Обстріли електростанцій – шлях до перемоги? Навряд чи. І ось чому

Іван Максимов

У 1994 році майор Військово-повітряних сил США та ветеран операції «Буря в пустелі» Томас Гріффіт захистив у Повітряному університеті роботу «Стратегічні удари по національним системам енергопостачання». «Друге життя» цій праці дали події в Україні кінця 2022 року – перебої зі світлом через масовані удари Росії ракетами та безпілотниками

Праця Гріффіта може додати українцям оптимізму. Адже його головний висновок такий: систематичні удари по об’єктам енергетичної інфраструктури не ведуть до перемоги. Принаймні про це свідчать приклади минулого – Другої світової, Корейської та В’єтнамської воєн, а також операції «Буря в пустелі». Майор спробував окремо оцінити дієвість такої тактики для досягення кожної з чотирьох основних цілей: 1. Змусити лідерів ворожої країни капітулювати; 2. Деморалізувати суспільство супротивника настільки, що воно заради світла скине свою владу; 3. Залишити без електроенергії чужу армію; 4. Зупинити промислове виробництво, зокрема оборонне. WAS переказує досілдження американського військового.

Друга світова

«Стратегічні бомбардування» нацистської Німеччини американські військові почали планувати в 1941 році, ще задовго до офіційну вступу США у Другу світову війну.

Щоб оцінити стан німецької економіки, фахівці з Air War Plans Division (Відділ планування повітряної війни, AWPD) використовували зокрема дані від банківських контор Нью-Йорка. І на основі отриманих даних вони дійшли висновку, що бомбити потрібно в першу чергу саме об’єкти енергетики, зокрема електростанції. Знищення «лише» 50 електростанцій мало позбавити Німеччину 40% її енергогенеруючих потужностей. Вважалося, що це паралізує роботу суднобудівної та авіаційної галузей промисловості, виробництво стрілецької зброї і синтетичної гуми, а головне – функціонування транспорту та комунального господарства, що знищить бойовий дух рядових німців. Щоправда, для «закріплення ефекту» ударів та повної деморалізації цивільного населення планувальники AWPD також радили «килимові бомбардування» житлових кварталів.

Остаточний план «стратегічних бомбардувань» Німеччини був сформульований у вересні 1942 року, напередодні конференції союзників у Касабланці. Уже тоді планувальники ВПС США відмовилися від пріоритету ударів саме по електроенергетиці – мовляв, Німеччина має настільки розгалужену та децентралізовану мережу, що удари по електростанціям все одно не призведуть до дефіциту енергії. Профіцит потужності в енергомережі на той час міг складати до 20%. Тому було вирішено зосередитися на ударах по військовій промисловості та родовищам нафти, як по більш перспективним об’єктам.

Американська авіація летить бомбити німецькі об'єкти, 1945. Фото: Army Air Corps

Як виключення американські планувальники розглядали Рейнсько-Рурський промисловий район. Там були зосереджені 29 об’єктів, знищення яких могло «просадити» генеруючі потужності в регіоні на 57%, а виплавку чавуну знизити до 63% від нормального рівня. Але, як акцентує Гріффіт, «енергетична система Німеччини ніколи не зазнавала систематичних ударів».

Що стосувалося планування ударів по Японії під час Другої світової, в цьому випадку ВПС США одразу відкидали варіант ударів по електростанціям як малоефективний. Чисто через конфігурацію енергосистеми «Країни Сонця, що сходить» – левова частка генерації там припадала на сотні малих ГЕС, на теплоелектростанції – від 17% до 33%, залежно від пори року. ТЕС по суті виступали як «маневрені потужності» в пори року, коли на японських річках було маловоддя. Через це енергосистема Японії була найбільш вразливою у лютому календарного року, найменш вразливою – у липні.

Американський Boeing B-29 скидує бомби на Йокогаму, Японія. Фото: U.S. Air Force

Щоб оцінити результати «стратегічних бомбардувань» Німеччини, американці вже після війни опитали максимально широке коло осіб – від рядового електрика до рейхсміністра озброєнь Альберта Шпеєєра. Усі опитані майже в унісон заявляли, що якби США почали прицільно бити по електростанціям, то гітлерівська Німеччина могла би програти війну на 2 роки раніше.

Такий висновок у США поставили під сумнів. Мовляв, аж до березня 1945 року німці могли імпортувати електрику зі Швейцарії, і в такий спосіб «збалансувати» свою енергосистему. Резерви для зменшення енергоспоживання у них начебто теж були – наприклад, переведення заводів у роботу на 3 зміни могло скоротити споживання електрики серед населення. А запровадження ручної праці на оборонних підприємствах – зменшити потреби промисловості в енергетиці.

Гріффіт зауважує, що навіть спорадичні удари по електростанціям в Німеччині та Японії призводили до системних збоїв у роботі водогонів та каналізації. Чи призводило це до скачка захворювань, дані відсутні. Він також окремо наголошує, що у часи Другої світової в обох цих країнах на промисловість припадало аж 90% всього споживання, на цивільне населення – лише 10%. Це важливий нюанс, бо в Україні зразка 2022 року маємо дзеркальну ситуацію – 10% припадає на критичну інфраструктуру та 80% – на побутових споживачів.

Корея

Наступний великий конфлікт, у якому були задіяні США – війна в Кореї. Стратегічне повітряне командування (Strategic Air Command) в липні 1950 року визначило для себе пріоритетними 6 північнокорейських гідроелектростанцій на сході та півночі країни, що сумарно давали 90% всієї електронергетики КНДР. Окремо в цьому списку стояла електростанція Suiho, що постачала електрику на північ Китаю, в Манчжурію. Але по факту бомбити електростанції Північної Кореї американські військово-повітряні сили почали лише у червні 1952 року, після невдачі «Операції Стренгл» – спроби знищити транспортну інфраструктуру КНДР.

Бомбардування складів постачання. Вонсан, 1951 рік. Фото: Міністерство оборони США / Національне управління архівів і документації США

Буквально протягом 4 днів удари американських ВПС змогли знищити 11 із 13 енергогенеруючих установок, що в свою чергу зменшило виробництво електрики в Північній Кореї на 90% та занурило країну в двотижневий блекаут з повним паралічем економіки. Окрему увагу американці приділили знищенню ГЕС Suiho, що вдарило і по промисловості в китайській Манчжурії.

Американці сподівалися, що наслідки атак змусять лідерів Північної Кореї, Китаю та СРСР замислитися про визнання поразки. Однак комуністичні діячі лишилися непохитними, а Китай та Радянський Союз негайно відправили до Кореї своїх фахівців для ремонту пошкодженої інфраструктури.

Сили американського авіаносця Bon Homme Richard проводять бомбардування корейського моста. Фото: Міністерство оборони США / Національне управління архівів і документації США

А тут ще й втрутився лейбористський уряд Британії, який закликав США припинити бомбардування. Лондон побоювався виходу комуністів з переговорного процесу. Американці поступилися – вони самі усвідомили, що потрібного ефекту бомбардування енергетичних об’єктів не дадуть. А в липні 1953 року учасники Корейської війни підписали перемир’я.

В’єтнам

Під час В’єтнамської війни США проводили дві довготривалі кампанії ударів по енергетиці противника. Перша хвиля атак на електростанції Північного В’єтнаму відбулася в 1967 році, під час операції Rolling Thunder. Протягом лютого-травня було пошкоджено 14 із 22 головних об’єктів енергетики В’єтнаму, генеруючі потужності були знищені на 85%. Але 4 місяців ударів не вистачило, щоб занурити країну в блекаут – в’єтнамці тоді жили бідно, електрики багато не споживали в принципі. Військова промисловість широко використовувала ручну працю, а завдяки 600 мільйонам долларів допомоги від СРСР та 1 мільярду від Китаю країна змогла оперативно поставити у стрій 2 тисячі генераторів та збудувати 5 підземних електростанцій на дизельних генераторах.

Бомбардування цілей у В'єтнамі американською авіацією. Фото: - National Museum of the U.S. Air Force

Ще одна кампанія припала на 1972 рік – час операції Linebacker I. Тоді американці змогли знищити аж 90% електропотужностей В’єтнаму. Але це аж ніяк не вплинуло на фінальний результат війни, що завершилася в квітні 1975 року фактичною поразкою США.

«Буря в пустелі»

Про досвід операції 1991 року «Буря в пустелі» року майор Гріффіт писав буквально «по гарячих слідах». І у відповідному розділі він ділить наявну інформацію на «офіційні дані» та «емпіричну практику».

Офіційні дані виглядали так. До 1991 року Ірак мав 19 великих електростанцій, що в сумі давали 9500 МВт генерації, надлишок потужності в окремі періоди міг складати аж 50%. Авіації союзників начебто вистачило лише 215 вильотів (або 1% від загальної кількості вильотів), щоб знищити 75% потужності іракської енергетики. І в такий спосіб паралізувати збройні сили та військово-політичне керівництво Іраку, щоб воно не могло ефективно відповідати коаліції союзників. Але для початку тут варто нагадати, що кампанія повітряних ударів під час «Бурі в пустелі» тривала 2 місяці (січень-лютий 1991 року). Відповідно, для досягнення такого ефектного результату був потрібен тривалий час.

Американська авіація над Кувейтом. Операція "Буря в пустелі", 1991. Фото: US Air Force

А сам Гріффіт від себе додавав, що дані про ефективність ударів по електростанціям Іраку можуть бути перебільшені. Він під час операції перебував у іракському полоні – і в його в’язниці завжди було світло, а представники іракських спецслужб взагалі не відчували ніяких побутових незручностей.

Висновки

Проаналізувавши історичний матеріал, Гріффіт робить висновки щодо ефективності атак на енергетичну інфраструктуру для досягнення кожної з чотирьох цілей.

Такі атаки жодним чином не роблять лідерів держав більш поступливими. Керівники держав-супротивників врешті решт мають зрозуміти, що війна коштує їм занадто дорого, та будуть вимушені домовлятися з позиції слабкого – такими були очікування американських військових. Але виявилося, що під час війни така схема не працює. Як зазначає Гріффіт, у суспільстві зростають націоналізм та готовність йти на жертви – і лідер розуміє, що за таких умов його поступки через проблеми з електрикою будуть сприйняті як слабкість. І це для нього стане більшою втратою, ніж зруйновані електростанції.

Не призводять обстріли енергетичних об’єктів і до деморалізації суспільства – принаймні такої, яка б спричинила зміну керівництва країни або підштовхнула ло капітуляції. Навпаки, важливим фактором тут стає згадане вище зростання націоналізму. Тривалі перебої зі світлом можуть викликати в частини людей апатію – але вона ніколи не сприятиме внутрішній дестабілізації та падінню влади.

Військові Північного В'єтнаму біля наданої Радянським Союзом системи ППО. Фото: U.S. Air Force

Знеструмлення військових об’єктів дає певний результат – але він все одно буде обмеженим та тимчасовим. Адже армія все одно матиме пріорітет у користуванні тими потужностями, які все одно залишаться.

Нарешті, обстріли електростанцій дійсно можуть сильно нашкодити промисловості супротивника. Але перемозі над ним це сприятиме лише у випадку, коли він не має зовнішньої підтримки (тобто це зовсім не український випадок).

Тому Томас Гріффіт радить військовому та політичному керівництву США в майбутніх конфліктах не покладатися на стратегічні удари по системам енергопостачання.

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter