Шульгін. Київський українофоб номер один
Фото, яке ви бачите на обкладинці статті, було зроблене у 1976 році у російському Владимирі. Чоловіку на знімку в цей день виповнилося 98 років, жити йому лишився місяць. Звуть його Васілій Шульгін. Якщо почитати його непересічну біографію, стає зрозуміло: Шульгіну дуже пощастило дожити до цього дня. WAS розповідає про найцікавіші факти з його життя.
1. Уродженець Києва Шульгін був одним із найбільш впливових та талановитих українофобів початку 20 століття. Він очолював газету “Киевлянин” (“Кіевлянинъ”) — популярний рупор російських націоналістів. Видання фактично було сімейною справою Шульгіних.
Погляди Шульгіна щодо України були типовими для його середовища: “українців не існує, є галицький та малоросійський діалекти, Київ — російське місто”. Зрозуміло, що у 1917-му він виступав проти української автономії, не кажучи вже про незалежність. Більшовиків, які були змушені створити формально самостійну УСРР, він вважав поплічниками українських націоналістів.
Ось що писав Шульгін у серпні 1919-го, коли до Києва прийшли денікінці та випуск його газети відновився:
Пізніше, в еміграції, він не змінив своїх поглядів з українського питання. У Белграді у 1939-му вийшов його програмний текст “Украинствующие и мы” — десь із такими ж самими тезами.
2. Двоюрідними племінниками Василя були брати Олександр та Володимир Шульгини (російською це одне й те саме прізвище, українською відрізняється на одну літеру). Олександр — Генеральний Секретар (тобто міністр) міжнародних справ УНР. Пізніше, в еміграції (приблизно тоді, коли Васілій Шульгін видав “Украинствующие и мы”) він очолив Уряд УНР в екзилі.
Володимир загинув під Крутами, його ім’я носить вулиця в Києві. Їхні батьки були відомими істориками та громадськими діячами. Батько Василя Віталій Шульгін — російським (це він заснував газету “Киевлянин”), батько Олександра та Володимира Яків Шульгин — українським.
3. Як і більшість російських націоналістів, Васілій Шульгін був антисемітом. Але поміркованішим за звичайних погромників-чорносотенців — про “кров християнських немовлят” не казав. Під час гучної “справи Бейліса” він став на захист підсудного та критикував прокуратуру, за що його ледь не посадили (врятувала депутатська недоторканість — Шульгін був обраний у Державну Думу трьох скликань).
4. Шульгін разом з іншим депутатом особисто прийняв зречення Ніколая ІІ у березні 1917-го. Приїхав з Петрограда у Псков та одразу зустрівся з царем — не митий та не голений протягом чотирьох днів. Монархісти дуже образилися на нього і все життя закидали, що депутат вдягнув найбрудніший піджак, аби принизити імератора.
5. У 1920-му Шульгін намагався з врангелівського Криму дістатися контрольованої більшовиками Одеси, щоб запропонувати чекістам себе замість полоненого племінника. Він не знав, що племінника на той час вже розстріляли. За кілька років нелегально під чужим іменем приїхав у СРСР, щоб знайти сина, який насправді вже помер.
6. В еміграції (Франція, потім Югославія) Шульгін симпатизував спочатку італійським фашистам, потім німецьким нацистам. Намагався передати Гітлеру свою пропозицію: Німеччина звільняє від більшовиків Росію та “повертає їй Україну”, Росія натомість віддає німцям якісь прикордонні землі.
7. За кордоном Шульгін жив спочатку за рахунок успадкованого від батька майна — млина на Волині, яка на той час перейшла Польщі. У 1929-му почалася криза, млин вже не рятував, і довелося попрацювати навіть касиром.
8. Васілій контактував з “антирадянським підпіллям” в СРСР, яке насправді було створено чекістами. ОГПУ ретельно стежило за ним протягом згаданої вище нелегальної поїздки радянськими містами. А згодом фактично допомогло (без його відома) видати книжку про враження від СРСР “Три столиці”, вважаючи, що вона тільки розсварить та деморалізує білоемігрантів. Так і війшло.
9. У 1944 році Шульгіна арештували та вивезли з Югославії до Москви. Отримав 25 років за антирадянську діяльність (це було максимальне покарання — смертну кару в СРСР тоді на короткий час скасували). Відсидів 12 років, вийшов після смерті Сталіна, у 1956-му.
10. Шульгін сидів у тюрмі “Владимирський централ”, і після звільнення оселився у Владимирі. Йому дозволяли спілкуватися з істориками та журналістами. Загалом Шульгін нібито примирився в комуністичною владою (важко сказати, наскільки щиро). Він зокрема відзначав, що його тішать вплив та досягнення СРСР як російської держави.
У 1960 році Шульгін інкогніто відвідав рідне місто — Київ.
У 1961-му Шульгіна запросили на з’їзд Компартії. А за кілька років зняли документальний фільм участю “Перед судом історії”, де старенький Шульгін згадує часи революції. Ідея стрічки полягала в тому, що колишній опонент комуністів визнає свої помилки. Однак якогось щирого каяття та плазування головного героя у фільмі немає. “Перед судом історії” швидко зняли з прокату.
