Північна Інгрія: як фіни-інгерманландці боролися за незалежність від Росії
1919 року на території Карельського перешийка існувала республіка, яка намагалася відстояти національну автономію інгерманландців. Хто це такі і чому їхня боротьба закінчилася поразкою, розповідає WAS.
1917 року після розвалу Російської імперії безліч окремих націй і етносів пішли шляхом створення власних держав. У поляків і фінів вийшло. Українці вели серйозну боротьбу, але незалежність тоді була недовгою.
Нечисленні етнічні групи теж заявляли про свої права на самовизначення, згідно з Декретом про мир і 14 пунктами Вільсона, однак вони стали лише пішаками у великій грі.
Серед таких народів були інгерманландці — фіни, які проживали на території Петроградської губернії ще до того, як був заснований Санкт-Петербург. Історія республіки Північна Інгрія — яскравий приклад того, як маленький етнос намагався захистити своє право на існування і суверенітет.
Хто такі інгерманландці?
Угро-фінські племена з найдавніших часів були сусідами слов’ян. Вони активно брали участь у військових і політичних подіях, які відбувалися на північному заході сучасної РФ. Чудь, вепси, водь, фіни — всі вони згодом потрапили в підлегле становище до Новгородської землі. Етноси, що жили на території Водської пятіни, справно служили в ополченні республіки та платили податки. Існувала й інша назва цієї області — Інгрія або Інгерманландія, як її називали шведи. Ярослав Мудрий, після одруження на знатній скандинавці Інгігерді, як придане подарував їй території навколо фортеці Ладога. Відповідно до однієї з версій, ці землі названі на честь Інгігерди.
Інгерманландці — споріднені з фінами племена, що розселилися на берегах Неви — були свідками багатьох важких подій. Після Смути вони стали підданими Шведського королівства і перейняли протестантизм. Повернення після Північної війни до складу Росії несильно позначилося на становищі інгерманландських фінів — хіба що росіян ставало більше через появу нової столиці держави в гирлі Неви.
Наприкінці 19 століття інгерманландців не обходять стороною важливі культурні процеси, що відбувалися у споріднених народів — естонців і фінів. Малі народи починають відчувати свою культурну спільність, в селах і селищах відкриваються школи з викладанням рідною мовою. Велику роль у цьому процесі зіграла протестантська церква, яка підтримувала молодих інгерманландських інтелектуалів. Вони співчували фінам, яких за часів імператора Олександра III намагалися русифікувати, і розуміли, що їх це теж торкнеться. Так і сталося — перед Першою російською революцією Петербург починає обмежувати освітні програми інгерманландців.
Революція та інгерманландські фіни
Події 1917 року розкололи інгерманландське населення. Попри те, що вже до осені в Петрограді пройшло два національних з’їзди, які підтримали відродження освітньої та культурної політики, частина делегатів негативно поставилася до ідей автономії. Особливо це посилилося після приходу до влади більшовиків. Всупереч проголошеному праву націй на самовизначення, новий уряд обмежував діяльність інгерманландців у напрямку автономії. Величезну роль у викритті «контрреволюційної змови» зіграли фінські комуністи, що критикували інгерманландців на сторінках газети «Тює».
Ситуація ускладнилася 1918 року з введенням більшовиками «воєнного комунізму». Інгерманландські селяни з точки зору більшовиків були «класовими ворогами», оскільки володіли великими господарствами. Місцеві органи управління замінялися комітетами бідноти, Петроград вилучав продовольство й оголосив мобілізацію до Червоної Армії. Через це багато інгерманландців тікали зі своїх сіл. Частина з них згодом опинилася в білій Північно-Західної армії, інші тікали до кордонів Фінляндії. Саме тут і починається історія республіки Північна Інгрія.
Біженці в Кірьясало
Весна 1919 року — час, коли Радянська Росія перебувала в критичному становищі, противники тіснили з усіх боків. Більшовики були змушені вдаватися до крайніх заходів, навіть мобілізували в армію ненадійних елементів. Тисячі людей втекли до кордону незалежної Фінляндії, який на той час проходив по річці Сестрі. Їхній відхід прикривало близько 90 ветеранів Першої Світової війни. Тоді як більша частина втікачів осіла в прикордонні з фінського боку, інші зі зброєю в руках утримували невеликий п’ятачок землі, групу сіл під загальною назвою Кірьясало.
Фіни погодилися на прохання інгерманландців тренувати на своїй території бійців їхніх збройних формувань, підтримували біженців харчами й грошима.
Поступово в Кірьясало почали стягуватися й інші інгерманландці, розчаровані командуванням Білого руху. Почувши про те, що на Карельському перешийку формується нове вогнище опору більшовикам, багато хто з них кидав службу і переправлявся до Фінляндії.
«…Коли ми отримали дані про те, що на кордоні перешийка збирають угруповання, то вирішили, що нам, північноінгерманландским хлопцям, необхідно потрапити туди, для продовження боротьби. У гирлі річки Нарви ми винайняли моторний човен, на якому дісталися Сойкісаарі на узбережжі Фінської затоки», — згадував згодом у мемуарах один з учасників сепаратистського руху Юрьйо Оллікайнен. Перебиваючись випадковими заробітками та подачками, колишні солдати в результаті дісталися дому, де їх зустрічали не інакше як героїв.
Північна Інгрія — маленька, але горда республіка
9 липня 1919 року біженці утворили в Кірьясало Тимчасовий Комітет Північної Інгерманландії та ухвалили постанову, згідно з якою проголошувалася незалежність краю. Також комітет планував союз із Фінляндією, Естонією і суверенною Карелією. Через тиждень нова влада сформувала озброєний загін і отримала від фінів півтисячі гвинтівок і 8 кулеметів. 580 осіб стали ядром армії Інгерманландської держави, а очолив їх колишній ротмістр царської армії Юрьйо Ельфенгрен, уродженець фінського міста Гаміна. Невеликий корпус підпорядковувався 2-й дивізії фінської армії.
Республіка Північна Інгрія володіла всіма ознаками справжньої держави — Тимчасовий Комітет був парламентом, лідером держави став Ельфенгрен. Був і власний прапор — придуманий бійцями Інгерманландського полку ще в складі Північно-Західної армії, а герб повторював їхні нашивки. Власні газети, поштові марки, лазарет, суди — все було. Бійцям навіть вручали ордени та медалі — свої власні, інгерманландські.
Два походи проти більшовиків
Фіни не вважали за потрібне надавати допомогу білогвардійській Північно-Західної армії та з півночі наступати на Петроград, що зіграло більшовикам на руку. Однак вони були зацікавлені в тому, щоб пролити кров своїх противників чужими руками. Тому, коли в липні 1919 року Ельфенгрен силами свого нечисленного загону здійснив похід на південь, фінські військові висловили свою мовчазну згоду.
Інгерманландці просувалися на південь декількома колонами та наприкінці липня увійшли до Лемболово, що в 60 км від Петрограда. Місцева рада було зруйновано, інгерманландці не церемонилися з представниками чужої влади. У різних населених пунктах, зайнятих загоном, було розстріляно десятки більшовиків та їхніх прихильників. Загального повстання місцевого населення, однак, не було. Ельфенгрен слав телеграми до Гельсінкі та просив фінів надіслати добровольців і спорядження, але цього разу високі покровителі залишили без уваги свого південного союзника, закрили кордон і заборонили військовим надавати допомогу.
У серпні 1919 року Червона Армія вибила інгерманландців із зайнятих сіл і навіть на деякий час увійшла в саме Кірьясало. Однак, не бажаючи провокувати Фінляндію на відкрите військове втручання, більшовики відступили. Фіни ж, зі свого боку, незадоволені діями Ельфенгрена, зняли його з посади командувача збройними силами Північної Інгрії та поставили на його місце загартованого командира Елью Ріхтніємі, який боровся з більшовиками в Біломорській Карелії та Естонії як доброволець.
Ельфенгрен не сидів без діла довго. Уже в жовтні 1919 року йому повернули посаду командира загону, оскільки він користувався довірою і повагою інгерманландського з’єднання.
Новий наступ виявився набагато успішнішим за попередній, багато в чому завдяки відсутності серйозних з’єднань більшовиків — на півдні білий генерал Антон Денікін брав Чернігів, Вороніж й Орел, довелося відтягувати війська туди. В результаті інгерманландці в кількості трохи більше 1000 бійців змогли дійти до залізничної станції Грузино, але їх зупинили місцеві ополченці та червоні фіни.
І знову, як у липні, фінські військові не підтримали інгерманландців. Обіцяний ешелон зі спорядженням застряг на кордоні. У парламенті Фінляндії виникли чутки, що на підмогу захисникам Інгрії висунулися білі офіцери — тому, щоб уникнути зайвих звинувачень у ворожих діях проти Радянської Росії, депутати вирішили позбавити інгерманландців підтримки. Ельфенгрен знову був змушений відступити до Кірьясало. В кінці року фіни відмовилися підтримати новий план походу вглиб радянської території. Цілий рік, аж до розформування, загін виконував функції прикордонної охорони. Послуги Ельфенгрена фінам більше не були потрібні — його відправили у відставку в лютому 1920 року.
14 жовтня 1920 року між Фінляндією і Радянською Росією було підписано Тартуський мирний договір. Про долю Північної Інгрії конкретно прямо не йшлося, але повернення до колишніх адміністративних кордонів на Карельському перешийку означало остаточну ліквідацію кірьясальського виступу. Через 5 днів після ратифікації договору в фінському парламенті, 5 грудня 1920 року, Інгерманландський прапор було спущено в присутності останніх солдатів батальйону.
Комендант прикордонного району виголосив прощальну промову: «Інгерманландські солдати! Прикордонний комендант Карельського перешийка вітає Вас, останніх інгерманландців. Багато горя зазнали солдати, перш ніж залишили свої рідні вогнища й вільну працю землероба та перейшли фінський кордон. Я вітаю Вас, хлопці! З гордістю до останніх днів буду пам’ятати Вашу участь у запеклій боротьбі. Я вітаю Вас і дякую за ту службу, яку Ви добровільно виконували для Фінляндії, сторожову службу, поки нещастя було в Ваших оселях…».
Згодом залишки загону влилися до різних підрозділів фінської армії. На цьому історія республіки Північна Інгрія закінчилася.
Що було далі
Радянська Росія офіційно обіцяла не перешкоджати розвитку національної культури та освіти інгерманландців. Більшовики свої обіцянки виконували до середини 1930-х. Тоді почалися депортації фіномовного населення.
На території Фінляндії зберігалися комітети допомоги інгерманландцям, вони працювали за кордоном аж до початку Перебудови. 1998 року в Петербурзі відновився випуск газети «Інкері», яка виходила російською та фінською мовами. У Фінляндії досі діють різні громадські організації, покликані підтримувати культуру вже нечисленної народності.
У наш час існує громадський рух «Вільна Інгрія», що агітує за створення на території Ленінградської області автономії. ФСБ переслідує найактивніших прихильників. 2016 року було затримано адміністратора пабліка «ВКонтакті» «Вільна Інгрія» Артема Чеботарьова — нібито за розміщення у спільноті матеріалів екстремістського характеру. Однак самі активісти не визнають за собою провини. Вони проводять просвітницькі заходи, покликані розповісти простим людям про «білі плями» в історії регіону. Етнічних інгерманландців в цьому русі мало — вони становлять мізерний відсоток серед російського населення, що переважає в регіоні.
