Тест Чи змогли б ви стати справжнім вікінгом?

Справжній вікінг не боїться смерті й довіряє своїй долі. Він не стане спеціально наближати смерть, але і боягузливо кликати на допомогу не збирається. Мало того, на питання брата, який почув шум: чи зібрав ти достатньо трав, справжній вікінг віджартується: «Я думаю, що з мене вистачить, коли та, за яку я тримаюсь, вислизне». Саме так вчинив Торгейр, герой «Саги про названих братів».

Одін забирає до Вальгалли лише найхоробріших воїнів, тих, хто не здається і до останнього бореться з ворогом. А після того, як молодий вікінг Сігурд із «Саги про Олафа сина Трюґґве» провернув трюк з волоссям, його помітив Ейрік і за хоробрість дарував йому життя і свободу. Схожий епізод є у «Вікінгах».

Скандинави вірили, що разом з іменем передається і доля людини. Якщо тезка везучий, боятись нічого.

Жрець може розповісти, що тебе чекає, за нутрощами тварин, пташок або за рунами. Віщі сни також працюють, але їхній символічний шифр ще треба розгадати. Наприклад, ворог може наснитися в образі дикого звіра, а смерть, вдача та доля — часто являлись в людському обличчі.

Явлення двійника віщувало скору смерть. Пр це ісландський мудрець Ньяль в «Сазі про Ньяла» попереджає воїна Торда. На що Торд з властивою вікінгам вірою в приреченість відповідає: «Ніщо мені не допоможе, якщо мені так написано на роду».

Скандинави вірили, що хоробрі й справедливі правителі мають особливу удачу. Крім того, конунг може розпоряджатися цією удачею на свій розсуд: передавати або дарувати її частини з подарунками. І немає нічого ганебного в тому, щоб попросити такий подарунок у правителя. Адже це забезпечить везінням самого конунга!

Коли пепробували всі засоби, можна піти і на крайні заходи. Саме так, якщо вірити «Сазі про Інглінгів», вчинили шведи в роки правління Домальді.

Коли на перший рік голоду в жертву були принесені бики, а на другий рік — кілька простих людей, але ні те, ні інше не допомогло, вирішили, що справа в «неврожайному» правителі. Після вбивства Домальді голод справді припинився.

Звісно, Олаф розгнівається, коли прокинеться і почує, що дитину назвали без його відома. Але дізнавшись, що новонароджений хлопчик отримав ім’я Магнус на честь Карла Великого, дуже зрадіє. Як й інші вікінги, він вірив, що через ім’я героя можна успадкувати і його долю.

Мудрий Ньяль — головний герой однойменної саги — знав, що буде спалений ворогами у власному домі, але нічого не зробив, аби цього уникнути. Бо істинна мудрість для вікінга полягала не в тому, щоб змінити долю, а в тому, щоб знайти свій шлях і з гідністю його пройти.

Щоб позбутися дитини, її лишали в безлюдному місці. До того, як дитя отримає ім’я, такий вчинок не вважався вбивством. Дружини, які отримали від чоловіків такий наказ, часто ховали новонароджених або віддавали комусь на виховання.

Так сталося і з дочкою вікінга Торстейна, героя «Саги про Ґуннлауґа Зміїного Язика». Ще до народження дитині Торстейна та його дружини Йофрід передбачили нещасне життя. Глава сімейства, від’їжджаючи на віче, розпорядився: якщо народиться дівчинка, її належить покинути, а якщо хлопчик — залишити. Йофрід не послухалась наказу — через пастуха вона передала доньку в іншу родину.

Вальгалла — це, звісно, круто. Але й смерть існує. Ба більше, реальне й потойбічне життя — далеко не одне й те саме. Тож єдина можливість «жити вічно» для вікінга — лишитися в пам’яті нащадків.

Першу особу використовували в молодших рунах 9–13 століть лише в одному випадку — коли мова велась від імені предмета. Так на каменях, прикрасах або предметах побуту тієї епохи можна було зустріти звороти на кшталт «Мене створив...» або «Мене встановив...». Часто зустрічається й інший варіант: «Такий-то син такого-то встановив цей поминальний камінь по своєму батьку».