Український кумир Тарантіно: Чому він знає Леоніда Могилевського, а ви ні?
В Україні розпочався показ фільму Квентіна Тарантіно «Одного разу в Голлівуді» з Леонардо Ді Капріо і Бредом Піттом в головних ролях. В кінотеатрах — аншлаг, «серединка» викуплена на кілька днів вперед. Скоро не залишиться людини, яка цей фільм не подивився.
«Одного разу в Голлівуді» наповнений не тільки відсилками до історії США, але й до популярних картин 1960-х. Взагалі, «цитування» інших режисерів (і часто-густо самого себе) — це одна з особливостей стилю Тарантіно. В «Скажених псах» можна побачити відсилання до «Таксиста» Мартіна Скорсезе, в «Кримінальному чтиві» — фрагмент із фільму Федеріко Фелліні «Вісім з половиною», а в «Джанго Визволеному» є сцена із закривавленою бутоньєркою — її Тарантіно почерпнув з «Найманця» Серджо Корбуччі. Але є один режисер, якого зараз мало хто згадає, проте багато в чому завдяки йому ви побачили «Безславних виродків». Одесит Леонід Могилевський — його Тарантіно дуже поважає.
Він монтував фільми про українську революцію 1917–1922 років, співпрацював з Олександром Довженком і міг би залишити набагато значніший слід в українському кіно, але вибрав менш тернистий шлях.
З Одеси до Києва
Могилевський народився 1898 року в родині одеських євреїв. Ріс в достатку — його батьки були багатими купцям. Під час Першої світової ще юний Лео воює у складі 51-го Литовського Піхотного полку за царя в Криму. Після війни вступає в медучилище й паралельно підробляє на приватній одеській кіностудії. Так і знайомиться зі світом кіно.
Не довчившись на лікаря, Могилевський переводиться в Інститут народного господарства. Там вивчає право, політологію, психологію. З 1923 року — працює радником юриста в одеському відділенні ВУФКУ.
У той час працювати в індустрії кіновиробництва було престижно. Адміністратори кінофабрик ВУФКУ заробляли $ 70–80 на місяць, художні працівники — близько $ 120. Для порівняння середня зарплатня в СРСР в кінці 20-х становила $ 30–52. Тому Могилевський недовго думав і змінив нудну юриспруденцію на більш творчу діяльність — очолив відділ кінохроніки в Києві й почав роботу з Довженком над кінотеці. В той самий час він захоплюється монтажем відео і 1928 року створює з кінохроніки часів революції фільм «Документи епохи».
На ній можна побачити гетьмана Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Миколу II, Леніна. З Ташкента Могилевському надсилають кінострічку з Володимиром Винниченком. Це єдина хроніка, яка відобразила главу Директорії УНР в русі, з цигаркою та Петлюрою.
На Захід!
Після дебюту він займався монтажем короткометражок. Також їздив українськими селами й знімав жахливі наслідки колективізації. За це отримав догану. Рано чи пізно за нього взялися б чекісти.
1929 року під приводом вивчення техніки звукових фільмів і кінодокументалістики — виїжджає в Париж.
Спочатку займається монтажем французьких версій російських фільмів, вливається в паризьку богему та знімає свої перші режисерські роботи. У титрах його нових фільмів з’являється вже зовсім інше ім’я — Лео Моґі (Leo Moguy).
1938 року його фільм «Тюрма без ґрат» на Венеціанському фестивалі визнають кращим іноземним фільмом. Так Лео Моґі стає відомим.
Під час Другої світової, коли Париж окупують німці, Моґі їде в США і там знімає військовий шпигунський фільм «Аравійська операція». За сюжетом розкішна актриса допомагає американським журналістам полювати на нацистських диверсантів. Стилістикою і сюжетними поворотами цього фільму надихався Тарантіно, коли створював «Безславних виродків».
А пам’ятаєте персонажа Лео Моґі — адвоката містера Кенді в «Джанґо вільний»? Чи це данина українському режисерові або просто сподобалося незвичайне ім’я — треба запитати самого Тарантіно.
На Заході він зняв 24 художніх фільми, сценарії яких редагував або писав сам. За внесок у розвиток кіноіндустрії Моґі отримає більше 20 міжнародних нагород, а в Італії його нагородять орденом «За заслуги в праці» і будуть шанобливо називати Cavaliere del lavoro.
1976-го Лео Моґі зняв документальний фільм для ООН про ядерну загрозу. Це його останній фільм. На жаль, в тому ж році режисер помер від раку.
Його дочка — французька акторка Катя Моґі. WAS не знайшов інформацію, чи жива вона зараз.
Західний світ знає його як великого режисера, а на батьківщині про нього майже забули. Але скоро згадають: