Фотошоп 17 століття: як митці золотої доби заробляли на красиве життя

Європейські митці звикли жити завдяки багатіям, однак в 17 столітті ситуація змінюється — художники помічають зміцнілий середній клас. Вони йдуть за мінливою модою, пристосовуються до смаків публіки й вигадують інноваційні способи створення картин. Про митців-фабрикантів, портретний конвеєр і шалені статки ранньомодерних художників розповідає WAS.

17 століття — «золота доба» голландського та фламандського живописів, яка дала світу понад дві тисячі художників. Кількість написаних ними полотен вимірюється десятками тисяч. Майже половину століття на цих землях тривала Вісімдесятирічна війна, але вона не завадило небаченому розвитку мистецтва.

Картинна лихоманка

В Нідерландах 17 століття картини купували всі верстви населення, окрім найбідніших. Картини прикрашали дім, додавали кольорів у життя, також давали уявлення нащадкам про зовнішність предка. Коштувала одна від кількох гульденів за гравюру до кількох тисяч за полотно іменитого майстра.

Картини майстрів минулого купувалися на аукціонах колекціонерами. Така покупка була не лише потягом до прекрасного чи даниною моді, але й вигідною інвестицією. Однак завжди був ризик переплатити. Аби уникнути цього багатії наймали знаних експертів, як правило — художників. Для останніх це був непоганий спосіб заробити.

Так, художнім агентом литовського князя Богуслава Радзивілла був відомий фламандський гравер Лукас ван Ворстерман. Князівська художня колекція налічувала близько тисячі полотен.

Коли 1672 року курфюрст Бранденбурга Фрідріх-Вільгельм захотів за 30 000 гульденів придбати колекцію італійських полотен, то довірив оглянути її перед покупкою знавцям, серед яких був і відомий нідерландський художник Ян Вермер. Витрати на експертів окупилися: вони довели, що насправді вона коштувала не більше 3 000 гульденів.

Митці-фабриканти

Найбільший попит на ринку мали доступні бюргерам дешеві полотна, на виготовленні яких спеціалізувалися справжні «фабрики картин» — великі майстерні відомих художників.

Якоб Віллемс де Вет (1610–1675) був учителем десятків художників і свідомо зайняв прибуткову нішу виробництва дешевого живопису. Його майстерня виготовляла картини трьох сортів. Як правило, — копії або варіації відомих картин і сюжетів. «Першосортні» майстер писав сам: таланту він не мав, але людям середнього достатку це було й не надто треба — вони бажали полотен «як у модного Рембранта, тільки дешевше». Другий сорт під його брендом писали запрошені маловідомі художники. Такі роботи коштували дешевше картин де Вета. Найдешевшими були картини підмайстрів.

За відсутності телебачення графічний або мальований портрет був чи не єдиним способом візуальної комунікації можновладців зі своїми підданими. Традиція прикрашати стіни осель та урядових установ портретами правителів має давнє європейське коріння. В Голландській республіці вона була вельми поширеною, і допомагала художникам заробляти на хліб з маслом.

Про масштаби цієї моди можна судити за картинами майстерні нідерландця Міхіля Міревельта. З 629 полотен, які збереглися до наших днів, голландські штатгальтери зображені на більш як двохстах. Портретів принца Моріца Оранського нараховується 42, Фредеріка Гендріка — 36, Вільгельма — 17, інших Оранських — понад 100.

«Портрет художника та його родини», робота Якоба Віллемса де Вета Старшого, 1594 рік. Він був батьком трьох художників: Корнеліса Якобса, Рохуса та Якоба Віллемса Молодшого. Джерело: Rijksmuseum, Amsterdam

Як художнику стати модним

Ціна полотна залежала від часу, витраченого митцем на його написання, та розміру. Неабияку роль грало ім’я майстра. Прижиттєвої слави хотіли усі — вона була запорукою забезпеченого життя, та лише одиницям вдавалося досягти справжнього успіху.

Більшість відомих художників, чиї полотна зараз коштують мільйони доларів, були багатими ще за життя.

Той-таки Міревельт 1611 року за будинок під студію виклав 5 500 гульденів. Розкішний амстердамський будинок Рембрандта коштував 13 000 гульденів. Але все це — дрібниці, у порівнянні зі статками Рубенса. 1626 року його колекцію картин, старожитностей і дорогоцінних мінералів було продано Джорджу Вільєрсу, герцогу Бекінгему, за 100 000 гульденів. Після смерті статки цього олігарха світу художників становили близько 400 тисяч.

Будинок Рубенса на гравюрі Еріна Кора, 1840 рік. Джерело: Special Collections / University of Antwerp Library

Однак більшість талановитих митців жили й помирали в бідності. Так, голландський художник Пітер де Гох закінчив життя в притулку для психічно хворих. Злидні перетворили пейзажиста Геркулеса Сегерса на хронічного алкоголіка, який помер, впавши зі сходів, а живописець Франс Галс помер в притулку для бідних старих.

Лише таланту для успіху було замало. Більше важило уміння заводити потрібні знайомства, які дозволяли писати портрети багатих аристократів. Окрім заробітку, це слугувало найкращою рекламою серед грошовитих клієнтів. Митці платили впливовим посередникам за рекомендацію, і демпінгували, виконуючи замовлення аристократів.

Рембрандт, гроші й слава до якого прийшли після написання портрету принцеси Амалії Сольмс, дружини штатгальтера Фредеріка Гендріка Оранського, писав посереднику Хейгенсу:

«З вашого дозволу посилаю вашій милості дві картини, які, як я думаю, отримають таку високу оцінку, що Його Високість заплатить мені 1 000 флоринів за кожну. Але якщо Його Високість визнає, що вони того не варті, нехай заплатить мені менше, як йому буде завгодно. Доручаю себе милості Його Високості й залишуся задоволений тим, що мені буде сплачено».

Коли ж посередник попередив, що на такі гроші не варто розраховувати, Рембрандт сумирно відповідає: «Вважаю, якщо справи йдуть згідно з бажанням Вашої Милості та по справедливості, не варто повертатися до обговорюваної ціни. Що до тих картин… я задовольнюся 600 флоринами за кожну, аби мені було відшкодовано витрати на дві рами чорного дерева й пакування загальною вартістю в 44 флорини».

Крім того знайомства у «верхах» могли рятувати художникам життя, коли їх переслідували через захоплення оголеною натурою чи релігійні погляди. 1630 року голландця Йоганнеса ван дер Бека (Торрентіуса) звинуватили в богохульстві, атеїзмі та зносинах із дияволом. Причина — нібито належність до релігійно-містичного руху Розенкрейцерів і створення колекції еротичних картин. Від 20-річного ув’язнення митця врятувало заступництво короля Англії Карла I, який надав йому притулок в Англії. «Диявольську» колекцію було публічно спалено: до наших днів дійшов лише один малюнок — з колекції англійського короля. Після арешту малювати художник уже не міг через скалічені тортурами пальці.

«Фотошоп» 17 століття

Немає сумніву, що тогочасні портретисти дико лестили своїм замовникам. Не мали особливого вибору: на портретах, як і зараз на фото, головне — гарний вигляд. Ми не побачимо там проблемної шкіри, веснянок, слідів віспи, рідкого волосся, сивини, поганих зубів, зайвих зморшків. На портретах усе ретельно виписано за канонами тогочасної краси, за яку, власне, і платили замовники.

Відома історія з «ризиковим» портретом англійського короля Карла II (правив у 1660–1685 роках). Джон Райлі написав його реалістичний портрет. Побачивши результат, монарх здивувався:

«Це я на нього схожий? Отакої, виходить, що я потворний хлопець!»

Карл II, портрет пензля Джона Райлі, 1683 -1684 рр. Джерело: The Weiss Gallery / Wikimedia Commons

Карл II, якого за життєлюбство й добру натуру називали «Веселий король», заплатив за портрет і лишив його для історії. Але все могло закінчитися гірше для занадто реалістичного художника, тому вони воліли не ризикувати.

Середній портрет 17 століття дещо нагадує сучасне фото на паспорт. На більшості полотен ми бачимо погруддя чи фігуру людини на темному фоні — жодних зайвих деталей, на які пішли б додаткові час і гроші. Лише багатії замовляли собі портрети в інтер’єрі.

Були й оригінали. 1633 року товстий буржуа з Едама зажадав від художника закарбувати на полотні свою огрядність, яка становила предмет особливої гордості замовника: в 42 роки він важив понад 200 кг. Одному багатому судновласнику написали портрет в оточенні численної родини, а сам він вказує перстом на свої 92 кораблі в порту.

Еталонним зразком портретів найчастіше слугували обличчя визнаних красунь і красенів. Так, придворний художник Карла II Пітер ван дер Фес, створюючи серію портретів «Віндзорські красуні», усіх намальованих жінок зробив схожими на королівську коханку Барбару Віллерс.

Віндзорські красуні - серія портретів молодих жінок пензля Пітера ван дер Феса. Жінки різні, але усі схожі на королівську коханку Барбару Віллерс. Джерело: Royal Collection Trust

 

Приблизні розцінки:

  • погрудний портрет з натури — 48–50 гульденів (копія — 24);
  • портрет до колін з натури — 200–300 (копія — 75–100);
  • портрет дитини в повний зріст — 150 (копія — 100);
  • маленький портрет у повний зріст — 42–48 гульденів.

Нагадаємо, в першій половині 17 століття робітник отримував 6,5 гульденів на тиждень.

 

Портретний конвеєр

Хвацький художник Міревельт був хорошим бізнесменом і здогадався виготовляти портрети масово. Він пропонував замовникам картини кількох стандартних розмірів: голова, погрудне зображення, пів фігура, портрет до колін, портрет у повний зріст. Кожна композиція мала фіксовану ціну, техніка залишилася незмінною.

Портрети з натури малювалися за один сеанс: олівцем робився нарис обличчя моделі, схематично замальовувався одяг. За цим малюнком потім писався портрет. Для замовлень багатіїв використовувалися повнорозмірні рисунки, одяг малювався з манекенів. Іноді художник міг попросити високого замовника про додаткові сеанси позування. 1625 року під час 9-денного дипломатичного візиту до Парижа герцог Бекінгем замовив Рубенсу два портрети. Єдиний сеанс позування художнику тривав не більше двох годин.

За схожою схемою працювали й інші портретисти. Портрети для іноземних замовників могли створюватися навіть за надісланою гравюрою. Про схожість, звісно, не йшлося. Як правило, відомих людей малював сам майстер, звичайних клієнтів — його учні — майстер лише робив ескіз і підправляв роботу.

Каспар Нетшер пішов ще далі — тримав заготовки зображень чоловік і жінок різної статури, а, отримавши замовлення, просто домальовував обличчя замовника. Якщо лишався неоплачений портрет, його використовували повторно — поверх обличчя малювалося нове зі схожими рисами.

Портрети Корнелиса Баккера (ліворуч) і Яна Бодуена Куртене (праворуч). Здається, що Каспар Нетшер просто домалював обличчя замовника на шаблонах. Джерело: Rijksmuseum, Amsterdam

Нехудожні інвестиції

Художнє ремесло вважалося ненадійним. Мода була мінливою, в спину дихали конкуренти, клієнти зволікали з оплатою і взагалі могли не розрахуватися.

Оголошення художника банкрутом могло призвести до виключення з гільдії Святого Луки, що означало автоматичну заборону на продаж своїх полотен. Тож меткі митці інвестували зароблене в різні бізнесові проєкти. Ян Стен 1672 року купив ліцензію на утримання корчми в Лейдені, Вермер допомагав матері управляти шинком «Мехелен» на головному ринку Делфта.

Заповіт заповзятливого 50-річного Рубенса засвідчував, що той мав: 10 дохідних будинків, 2 ферми, 2 щорічні ренти в обсязі 3 717 і 3 173 гульденів та велику колекцію картин і коштовностей. Він також перебував на дипломатичній службі у правительки Іспанських Нідерландів інфанти Ізабелли, що приносило значні додаткові доходи й сприяло пошуку клієнтів серед вищих аристократів. 1629 року під час майже 10-місячного візиту до Англії, художник-дипломат малював картини для англійського короля Карла I й заодно працював над укладенням миру між Англією та Іспанією.

Пітер Пауль Рубенс мав багато нехудожніх доходів. Джерело: Wikimedia Commons

Портрети — народу

Життя голландських і фламандських художників 17 століття було яскравим і часто непростим. Але завдяки феномену нідерландської художньої «золотої доби» живопис «пішов у народ» — його відкрив для себе середній клас Західної Європи. Це не могло не змінити жанрову структуру живопису.

Саме завдяки нідерландським буржуа, пейзаж став найпопулярнішим жанром, витіснивши історичні картини. Протягом 1610–1679 років ринкова частка пейзажу зросла з 25 % до 40 %, а частка історичного живопису впала з 46 % до 17 %. Усе 17 століття останній залишався найдорожчим жанром — пейзажі, сцени з життя і натюрморти були помітно дешевшими. Найдоступнішим і найдемократичнішим жанром став портрет.

Популярне:

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter