

Вбивці капітана Скотта: печиво, вовна, мотосани
«Укладений план отримав загальне схвалення. Залишається випробувати його», – писав капітан Скотт перед початком експедиції в Антарктику. Він помилився, помер сам і згубив чотирьох своїх супутників.
В 1911 році британець Роберт Скотт і норвежець Роальд Амундсен поспішали першими опинитися на Південному полюсі. Норвезький базовий табір був на 100 кілометрів ближче до пункту призначення, ніж британський. Амундсен стартував раніше, йшов швидше і дістався полюса першим. Всі члени норвезької команди успішно повернулися додому. Скотт прийшов на полюс з відставанням у 34 дні. На зворотному шляху до бази він і четверо його супутників загинули.
Скотта вбила віра в технічний прогрес. А ще – печиво.

Спорядження: як у ескімоса
Для експедиції Амундсена під замовлення виготовили лижі, черевики і кріплення, придбали традиційний одяг гренландських ескімосів зі шкіри тюленів, вовчого і оленячого хутра. Керівник норвезької експедиції відмовився від сонцезахисних окулярів європейського типу: вирішив використовувати ескімоську модель без скла, з вузькою щілиною в дерев’яній або кістяний оправі.
Британець Скотт придбав гірськолижні окуляри з маленькими круглими скельцями, які швидко запотівали і погано захищали очі. Це призвело до епідемії сніжної сліпоти в таборі британців. Скотт не подбав і про лижні тренування своєї команди. Одяг для британської експедиції виготовили з вовни і гумованої тканини. Виснаження, обмороження і гангрена – таку ціну вони сплатили за зневагу до досвіду ескімосів.


Транспорт: чим більше собак, тим краще
Амундсен дотримувався принципу «якомога менше людей, побільше собак». У норвежців їх було більше сотні.
Скотт продемонстрував зневагу до традиційного полярного засобу пересування. На одному з прапорів експедиції був девіз «Обійдемося без собак». Британець закупив 33 лайки, троє мотосаней і 19 поні. За тиждень всі мотосани вийшли з ладу, за місяць загинули або захворіли всі поні. Собаками ніхто не вмів керувати, тому їх залишили в базовому таборі.
Провалюючись в сніг, британці майже 1500 км тягли вантаж на собі.




Їжа: більше калорій
Але навіть за умов екстремальних фізичних навантажень і переохолодження британці могли вижити, якби правильно харчувалися. Такого висновку через 100 років після загибелі експедиції дійшли Майк Строд і Льюїс Хелсі з лондонського університету Рохемптон.
Основу раціону обох експедицій становив пеммікан
і сухі бісквіти. Пеммікан – поживний, але погано засвоюваний м’ясний концентрат. Амундсен використовував армійський норвезький пеммікан з домішками вівсянки і гороху, який краще засвоювався і містив більше вітамінів.
При тому ж обсязі вуглеводи дають організму більше енергії, ніж білки і жири. Норвежці знову ж були в кращому стані, оскільки взяли більше шоколаду і сухого молока.
З урахуванням необхідності тягнути сани британським полярникам були потрібні 8000 калорій на день. Вони отримували 4500. Їсти більше англійці не могли, оскільки собаки були не в змозі транспортувати більше продовольства.

Вітаміни: важливість В і С
Крім калорійності, британському раціону бракувало вітамінів. Подолавши половину маршруту до полюса, англійці почали страждати від цинги через дефіцит вітаміну С. На зворотному шляху вони потерпали від нервових розладів – так проявляється дефіцит вітамінів групи В.
В раціоні експедиції Амундсена завжди було джерело вітаміну С – свіже м’ясо. По ходу маршруту норвежці вбивали їздових собак, їли їх самі і годували ними інших лайок. Собаки везли ящики з печивом норвезької фірми Sætre, виготовлене з цільного зерна, вівсяних пластівців і дріжджів. Дріжджі і висівки – потужне джерело вітаміну В.
Повернувшись в Норвегію, Амундсен на знак подяки подарував виробнику його бісквіти, які побували на Південному полюсі.


Печиво для експедиції Скотта було виготовлено британською компанією Huntley & Palmers з пшеничного борошна і харчової соди в якості розпушувача. Воно було практично позбавлене вітамінів.
Упаковки британського печива досі зберігають в будинку-музеї Скотта в Антарктиці, де була головна база його експедиції. Капітан Скотт не дійшов до неї лише 18 км. Останній запис у своєму щоденнику він зробив 29 травня 1912 року.