Як жалість вбила найкращих диверсантів Кім Ір Сена

У січні 1968 року північнокорейські спецпризначенці намагалися атакувати будинок президента Південної Кореї. Замах зірвався через диво і наївність убивць.

У липні 1953 року перемир’я поставило на паузу Корейську війну. Кордон між комуністичною Північчю і капіталістичним Півднем проклали по 38-й паралелі. Передбачалося, що смуга землі вздовж кордону завширшки в 4 кілометри стане нейтральною демілітаризованою зоною. Плани були перекреслені спробами обох режимів об’єднати півострів під своєю владою чи хоча б забрати трохи більше території.

Формальний привід для агресії лідеру Півночі Кім Ір Сену надало порушення угоди про припинення вогню — Південна Корея розмістила американські ядерні ракети і ядерну артилерію. Однак справжньою причиною загострення була тимчасова слабкість сусіда. Тривала війна у В’єтнамі, де разом зі Сполученими Штатами загруз 47-тисячний контингент з найкращих службовців південнокорейської армії. Країну стрясали протести проти відновлення дипломатичних відносин з нещодавнім пригноблювачем — Японією.

Стратегія Північної Кореї передбачала розвалення супротивника зсередини. Аби підняти народне повстання по той бік кордону, серед мешканців Півдня пропагувалися ідеї Чучхе. Комуністи скидають 14 мільйонів листівок, через морське узбережжя і гори засилають агентів, створюють на чужій території свої підпільні осередки.

1967 року в «демілітаризованій зоні» регулярно відбуваються перестрілки і диверсії, з обох сторін гинуть солдати. 1968-й починається з рейду спецпризначенців КНДР на «Блакитний дім» — маєток президента Південної Кореї в Сеулі.

Фатальна помилка — співчуття

Наказ вбити Пак Чон Хі отримує «Загін 124». Найкращий підрозділ сил спеціальних операцій КНДР складався з 31 офіцера. Кожен витримав жорстку дворічну підготовку, що включала заняття з інфільтрації, навігації, парашутування, плавання, ножового бою, виживання в снігу на великих висотах і маскування поруч в могилах. Марш-кидки з 30-кілограмовими рюкзаками були настільки важкими, що через обмороження траплялися ампутації пальців і ніг.

Останні два тижні перед рейдом тренування відбувалися в макеті «Блакитного дому», побудованому на військовій базі. Диверсанти вивчали систему блокпостів, шляхи підходу, сектори обстрілу. Кожен боєць отримав два комплекти однострою армії Південної Кореї, був озброєний пістолетом, автоматом ППС-43 і вісьма гранатами.

Вночі 17 січня 1968 року бійці «Загону 124» перерізали дротяні загородження в демілітаризованій зоні та проникли на Південь. Сьогодні цим маршрутом до Сеула водять туристів, але тієї зими гірська стежка нагадувала крижане пекло. Спецпризначенці йшли ночами, а через дві доби розбили на горі Сімбонг табір для обігріву. Там на них натрапили чотири лісоруби — брати Ву.

Що робити зі свідками? Елітні вбивці КНДР були надурені своїми політруками. На батьківщині їх переконували, що прості південнокорейці мріють про повалення диктатора Пак Чон Хі та возз’єднання з північними братами. Лісорубам прочитали лекцію про світле комуністичне майбутнє, взяли з них чесне слово про нерозголошення і … відпустили.

За дві години брати Ву зійшли з гір і негайно звернулися до поліції. У Сеулі оголосили найвищий ступінь бойової готовності, в місто перекинули танкову бригаду і десантний корпус. Пости на вулицях були подвоєні.

Бій за «Блакитний дім»

Інфільтрація до Сеула минула без суттєвих проблем. Групами по 2—3 людини диверсанти зайшли до міста і зібралися разом в буддистському храмі неподалік резиденції. Лейтенанту Кім Сін-джо тоді було 27 років. Пізніше він згадуватиме, як сильно його вразили картини буржуазного життя: кількість машин, висотні будинки, блиск реклами.

Через посилення блок-постів атака на «Блакитний дім» з кількох сторін, як планували спочатку, стала неможливою. Тому «Загін 124» пішов ва-банк. Бійці наділи форму зі знаками розрізнення 26-ї південнокорейської дивізії й вишикувалися в колону, удаючи взвод в патрулі.

До мети їм залишалося пройти тільки 95 метрів, коли колону зупинили на останньому контрольно-пропускному пункті перед входом до президентського маєтку. Начальник поліцейської дільниці Чоі Г’ю Сік з помічником вийшли перевірити документи. Вони звернули увагу на нестандартну модель черевиків і згадали, що 26-а дивізія в цей час мала охороняти кордон. Почувши невпевнені відповіді на запитання, потягнулися за пістолетами. У цей момент до посту під’їхали два міських автобуси. В їхні вікна полетіли гранати, поліцейські були застрелені на місці.

Завили сирени. На допомогу вартовим прибіг взвод південнокорейських солдатів. Щільний бій тривав хвилин 7—8. В автобусі, що потрапив під перехресний вогонь, загинули два десятки людей. Коли проти диверсантів рушив танк, вони розсіялися по місту і намагалися дістати цивільний одяг у крамницях. На вулицях Сеула спалахували перестрілки.

Цькування

Учасники «Загону 124», які вижили в міському бою, пішли по лісах і горах до Північної Кореї. Їх ловили ще тиждень. Знищували за підказками селян, під час спроб дістати їжу, знаходили за димом багать. Фотографії понівечених кулями тіл публікували в газетах.

Комуністи не здавалися без бою. За деякими підрахунками, під час полювання були вбиті понад 40 південнокорейських військових. На затриманні в демілітаризованій зоні загинули три американські солдати.

Один із спецпризначенців був захоплений живим, але примудрився сховати в одязі гранату. Він смикнув чеку і вбив себе під час допиту, який проводив особисто директор Національної поліції Кореї — чиновника сильно поранило.

Перетнути кордон зміг один лейтенант Парк Дже-юнг. Він отримав найвищі ордени, став генералом і з часом виріс до заступника міністра оборони КНДР.

Ворогові у полон здався тільки Кім Сін-джо — закопав спорядження і вийшов з піднятими руками. «Мене послали перерізати горло президенту Пак Чон Хі!» — заявив лейтенант на слідстві. Більшість подробиць рейду на «Блакитний дім» відома з його слів. Експертиза встановила, що зброя Кіма не стріляла, а всі гранати лишилися в підсумках. Він був звільнений за амністією, отримав громадянство Південної Кореї й 1997 року став протестантським священиком. Вважають, що батьків перебіжчика в Північній Кореї розстріляли.

Напад не вдався, але Південна Корея була шокована. Попри щільну оборону демілітаризованої зони, кілометри мінних полів, американський контингент і підвищені заходи безпеки, диверсанти підійшли менш ніж на 100 метрів до президентської резиденції. Загинули випадкові перехожі, загинули діти. Закрутилися жорна — міністерство оборони й розвідка почали підготовку операції відплати. Над півостровом знову нависла загроза великої війни.

Що було далі

За два дні після рейду Північна Корея захопила американський розвідувальний корабель Pueblo з 83 моряками. Десятимісячні намагання США звільнити команду з полону змусили світ забути про атаку на «Блакитний дім».

Для вбивства Кім Ір Сена південнокорейська розвідка набрала «Загін 684» з дрібних кримінальників і безробітних. Підрозділ тренували на безлюдному острові в Жовтому морі. 1971 року загін повстав і рушив на Сеул. У боях з армією загинули близько 40 осіб.

1974 року під час публічного виступу в Пак Чон Хі стріляє чи то агент, чи то прихильник Північної Кореї. Президент вижив, його дружина загинула.

1979 року Пак Чон Хі був застрелений в бункері «Блакитного дому» директором ЦРУ Південної Кореї Кім Дже Гю. Мотиви вбивства не з’ясовані.

Президент КНДР Кім Ір Сен помер своєю смертю у 1994-му, маючи 82 роки. Владу успадкував його син Кім Чен Ір, а 2011 року — онук Кім Чен Ин.

Дочка Пак Чон Хі, Пак Кин Хе, 2012 року стала першою жінкою-президентом Південної Кореї. 2016 року втратила посаду за процедурою імпічменту. Заарештована за звинуваченням у хабарництві, зловживанні владою і розкритті секретної інформації людям, які не були держслужбовцями.