Безкарність: 300 років корупції у мерії Києва

Олександр Немировський

На початку 19 століття торговець м’ясом Василь Кравченко пожертвував своїми статками, намагаючись притягти до відповідальності чиновників-казнокрадів. Результат? Вгадайте.

Київська влада початку позаминулого століття не загрузла в корупції, а жила в ній. У місті вже 300 років діяло магдебурзьке право, однак городяни байдуже ставилися до виборів місцевої влади. Вони голосували за одних і тих же кандидатів – представників кількох багатих родин. Перебуваючи на посадах десятиліттями, ті настільки звикли запускати руки до міської скарбниці, що вважали це цілком природнім.

Виклик системі в 1821 році кинув купець-м’ясоторговец Василь Кравченко. «Кіевская старина» писала, що спочатку він поскаржився губернатору на порушення процедури. За магдебурзьким правом магістрат слід обирати таємно, в Києві ж голосували відкрито. Міська верхівка, щоби нікому більше не кортіло, позбавила Кравченка міщанського стану. У нього відібрали право обирати магістрат і судитися в міщанському суді.

Це була помилка.

Колона Магдебурзького права. Київ, 1802 рік. Джерело: Wikipedia

Скарга за скаргою

Торговець м’ясом образився і залучив на свій бік багатьох поважних городян. Спочатку ті видали Кравченку документ про те, що він – достойна особа, «яка захищає всюди справедливість», а потім і доручення від міщанського товариства на ведення справ проти магістрату.

Озброївшись документами, Кравченко почав другий раунд. Він бомбардував інстанції скаргами про шахрайство під час збору подушного податку: з городян брали великі суми, а у звітах «наверх» вказували на третину меншу за реальну кількість платників. Різницю клали до кишені. Канцелярії губернатора дуже не хотілося починати розслідування, але настирний торговець не вгамовувався.

Громадськість дізнавалася про все нові і нові «подвиги» членів магістрату. Наприклад, бурмистер Пилип Лакерда, користуючись прикриттям війта Михайла Григоренко, заснував особистий банк на міські гроші. Право утримувати корчми, яке за законом належало всім міщанам, родина Лакерди теж забрала собі. Навіть в міському театрі вдалося поцупити кілька тисяч – плату за оренду взяли, але в міську казну не внесли. Станом на 1824 рік збитки від махінацій магістрату становили 1,5 мільйона рублів.

Місцева влада застосувала всі відомі способи для затягування справи. Спочатку погрозами збирали підписи городян про те, що ті були в курсі всіх витрат і не заперечували. Потім відмовлялися надавати слідству документи, пояснюючи, що їх немає, «а чи були колись вони – відомостей мати не можна». В підсумку показали підроблений звіт за кілька років.

Будівля Київської ратуші, 18 століття. Малюнок-реконструкція В. Ленченко. Джерело: Музей історії Києва / litopys.org.ua

Роки активізму

Кравченко мусив тричі «надавати докори» на пасивність слідчих, тобто вимагати їхнього відводу. Лише через сім років, в 1828-му, коли п’ятеро головних підозрюваних вже померли, інші вирішили звалити провину на них. Навіть після цього київський війт Григорій Киселевський примудрився за інерцією привласнити гроші, зібрані на організацію приїзду імператора Миколи I.

Збитки місту оцінили у 68 557 рублів і 44,5 копійки – разів у 20 менше, ніж передбачалося спочатку. Про часи до 1813 року слідство навіть не заїкалося. В 1811-му сталася велика пожежа на Подолі, де стояла ратуша, тому будь-який документ можна було оголосити втраченим. Війна 1812-го з Наполеоном дозволяла списати що завгодно на «екстраординарні витрати».

З найвищих посадовців міста стягнули від 2000 до 8000 рублів, на їхнє майно наклали арешти. Кравченко, який витратив на тяжби більшу частину свого майна, міг бути задоволений вироком. Але те, що відбулося потім, вразило навіть його.

Будівля Київської міської Думи. Джерело: Wikipedia

Зухвалий фінал

В 1834 році указом імператора Миколи I магістрат було скасовано, замість нього заснували Міську думу. В указі висловлювався жаль, що старовинні права міста «обернулися на шкоду і обтяження всьому складу міської громади». Це був досить виразний натяк на викриття Кравченка. Їх використовували як привід для скасування виборності міської влади і затвердження нової бюрократії. Боротьба за дотримання магістратських традицій призвела до їхньої повної ліквідації.

Справу закрили лише в 1841 році, коли у справедливості вироку засумнівався губернатор Іван Фундуклей. Він домігся скасування судового рішення «за давністю подій», і арешт майна чиновників зняли.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter