Як пірати «Золотої доби» перекроїли карту світу

Чи знаєте ви як виглядали найзнаменитіші пірати? Насправді більшість наших уявлень про морських розбійників так званої «золотої доби» піратства походять з однієї єдиної книжки «Загальної історії пограбувань і вбивств, здійснених найвідомішими піратами», яка побачила світ у 1724 році. Її автором названий такий собі Чарльз Джонсон. Але дослідники вже давно зробили припущення, що під цим псевдонімом ховався… Даніель Дефо. Той самий автор «Робінзона Крузо». Тож і в його розповідях про піратських походеньки фантазії вочевидь ніяк не менше, аніж у «Робінзоні».

Ну й дещо додали інші письменники–автори пригодницьких романів. Скажімо, знамениту «чорну мітку» придумав особисто Роберт Люїс Стівенсон. Аж наприкінці XIX сторіччя, адже його «Острів скарбів» був вперше надрукований у 1881 році.

А тепер розберемося, якими були пірати не в книжках, а в реальності.

Срібло і корсари

Насправді піратство, або ж морський розбій, виникло дуже давно, мабуть одразу після того, як людина наважилася виходити у море. Але часом найбільшого розквіту цього, з дозволу сказати, ремесла вважають добу Великих географічних відкриттів та перших колоніальних загарбань, тобто починаючи з відкриття Нового Світу у 1492.

Воно й зрозуміло, адже більшість награбованого європейські завойовники намагалися вивезти додому. Здобичі було багато, для її перевезення навіть створили новий тип корабля – місткі та пристосовані до океанських мандрівок галеони. І саме на них чатували на морських шляхах пірати.

Врешті решт грабувати вже награбоване – ще й дбайливо зібране, розфасоване і завантажене, було зручніше, аніж гасати по морях в пошуках окремих купецьких кораблів чи захоплюючи бранців для продажу або викупу.

Розбій поступово переставав бути справою суто приватною. Причина цього – європейські держави суперничали між собою. Почалося все з конкуренції «піонерів колонізації» – португальців і кастильців. Їм, щоправда, вдалося домовитися між собою і просто поділити Земну Кулю навпіл Тордесільяським договором, що був укладений у 1494 році.

Але інші монархи, насамперед французький король Франциск I Довгоносий, цей поділ визнавати відмовилися. Тим більше, що з кастильським володарем і водночас імператором Священної Римської імперії Карлом V французи в цей час воювали: так звані Італійські війни тривали з перервами з 1494 до 1559.

А на війні – як на війні. Щоб завдати супернику якнайбільшої шкоди, охочим капітанам, хай і піратам, надавали особливі документи з «дозволом» грабувати ворожі кораблі .Таких «розбійників на королівській службі» називали корсарами. І це слово швидко стало синонімом слова «пірат». Або «каперами» – цей термін німецького походження і зараз вживають здебільшого у вузькому значенні – так би мовити «пірат з державною ліцензією».

Пси і флібустьєри

Саме капер Жан Флері захопив в 1522 році два з трьох галеонів із трофеями, здобутими у Мексиці Ернаном Кортесом, відомим як «золото Монтесуми». Обуреному грабунком Карлу V Франциск I відповів, що «не бачив заповіту прабатька Адама, який би віддав Новий Світ лише королям Іспанії і Португалії, а мене позбавив своєї частки спадку». Кастильцям у 1527 році вдалося захопити Флері в полон і повісити, але його здобич так і залишилася за французами.

Португальці спробували затримувати французькі кораблі в Індійському Океані. Але капери у відповідь атакували Лісабон і змусили відшкодувати усі «збитки». Португальський король погодився на це у 1531 році.

Коли кастильці почали добувати срібло в Перу (з 1547 року) та Мексиці (з 1548 року), історія повторилася. Бо й маршрут був тим самим: метал доправляли до портів на узбережжі Карибського моря, звідти до Куби, а потім – через океан – до іспанської Севільї.

Французькі корсари спочатку намагалися перехоплювати кораблі у морі. Далі більше – Франсуа Леклерк на прізвисько «Дерв’яна нога» (бо в нього й справді був протез), а потім і Жак де Сор наважилися  атакувати й карибські  міста – навіть такі великі, як Гавана. Це було у 1553-1554 роках.

Щоб захистися від розбійницьких наскоків, навколо поселень почали будувати міцні мури. Імператор наказав збирати галеони у великі флотилії, які згодом стали називати «срібними». Така практика стала регулярною з 1566 року. Але тим більшою для піратів ставала спокуса їх захопити.

Щоправда, в 1559 році з французами був нарешті укладений мир. Але новий володар тепер же об’єднаної Іспанії Філіпп II примудрився посваритися із власними підданими – мешканцям Нідерландів. Перше повстання проти іспанської влади спалахнуло у 1566 році.

Як досвідчені мореплавці, вони розгорнули справжню партизанські війну не лише біля рідного узбережжя, алей й у відкритому морі. З 1569 року окремі кораблі і цілі флотилії так званих «морських гезів» грабували й топили іспанські транспорти з не меншим завзяттям, аніж французькі капери. Від голландського слова із значенням «вільний шукач здобичі», між іншим, походить французьке «флібустьєр» – як позначення капера, та і пірата загалом.

До нідерландців долучилися й сусіди англійці. Іспанці спочатку переслідували їхніх купців за контрабандну торгівлю з Новим Світом, але ті у відповідь швидко «перекваліфікувалися» на піратів. Перша збройна сутичка з іспанцями сталася у 1568. Нова англійська королева Єлизавета I підтримувала британських зухвалих капітанів, яких називала своїми «морськими псами», і навіть давала їм гроші на будівництво кораблів.

Вогонь у королівській бороді

Найвідомішим з «морських псів» став Френсіс Дрейк. У 1578 році він обійшов Америку з півдня, принагідно відкривши протоку, що згодом була названа його іменем, та несподівано атакував іспанські порти на тихоокеанському узбережжі. Здобич Дрейка була величезною: одного лише срібла він захопив 26 тон. Розуміючи, що іспанці чекатимуть його на зворотному шляху, «морський пес» повернувся додому через Тихий та Індійський Океани, здійснивши таким чином другу в історії навколосвітню подорож.

Скарби, привезені Дрейком, вдвічі перевищивували всі доходи англійської державної скарбниці за рік. Філіпп II вимагав покарати зухвальця і повернути награбоване, проте Єлизавета I особисто відвідала корабель пірата і надала йому лицарський титул. Вже невдовзі Дрейк атакував іспанський порт Кадіс і знищив у його гавані три десятки кораблів, зухвало заявивши, що «підпалив бороду іспанському королю».

Філіпп II вирішив помститися за образу і у 1588 році спрямував до англійських берегів величезний флот із 134 бойових кораблів, що отримав назву «Великої Армади». Зустріли її ті самі «морські пси». В англійців не вистачало пороху і снарядів, але вони діяли рішуче і сміливо, в той час як галеони Філіппа II були на диво неповороткими. Чимало з них просто сіли на мілину і були захоплені навіть не англійськими, а нідерландськими піратами. А довершила розгром жорстока буря.

Карибське море стає піратським

З того часу ініціатива остаточно перейшла до супротивників Іспанії. Щоправда, постійно тримати великі флотилії у віддалених морях вони можливості не мали. А перші спроби тих же англійців створити власні бази у Карибському морі, на островах Провіденс та Тортуга – для чого Карл I Стюарт у 1629 році створив навіть особливу компанію – успіху не мали, іспанці їх звідти вигнали.

Тож, врешті-решт уряди пішли іншим шляхом – проводили рейдерські операції силами морських розбійників, а частіше – просто роздавали їм каперські свідоцтва. Охочих вистачало, адже в Карибському морі було чимало безлюдних островів, на яких, попри заборони іспанської влади, облаштувалося чимало вільних переселенців з Європи.

Спочатку ці поселенці полювали на дичину або випасали худобу, тому їх називали буканірами, тобто «мангальниками»: «буканом» індіанці іменували решітку, на якій смажили м’ясо. Але з часом  буканіри і звичайні «шукачі пригод» із Старого Світу почали збиватися до ватаг, які грабували торгівельні кораблі – переважно іспанські.

За кілька десятиріч піратські ватаги набули такої сили, що допомогли англійському десанту, відправленому у 1655 році до Нового Світу Олівером Кромвелем, захопити Ямайку. Призначені з Лондона губернатори цього острова роздавали каперські ліцензії ще охочіше. Найчастіше – власною волею, навіть не запитуючи згоди далекого уряду. Власне, саме пірати  були основною силою, на яку вони спиралися, щоб відбивати іспанські напади.

Коли до влади в Англії повернувся король Карл II, який замирився з Іспанією і у 1660 році оголосив про скасування раніше наданих «дозволів», військова рада Ямайки вирішила… що на Карибське море королівське рішення не поширюється. Формально самостійний статус піратів підкреслювала й нова їхня назва – «приватіри».

Мрії відставних корсарів

Не пасли задніх і французи. У 1665 році вони захопили Тортугу і поставили намісників, що підтримували корсарів не менш завзято.

Найвідомішим з піратів французького походження був Франсуа Олоне, який разом із спільниками у 1666 році захопив і розграбував Маракайбо в іспанській Венесуелі. Жорстокість Олоне не мала меж – він вбивав навіть полонених.

З англійців найбільшої слави здобув Генрі Морган. Він також «відзначився» в Маракайбо (у 1668 році), не раз грабував узбережжя Куби і Мексики, захопив Портобелло, а найгучнішим його здобутком стало здобуття Панами у 1671-му. Це заможне місто було розташоване на березі Тихого Океану, тому піратам довелося діставатися до нього суходолом.

Мешканці Ямайки зустріли Моргана, як героя. Однак з’ясувалося, що Карл II напередодні цього, у 1670 році вчергове уклав мир з Іспанією. Піратського ватажка заарештували і відправили до Англії судити. Щоправда, королівський суд «не знайшов доказів його вини», а Морган повернувся до Ямайки військовим командувачем, а згодом навіть виконував обов’язки губернатора острова.

Проте в боротьбі за владу він виявився не таким спритним, як у морі, і зрештою у 1688 році він спився. Втім, поховали Моргана на міському цвинтарі з усіма належними почестями.

Взагалі ж піратське «ремесло» вважали насамперед засобом накопичення капіталів на майбутнє. Флібустьєри, яким пощастило не загинути в сутичках, мріяли з часом «зав’язати» і  знайти більш мирні заняття, стати торговцем або ж плантатором.

Зразковою в цьому сенсі вважали кар’єру французького корсара Жана Дюкасса, який у 1691 році не лише став губернатором колонії Сен-Доменг на Гаїті, а й швидко перетворився на одного з найбільших землевласників острову.

Корсари Мадагаскару

Грабунок іспанських володінь у Новому Світі джерелом великих, а головне стабільних доходів був насправді недовго – загалом лише до кінця XVII сторіччя. Головний прихисток карибських розбійників, місто Порт-Рояль на Ямайці, був у 1692 році зруйнований землетрусом. Та й каперські свідоцтва отримати ставало все важче. Найзавзятіші пірати рушили на схід – до Індійського Океану.

Вже за рік після руйнування Порт-Рояля корсари захопили перший індійський корабель у Червоному морі. Здобич була справді казковою: тисяча фунтів одного лише золота і срібла, безліч коштовного каміння, шовку і слонової кістки. Не дивно, що моря, багаті на подібні трофеї, й інші «шукачі пригод» відвідували тепер регулярно.

Зазвичай пірати відпливали з портів на узбережжі Північної Америки, оминали мис Доброї Надії і зупинялися або на Мадагаскарі, або на Сейшелах чи інших незаселених тоді островах, а вже звідти здійснювали вилазки до берегів Індії й Аравії. Нападали переважно на кораблі Великих Моголів або європейських Ост-Індських компаній і з награбованим добром поверталися до Америки. Цей шлях отримав згодом назву «Великого Піратського Кола».

У 1695 році пірату Генрі Еврі вдалося захопити навіть особистий корабель падишаха Аурангзеба. Обурений володар позбавив англійців їхніх факторій в Індії. Купці поскаржилися до парламенту, і депутати відправили полювати за розбійниками капітана Вільяма Кідда. Але той і сам вирішив стати піратом. От тільки не зміг захопити жодного корабля, але на батьківщині з нього вирішили зробити цапа-відбувайла.

У 1701 році Кідда повісили – щоправда з другого разу – і його труп в залізній клітці ще три роки гойдався над Темзою, наганяючи жах на всіх, хто прибував до Лондона морем. А ще розповідали, що перед стратою корсар-невдаха розірвав на шматки якійсь папірець і кинув його в натовп зі словами: «ось мої скарби!». З того часу пошук піратських скарбів перетворилося на хобі тисяч людей по всьому світу.

Кінець «золотої доби»

Ставлення до флібустьєрів з боку урядовців змінили, звісно, не самі лише скарги Аурангзеба, а й, так би мовити, загальна зміна кон’юнктури. Перемога у Війні за іспанську спадщину у 1713 році остаточно перетворила Британію на «володарку морів». Португалія, а потім і Іспанія, змушені були відкривати для неї свої порти.

Пірати тепер заважали не лише іспанській, а й британській, а також французькій та голландській торгівлі з Новим Світом та Сходом.

Але «шукачів пригод» не меншало. Після тієї ж Війни за іспанську спадщину без роботи залишилося, за деякими оцінками, понад 40 тисяч моряків. І розбій здавався багатьом з них чи не єдиним способом «заробітку».

Тиск з боку влади, щоправда, змушував флібустьєрів перебиратися на більш віддалені острови – зокрема на спустошені під час війни Багами. Лише в їхній столиці, містечку Нассау, облаштувалися одразу кілька тисяч флібустьєрів.

Втім, і там їх не залишили в спокої. Щоб остаточно викорінити піратство, у 1718 році британський уряд призначив губернатором архіпелага… колишнього корсара Вудса Роджерса, людину завзяту, сміливу і досвідчену. Тих, хто складе зброю, він обіцяв не карати, а всіх інших – стратити, як того вимагав закон.

Найзавзятіші з піратів пропонували створити на Багамах незалежну республіку, але вони опинилися в меншості. Рішення так і не ухвалили. Роджерс здобув Нассау штурмом, а за тими, хто втік, почалося полювання.

Чорна Борода

Одним з утікачів був пірат, відомий як Чорна Борода. Припускають, що насправді його звали Едвард Драммонд, але можливо, що й Драммонд – це прізвисько. Як і Тіч –  що за однією з версій означає «густа шевелюра».

Щоб налякати ворогів, він перед боєм нібито вплітав до своєї бороди ще й запалені ґноти. До соратників піратський ватажок ставився із зневагою, утримуючи їх поруч радше страхом.

Чутки про кровожерливість Тіча зараз вважають перебільшеними – врешті-решт, будь-який розбійник зацікавлений в тому, щоб кораблі, на які він нападав, не чинили спротиву і команди віддавали усе цінне, розраховуючи, що їм збережуть життя.

Схопити Чорну Бороду не могли зовсім не тому, що він був неймовірно передбачливим. Пірат просто змовився з губернатором Північної Кароліни, який вчасно повідомляв йому про наближення небезпеки. У відчаї плантатори звернулися по допомогу до губернатора сусідньої Вірджинії. І той вислав проти Тіча військову ескадру.

Застрелили пірата під час бою у 1718 році. За іншою версією – він помер, стікши кров’ю з отриманих ран. Відрубану голову Чорної Бороди (з бородою, звісно) вивісили на щоглі – як попередження іншим піратам про долю, яка чекає їх усіх.

Літературний вирок

На корсарів, яких вдавалося захопити в полон, зазвичай і справді чекала шибениця. Дехто з розбійників залишив небезпечні американські води і вирушив до берегів Африки, однак їх наздоганяли і там. А чимало піратських ватажків завершили своє життя на островах посеред океану – покарані власними командами за сваволю і жорстокість.

Що ж до «Загальної історії пограбувань і вбивств, здійснених найвідомішими піратами», то вона недарма з’явилася вже через шість років після штурму Нассау та загибелі Чорної бороди. Власне, Дефо насправді був не просто літератором, а й платним агентом британського уряду та виконував особливо делікатні доручення тодішнього прем’єра.

Книжка ніби підводила підсумок під «золотою добою» піратства і фіксувала перемогу над корсарами ще й в інформаційній війні. Її упорядник – ким би він не був – намагався зібрати під однією обкладинкою весь довжелезний список звинувачень розбійників у мислимих та немислимих злочинах.

Але письменником Дефо і справді був талановитим. Тож, звинувачувальний акт зрештою став справжнім скарбом натхнення для авторів пригодницьких романів кількох наступних століть. Та їхніх читачів, звісно, які й досі залюбки уявляють себе корсарами далеких морів.

Олексій Мустафін