомогою дрібних та середніх феодалів, яким передавали у користування більшу частину своїх земель, але за умови служби.

Дрібні та середні феодали ВКЛ тихо заздрили своїм польським «колегам», які вже у 14-му столітті отримали рівні права і передавали свої маєтки у спадок незалежно від титулу та статків. Так формувалася рівна у правах шляхта. А удільні землі у Польщі було перетворено на провінції на чолі з намісниками-чиновниками, які призначалися королем. Таким чином, удільний устрій у Польщі було замінено на централізований — більш прогресивну форму державної організації того часу.

Тевтонська загроза змусила обидві країни укласти династичний союз — Кревську унію 1385 року, а після перемоги над орденом під Грюнвальдом у 1410 році була заключена ще одна унія — Городельська. Вона містила дуже важливий пункт про набуття феодалами-католиками ВКЛ рівних з польськими феодалами прав. В тому числі й отримання права на безумовне спадкове земельне володіння. Це й спровокувало початок масового переходу православних феодалів у католицтво, а лицарство поступово перетворилося на шляхту.

Слід зазначити, що перехід у католицтво, як правило, супроводжувався прийняттям польської культури. Тобто з часом литовські феодальні роди перетворювалися на польські.

На середину 15 століття керівна верхівка та більшість шляхти у ВКЛ вже була католицькою та польською за культурою. Було проведено централізацію — воєводський устрій замість уділів — та уніфікацію державного устрою на польський зразок. Король польський одночасно був і великим князем литовським, хоча формально це були дві окремих держави.

Православними залишалися переважно селяни, а серед шляхти — великі землевласники-магнати, які були колишніми удільними князями.

Лицарі ВКЛ — хто вони?

Як ми вже з’ясували, у Великому князівстві Литовському, як і у багатьох європейських країнах того часу, протягом 13–14 століть існував удільний або васально-сеньйоріальний феодальний устрій, який пов’язаний з явищем лицарства.

Лицарство у Європі виникло ще у 8–9 століттях у зв’язку із переходом від пішого народного племінного ополчення до професійного кінного війська. Лицарями називали воїнів такого війська, які за службу отримували земельні володіння — феоди — разом із селянами, що на них працювали.

Хто надавав цю землю лицарям? Вищі феодали (король, герцоги, графи, барони), які й самі мали статус лицарів. Феодал, який дарував за службу землю, вважався сеньйором того, хто цю землю отримував. А той, хто отримував, вважався васалом того, хто її дарував. Васал та сеньйор були пов’язані присягою особистої вірності, тому васал залежав особисто виключно від свого безпосереднього сеньйора. Так з’явилася феодальна драбина з її принципом «васал мого васала — не мій васал».

Битва литовських лицарів з тевтонськими, рельєф першої половини 14 століття. Джерело: Scan from Bumblauskas. Senosios Lietuvos istorija 1009–1795 / Wikipedia Commons

Лицарство ВКЛ нічим не відрізнялося від європейського. Правовий статус, традиції, спосіб життя, озброєння та військове мистецтво — все було дуже схожим.

Але з середини 15 століття у ВКЛ поширюється централізований устрій, який руйнує васально-сеньйоріальні відносини удільного устрою. В нових умовах лицарство перетворюється на шляхту — знать, яка отримує свої землі у безумовне спадкове володіння, та стає незалежним від удільних князів — своїх колишніх сеньйорів. Самі удільні князі внаслідок змін втратили до двох третин своїх земель та перетворились з удільних князів на велику шляхту — магнатів. Таким чином васали та сеньйори набули рівних майнових прав.Це був початок кінця феодального суспільства.

«Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полсце не пребудешь,
Без сей в Литве блазном будешь».

Ян Казімір Пашкевич, поет Великого князівства Литовського 17 століття

«Славέнски прεвóдимъ, Оудέржи язык(ъ) свóй ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃áти лсти:
Руски исто(л)кóвуεмъ / Гамýй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады».

Мелетій Смотрицький, письменник, церковний і освітній діяч Речі Посполитої 16–17 століть

Якою була офіційна мова ВКЛ? Сучасні білоруська та українська мови — «нащадки» мови ВКЛ?

Почнемо з головного: у жодній європейській країні того часу державна мова, мова документів, літератури, церкви, не використовувалась у якості розмовної. Якою мовою користувалися в побуті народи ВКЛ, ніхто ніколи вже не дізнається, оскільки жива розмовна мова не була оформлена літературно. Чому? А не було такої необхідності, оскільки більшість населення була неписемною. Держава освітньої політики взагалі не проводила, її цілком задовольняв чинний стан речей. Документи писалися не для населення, а для еліти, яка володіла офіційною мовою. Такою мовою у ВКЛ були латина для міжнародних договорів та «руська мова», в основі якої була давньоруська — писемна мова Давньої Русі.

«Руська мова» також з часом зазнає впливу локальних говірок населення сучасної Білорусі, оскільки ці землі раніше увійшли до ВКЛ. Після приєднання до ВКЛ українських земель у другій половині 14 ст. «руська мова» зазнає змін: поступово формується спільний для всіх частин держави стиль офіційної мови. «Руська мова» певною мірою вплинула на формування сучасних української та білоруської мов. Однак не слід переоцінювати цей вплив. Пам’ятаємо, що це була штучна мова, а справжня народна мала зовсім інше звучання.

Трибунал до громадян Великого князівства Литовського, 1586 р. Джерело: Цітоў А. Геральдыка Беларусі Менск: МФЦП, 2010 / Wiki[edia Commons
Статут Великого князівства Литовського, 1588–1594 рр. Джерело: Нацыянальная бібліятэка Беларусі / Wikipedia Commons

Чи мали православні ВКЛ рівні права з католиками?

Одним із найбільш поширених міфів є твердження, що католицька влада ВКЛ примушувала православних переходити у католицтво, а тих, хто не корився, жорстоко переслідували. Це не зовсім так.

Перехід у католицтво сприймався феодалами та частково міщанами як реальний шлях підвищити свій соціальний статус та покращити матеріальний стан. Селяни залишалися православними, оскільки сам перехід не передбачав зменшення повинностей. А на початку 16 століття, у зв’язку зі збільшенням попиту на зерно у Європі через бурхливий розвиток там мануфактурного виробництва та спеціалізацію західноєвропейських країн на виробництві непродовольчих товарів, ці повинності збільшуються в рази незалежно від віросповідання селян.

Насправді католицька верхівка прямо не примушувала православних до зміни віри. Навіть сприяла православному життю, виходячи з того факту, що більшість населення залишалася православною. Існувала Литовсько-Руська православна митрополія у підпорядкуванні Константинопольського патріархату, яка 1458 року увійшла до складу Київської. Князь Костянтин Острозький у 16 столітті став сенатором Речі Посполитої та Київським воєводою, залишаючись православним.

Але в середньому бути католиком було вигідніше, якщо ви — шляхтич.

Перемоги на Синіх Водах та при Грюнвальді — наші перемоги?

Битва на Синіх Водах (1362) та битва при Грюнвальді (1410) мали величезні політичні наслідки для українських та білоруських земель. Так, внаслідок перемоги князя ВКЛ Ольгерда над ординцями на Синіх Водах Поділля та Київщина відійшли до складу ВКЛ, а із залежністю українських земель від Орди було покінчено. Військо ВКЛ на Синіх Водах складалося в основному з «литвинів» та «руських» воїнів. Ось що про битву пише польський історик 16 століття Мацей Стрийковський: «…А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом…Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля…»

Перемога ж польсько-литовських військ під Грюнвальдом остаточно підірвала могутність Тевтонського ордену, який з 13 століття був фактором постійної небезпеки для українських та білоруських земель, та сприяла його швидкому занепаду у наступні десятиліття.

Картина Яна Матейка «Грюнвальдська битва», 1878 рік. Джерело: Wikipedia Commons

Аналізуючи склад польського війська, можна з’ясувати, що з 51 хоругви 9 було з Королівства Руського (Галичини). Військо ВКЛ налічувало 40 хоругв і щонайменше 26 з них походили з литвинів та руських лицарів.

Однак вважаючи ці перемоги умовно «своїми», не слід забувати про феодальний характер війн, оскільки плодами цих перемог користувалися перш за все феодали, яким належала держава у середньовіччі.

Чому у складі Речі Посполитої панівне становище зайняла Польща?

Після початку масового переходу феодалів у католицтво внаслідок Городельської унії 1413 року православна знать не залишала надії відновити свій вплив у князівстві. Історикам відомі два феодальних заколоти — «змова руських князів» 1481 року та повстання Глинського 1508 року, після яких православна опозиція занепадає.

Однак суперечки серед литовської еліти набувають іншого характеру. Фактична влада у ВКЛ зосередилась в руках декількох магнатських родів — Радзивіллів, Сапег, Тишкевичів та інших. Це викликає незадоволення численної шляхти ВКЛ, яка прагнула мати рівні права з магнатами, беручи участь в управлінні князівством. І знову об’єктом заздрощів литовської шляхти стала «Золота вольність» польської шляхти — рівність перед законом, право обирати монарха та депутатів у сейм, право на протест та недоторканність.

Але боротьба за розширення своїх прав проти всесильних магнатів у рамках ВКЛ була справою безперспективною. Тому шляхта сподівалась отримати ці привілеї через об’єднання Польщі та ВКЛ у єдину державу. Магнати банально втратили внутрішню легітимність. А тут ще й невдала Лівонська війна проти Московської держави підвела князівство до катастрофи, єдиним виходом з якої стала Люблінська унія 1569 року.

Прекрасним доказом політичного банкрутства олігархічно-магнатської верхівки ВКЛ був факт добровільного переходу шляхти Волинського, Київського, та Брацлавського воєводств під владу польського короля у березні 1569 року, ще до підписання Акту Люблінської унії.

Унія поставила хрест на самостійності Великого князівства Литовського, хоча панівна верхівка змогла залишити під своїм впливом Білорусь та власне Литву, зберігши певну окремішність ВКЛ. Однак фактично це була польська за культурою складова частина єдиної Речі Посполитої, яка зберегла від колишнього Великого князівства Литовського лише назву та розмиту історичну пам’ять.

Вежа Гедиміна у Вільнюсі після реконструкції. Джерело: Mantas Volungevicius / Wikipedia Commons CC-BY-2.0

Чи можна знайти у нашому сучасному житті вплив ВКЛ?

200 років історії не могли не вплинути на культуру народів, предки яких населяли цю державу. Так, лексика та особливості вимови сучасних литовської, білоруської та української мов зазнали серйозного впливу «руської мови». Прізвище Литвин є досить поширеним в Україні, а ім’я Ядвіга — в Білорусі. Католицтво до нашого часу стабільно сповідує частина населення України та Білорусі. Гедимінові стовпи — символ ВКЛ та елемент сучасного герба Литви, дуже нагадує Тризуб — український національний герб, а у минулому герб Рюриковичів. Ну, й врешті-решт, назва литовських спортивних клубів «Жальгіріс» в перекладі з литовської на німецьку звучить як «Грюнвальд» — «зелений ліс».

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter